З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 30

Незвичайно високо цінячи Біблію, як книгу книг в його системі світу се третій світ символічний, поруч «великого світу» — вселенної, і «малого світу» — людини. Сковорода різко відкидає буквальне розуміннє її і жадає толкування алєґ'оричного, духовного. «Біблія скаже тобі, що Бог плаче, яриться, спить, кається; що люде обертаються в соляні стовпи, підносяться до плянет, їздять повозами морським дном і повітрєм; що сонце як карета спиняється і назад уступає; зелізо тоне, ріки ідуть назад, стіни валяться від гуку труб, гору скачуть як барани... Наче б блаженна природа колись, десь робила те, чого тепер ніде не робить і в бу- дучности робити не буде».

Сі байки набирають значіння аж тоді, коли се все розуміти символічно, напр.: Ной упивсь не вином, а правдою, скинув з себе одіж, значить — одкинув порох видимого.,. В сих толкуваннях Сковорода іде за старо-християнськими символістами александрійської школи (Оріг'еном, Климентом), котрих писання він дуже любив і шанував. Але очивидно, що всі сі символічні натягання самі по собі не

125

дають йому нічого: вони потрібні йому на те, щоб погодити авторитет Біблії з своєю моральною системою, з ідеями «боговидця Плятона», як він його зве, і з моральними поучениями Плютарха, Ціцерона й инших античних моралістів, залюбки ним читаними, цитованими і перекладаними. Сі твори йому були, очивидно, близші,— але він занадто зрісся з церковною традицією, щоб поставити нарівні її книги з иншими — та*к само як не здужав вповні вирватися і з впливу могилянської книжности, котру дуже часто відбивають його писання, не вважаючи на все критичне становище його до Могилянської церкви. «Богато треба розвалити, розломити і роздробити, перше ніж будувати на старім ґ'рунті нову храмину», завважає він сам. Сеї велетенської праці проробити він не зміг, і тому практичне моральне втіленнє його морального ідеалу, дане його життєм, так перевисшає його книжні міркування. Не чужі були йому відгомони української визвільної боротьби, як показує звісний панег'ірик вільности: «героєви Богданови».

Покоління українського відродження особливо прикро вражала страшенно кострубата, ненародня мова, котрою Сковорода писав — хоч любив народню мову і залюбки вживав її в розмові, як оповідає тойже Ковалінський¹. Друге, що разило їх в нім, се, що так живо реагуючи на хиби церковного життя, він мовчки минав далеко яскравійші і болючійші аномалії сучасного життя політичного, соціяль- ного, національного. При нагоді маніфестував він себе щирим демократом (панське мудрованнє, що простий нарід єсть чорний, здається мині смішним: якже з утроби чорного

¹ Особливо різко відзивавсь про сю форму Сковородиних писань Шевченко. Він вкладає в уста-одному з своїх героїв-Полтавців першої пол. XIX в. такий відзив про нього: «Се був Діоґен наших днів (сі слова належить розуміти як похвалу його життю), і коли б він не компонував своїх вінеґретних пісень, то було б краще». А на иншім місці тої ж повісти («Близнята») прозиває від себе Сковороду навіть «ідіотом», а його писання «безтолковими» за ту ж їх «вінеґретну» (мішану) мову.

126

народу вилонились білі панове?.. Мудрують: простий нарід спить — нехай і спить, і сном кріпким, богатирським, але всякий сон пробудний: як виспиться, так і прокинеться. Знаттє не повинно виливатись на самих тільки жерців науки, а переходити на весь нарід та осідати в серці й душі всіх, хто має право сказати: і я людина, і все людське мині не чуже»). Певно, відчував і ненормальні національні відносини («Всю Малоросію Великоросія називає тетерваками. Чого ж стидатись? тетервак птах дурний; але не злобний. Та й не той дурний, що не знає, а той, що знати не хоче»). Та все се були, видно, для нього річи другорядні, супроти головного, що його займало: практичного морального ідеалу,- котрий він твердо і послідовно переводив у своїм життю — і поручав світови.

ВІД СКОВОРОДСТВА ДО КИРИЛО-МЕТОДІЇВСТВА.

Ми й досі респоряджаємо ще дуже малим матеріалом для пізнання внутрішнього, інтімного українського життя, захованого від урядових зазирань і від показного парадування в офіціальній російській культурі. Через те навіть те, що ми знаємо, часто не розуміємо відповідно, і тільки поволі відкривається нам то одно, то друге. Так воно сталось і з «сковородинством», як його стали від недавна називати.

Про великий вплив Сковороди на сучасників, людей 1760—1790-х рр. маємо досить проречисті і компетентні свідоцтва. Полтавський мемуарист Лубяновський, що добре памятав часи Сковороди (родивсь 1777 р.), пише про нього в своїх споминах: «Не зібрав він ні золота, ні срібла, але не для того й приймали його під свою стріху прості люде. Гос- подар дому, до котрого він заходив, перед усім приглядавсь, чи не треба чогось поправити, почистити, перемінити в його одежі, в його обувю; се й робилось негайно. Люде, особливо з тих слобід і хуторів, де він частійше бував і довго зіста- «авсь, любили його мов свого рідного. Він їм давав усе, що

127

мав: добрі поради, остороги, поучения, приятельські докори за незгоду, неправду, піянство, несовістність».

Звісний письменник Данилевський, що походив з панської родини Слобідщини і знав добре сю верству, в котрій обертавсь Сковорода, завважає: За недостачею якихось инших моральних інтересів в суспільности, за недостачею науки і літератури в столиці слобідського намісництва, до Сковороди тягли всі тодішні живі уми і серця. Про нього писали листуючись, обясняли, спорились, розбирали, хвалили і лаяли. З огляду на поважаннє, яким він користувавсь, його можна було назвати мандрівним університетом і академією тодішних українських (себто слобідських) поміщиків,— поки в десять літ після його смерти безсмертний подвиг В. Н. Каразина не привів до відкриття в Харкові університету. Се діло так легко й скінчилось, що ті поміщики, які в 1803 р. підписались на нечувану суму (на заложен- нє університету), здебільшого були непомітно для того приготовані: все се були або ученики, або близькі знайомі й друзі Сковороди.

Яскравий образ такого ученика Сковороди подає згадана біографія його, списана Ковалінським зараз по його смерти, зимою 1794/5 р. Описуючи свої відносини до Сковороди: чому вчив і як морально виховував його покійний учитель, дає він і свій автопортрет — оден з доволі рідких наших документів того рода, цінний для зрозуміння тодішних моральних і релігійних настроїв. Ковалінський був учеником Сковороди в 1760-х рр. в харківськім колегіумі; 1764 р. Сковорода їздив з ним до Київа, показував йому київські памятки — «оповідав історію міста, давних звичаїв і обичаїв, заохочував слідкувати за духовною побожністю там упокоєних святих — але нё за життєм сучасного чернецтва». Ковалінський підтримував з ним зносини й пізній- ше, але перед смертю не бачив 19 літ, живши в столиці й війшовши цілком в інтереси російського життя. Отже коли він потім, в 1790-х рр. знов повертається гадками до заповітів свого вчителя, то маємо тут не тільки прояв духового*

128

впливу Сковороди, але і міру суголосности його науки з інтелігентським життєм та його настроями в часи його смерти, в отсих 1790-х рр. Ся суголосність настроїв Сковороди з настроями тодішньої інтелігенції пояснює нам і секрет його великої популярности. Очивидно, він був популярним не тільки тому, що його індівідуальність робила сильне вражіннє і викликала особисті симпатії, але — як то звичайно буває — ще більше тому, що своїми поглядами і настроями він відповідав настроям і домаганням суспільности.

В тих часах, під впливами вище схарактеризованих . обставин українського життя і в звязку з впливовими течіями західньо-европейськими і російськими, серед української суспільности того часу — так само як і серед російської, тільки може в меншій мірі (українське громадянство взагалі консервативнійше супроти своїх попередних традицій) виявляються доволі яскраві змагання до побудо- вання собі нової ідеольоґТі, чи релігії в ширшім розумінню слова, та морали, незалежної від офіціяльного церковного канону, а відповідної умовам життя нової шляхетської кля- си і всіх тих суспільних елементів, що на сі нові умови орієнтувались. З сих причин в останній чверти XVIII в. в російськім громадянстві доволі значно поширилося масонство і споріднені з ним містичні німецькі доктріни: громадянство шукало в них отої нецерковної, неофіціяльної, відповідної, «просвіщенному вікови» і при тім — соціяльно-привілєґЧова- ній, панській верстві не утяжливої, а догідної морали та ідеольоґТі, свобідної від старого, пережитого, аскетизму та обрядовости. Сі впливи захоплювали й Українців, особливо тих, що пробували в російських столицях. Так напр. визначне місце між московськими містиками кінця XVIII та почат- ків XIX в. займав наш Полтавець Семен Гамалія (род. 1743, пом. 1822 р.), вихованець київської академії: займаючи посаду в Москві, він тісно звязався з гуртком Новікова, одного з перших російських масонів і взагалі найбільш симпатичного представника сього руху (сей Новіков перший організував видавничу справу, майже з нічого сотворив