З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович. Страница 40
Згаданий Болобан, Герасим на ймя, що жив під іменем Витенка в сусідстві Основи, був з с. Чаплинки Таращансько- го пов. (полуд. Київщина), а втік відти, бувши замішаний в справу якогось фальшивого банкноту. Коли його відси вислали до дому в 1870 р., він і тут скоро знайшов однодумців, між иньшими навернув місцевого волосного писаря Лясоцького, що завдяки свому службовому положенню був дуже корисним для євангелицької пропаганди. Відмінно від иньших провідників євангелицького руху Болобан поводивсь
168
супроти православної церкви дуже воєвничо, нераз був арештований за «богохульство» та знущаннє з православних святощів, витримав кілька процесів, але далі працював енергійно і успішно над поширеннсм євангелицтва в своїй околиці, так що десять літ пізнійше (1883 р.) в його рідній Чаплинці, по офіціальним звідомленням, було вже понад 250 «штундів», а в сусідній Косяківці теж близько 250. Всього ж по Київській ґ'уб. офіціально раховано тоді до двох тисяч «штундів».
Иньше сильне огнище штунди виникло одночасно в Єли- саветськім пов., в півн. Херсонщині. Проповідником тутешнього руху став Іван Рябошапка, селянин з с. Любом ир- ки, роджений коло р. 1830. Описують його як людину видом непоказну, але дуже здібну: «трохи зігнений, середнього росту, на лиці рябий, говорить протягом, голосом приємним» 1; за молоду був пастухом, потім ковалем, слюсарем, мірошником; вивчився читати вже не в молодім віку. В 1860-х рр. ходив на заробітки по німецьких кольоніях і тут познайомився з євангелицькою наукою, перейнявся нею і з запалом віддався проповіди. «Удаючи з себе апостола»,— пише про нього оден з ворожих «штунді» істориків сього руху,— він почав збивати православних, проповідуючи каяттє: нервовий, блідий на виду, проповідував Любомир- цям, що вони пропащі люде; ходив з біблією від хати до хати, роблячи сильне вражіннє своїми промовами, і за короткий час навернув до своєї науки до 20 душ. Ся енергія і проповіди 1869 р. дали нове огнище євангельства, що заманіфестувало себе прилюдно. Коло кольонії Альт-Данцн7 в присутносте української громади, з початку вихрещено в ріці Сугаклеі Юхима Цимбал а, потім сей Цимбал, зїхавши до Любомирки, прилюдно перехрестив Рябо шапку з його одновірцями, а від Рябошапки приняв хрещеннє Ратушний з своєю громадою в 48 душ. З участию євангеликів Німців, що приїздили до нього (між ними діяльний проповідник
1 Портрет його видрукованин в згаданій збірці праць IV мі- сіонар. зїзду.
169
пруських баптистів Йоган Пріцкав) Рябошапка, Ратушний і Цимбал після сього розвинули ще енер^ічнійшу роботу коло організації й звязку розкиданих громад і ґ'руп одновірців, формуючи з них одностайні баптистські громади, і так протягом 1870-х рр. «штунда» раптом виступила на Херсонщині і Київщині як визначне явище українського життя, схвилювавши і урядови і громадські українські круги.
Без сумніву, її значіннє могло б було стати ще ширшим і глибшим, коли б на перешкоді її впливам на широкі круги української людности не стали деякі сторони сього євангельського руху і організації євангельських громад.
Перед усім їх сектантська виключність і відчуженнє, проти котрого сто літ тому виступав Сковорода. Ті, що приставали чи до баптистської, чи иньшої релігійної громади, одночасно розривали всякі моральні звязки з своєю сільською громадою, замикалися в тіснім кругу інтересів своєї секти, тільки на своїх одновірців дивились як на людей, до всіх неприналежних ставились звичайно з погордою і огидою як до брудних, «скверних», пропащих, взагалі виявляли прикрий формалізм і дрібязковість в моральній оцінці людей: хто люльку курить або часом горілку вживає, той уже не може бути добрим християнином, і под. Таке відчуженнє і фарисейство людей викликало в селі ворожнечу, яка творила пригожий ^рунт для агітації духовенства і всяких поліцейських чинів против сектантів, а се доводило часами до справжних погромів, або господарського бойкоту.
Далі, велике роздражненнє мусіло викликати зневажливе трактованнє всякого иньшого, з окрема православного культу; ганьбленнє церков, таїнств, факти знущання з ікон. Після признання толєранції для штунди, 1905 р., місіонери констатують і з боку євангеликів більш толерантні погляди на православні обряди і форми культу а навіть певне наближеннє до них: їх провідники вже не поборюють вживання побожних образів, а навпаки рекомендують, заводять святкованнє у себе головнійших православних свят, витаннє «Христос воскресе!» і под., з охотою звертаються до
170
церковної літератури, котру давнійше абсолютно відкидали, і т. ин. Се ослаблює, очивидно, обоюдне напруженнє, але в перших десятиліттях воно бувало нераз дуже гостре.
Нарешті велике нег'ативне значіннє мав (та й має) ненаціональний характер євангелицького руху; він весь час проходив в формах велико-руських. В початках се можна було пояснити тим, що Німці-проповідники, місцеві й приїз- жі з Прусії, попросту через несвідомість не відріжняли української мови від росийської і даючи своїм українським прозелітам Святе Письмо на росийській мові і росийські ж співанники та ріжні побожні писання, щиро були переконані, що дають їм літературу на їх рідній мові. Але се потягнулось десятками літ. Українські баптисти відокремились з часом від Німців в свою окрему релігійну організацію, але зістались в одній організації з росийськими; заховали ро- сийську мову в богослужению і росийське Святе Письмо і потім, як на Україні урядом було допущене українське і взагалі українська мова перестала бути чимсь страшним і дивним. Які були причини сього росийства в організації, яка в величезній більшости складалася з українських селян, се не зовсім ясно: чи були тут мотиви опортуністичні — надії, що при росийськім характері євангелицтво скорше добється толєранції («за обрусеніе»), чи погірдливі погляди на українську мову як «некультурну»,— в кождім разі се росийство відривало євангелицький .рух від українського життя і українського відродження дуже нёкористно.
Стільки про штунду або євангелицтво в тіснійшім значінню («христіан евангельскаго испов^данія пріемлющих водное крещеніе ПО.вЪрЪ»,— як вони себе кінець кінцем проголосили). Спинимось тепер ще на иньших релігійних течіях, які характеризують сі шукання українських мас.
З них найяскравійше і найкраще досліджене так зване мальованство, що вважається,— я думаю, що справедливо,— за прояв певного незадоволення євангелицтвом штун- дистського або баптистського напрямку, тому що він занадто скоро і безоглядно вложився в готові, зовні принесені
171
догматичні рамці, і в сій формі, з своїм суховатим раціоналізмом, не відповідав підвищеним настроям людей, що раз пустившись шукати, не так легко вдоволяюгься «готовеньким» !. В кождім разі се дуже інтересне явище нашого життя, і характеристичне: не стоїть одиноко, а має ріжні анальоґЧчні варіянти, тільки менш досліджені і меньш виразисті.
Фундатором сеї секти був Кіндрат Мальований, міщанин міста Таращі (полуд. Київщина), роджений десь р. 1844.
1 Знавець сектантського руху, приятель Льва Толстого П. Бі- рюков в своїй брошурі «Малеванці» (написана була в 1904 р. як поклик за визволеннє Мальованого з казанської лічниці-вязниці, вийшла 1907 р. вже після його визволення) так характеризує сей процес:
«В темній селянській масі релігійне визволеннє іде в парі з на- пруженним шуканнєм правої віри — віри Христової. Шукач письменний, чи ні, попадає на євангеліє, і світ Христової науки яскравим світлом освітлює йому завдання життя; він рішається вступити на новий тяжкий шлях, відступає від церкви і сим накликає на себе множество прикростей. Стрічає проповідника, який так, як він, ненавидить православну церкву, так як і він любить Євангеліє; приносить йому несподівану радісну вість, що таких людей богато, вони подібно як перші християне живуть одним тілом і одною душею, сходяться свобідно і зрозуміло славити Бога, і помагають на взаєм в роботящім життю. Шукач знаходить все, що йому потрібно на найблизший час і пристає до громади євангелицьких християн, найчастійше баптистів. Богато людей, слабшої волі і занадто пригне- тених на сім першім ступени лишається й проживає все життє. Але иньші, сильнійші, йдуть далі. Захоплені новим оточеннєм, вони наче б то почувають повне вдоволеннє, але скоро починають помічати, що над душею їх затяжіло нове ярмо — догмат, і життє їх звязане новими путами — авторитетом провідників і звичаями їх громади, котрі вони не всі можуть прийняти з легким серцем. І от заспокоєний на якийсь час шукач знов відпадає від ц е р к в и, хоч і протестантської, а все таки церкви організації, що вимагає від нього підпорядко- вання його духової істоти зовнішним правилам. Нове визволеннє, певно, звязане з новими стражданнями, але їх ніколи не боїться людина, як стремить до ідеалу з твердою вірою до нього».