Живі книги - Іванцова Міла. Страница 17

Не буду занурювати вас у глибини й передісторії, не маємо на це часу, але не так давно був у моєму житті небанальний епізод, один із багатьох. Але цей цікавий саме з погляду психології, розуміння себе самої. Я розповім, а ви поміркуйте, хоча, може, з вами теж таке траплялося. Але зі мною – єдиний раз.

Мізансцена на описуваний момент така: я вже чотири роки розлучена, маю двох дітей, сина та доньку, вижила, вилюдніла, навчилася існувати й так, хоча спершу здавалося, що від мене відтяли половину. І самій вкрай важко було почуватися такою скаліченою, і ніби всі навколо бачили мою «інвалідність»… Але життя триває, і згодом знайшовся мужчина, якому я здалася цікавішою, ніж інші. Так буває. Він сам казав: «Твій чоловік пішов не тому, що ти погана. Ти чудесна! Кращої за тебе немає. Ти просто йому набридла за багато років. Так буває». Ось так, – зітхнула оповідачка, натомість Амалія напружилася й уся зосередилася на розповіді. – Минулого літа діти роз’їхалися хто куди, дякувати Богу, уже підросли, син подорожує з друзями Кримом, донька поїхала в село до бабусі, а я лишилася в Києві – робота не відпускала. Мій «містер Ікс», назвемо його так, того дня залишився в мене. Влаштували собі таке маленьке свято: сходили ввечері в ресторанчик на околиці міста, прийшли додому, я щось крутилася по квартирі, коли він раптом побачив на поличці під телевізором старий відеоплеєр. Давним-давно ми ним не користувалися, тепер дивимося диски – то на комп’ютері, то на DVD-плеєрі.

Причепився до мене: мовляв, таке ретро… Став просити, якщо «відік» працює, то подивімося разом… Я йому й кивнула на шухляду, у якій лежали старі касети. Він порився там кілька хвилин і аж зойкнув: «Ой! А тут ваше домашнє відео! Можна? Так хочеться глянути, якою ти була раніше!»

Не можу сказати, що ця ідея мені дуже сподобалася, я вже чимало років не торкалася тієї касети й сама не знала, як відреагую на це кіно. Нібито й зализала рани, перемололося, але ж…

– І що? Ви дозволили? – стривожено спитала Амалія.

– Так. На тій касеті було багато чого: виступи дітей на святах у дитсадку та школі, наші пікніки з родинами друзів – ну, самі знаєте, коли з’являлася в родині відеокамера, знімали все підряд, типу на згадку.

Хто ж тоді думав, якими очима дивитиметься на це через багато років?

– І що було далі?

– Умовив він мене. «Ну, хоч одним оком гляну! Я ж не уявляю, якою ти була тоді, ще до мене!» Згодилася, віддала йому ту касету із зеленою наліпкою «Домашнє». Хай уже, думаю, і я зазирну, якою була колись. Зовсім іншою – тихою, домашньою, забитою… Не почувалася жінкою. Не вміла за себе постояти…

Гість швидко розібрався з дротами та пультами й потягнув мене на диван: «Сідай! Подивимося!»

Що вам сказати?… Таки заворушилися десь у глибині душі уламки колишнього життя, закололи, коли побачила той час, як діти були маленькі і я була їм так потрібна… Здавалося, що так буде завжди.

Новорічне свято в доньчиному дитсадку – вона сніжинка, читає вірші…

Син іде в перший клас, усміхається на камеру – у верхньому ряду не вистачає двох зубів…

Пікнік у весняному ботанічному саду, де буяє бузок. Донька хитрує – з’єднала ніжки двох кульбаб в одну і хвалиться, яка та довжелезна, показує на камеру. Раптом нижня ніжка відвалюється, усі сміються, тато називає її брехушкою, а мала показує язика…

Але несподівано від того перегляду таке почалося! «Ой… Яка ти тут чудесна!» – зачаровано каже він.

Я відмахуюся, показую, які там чудесні діти, ледве втримую сльози в очах, а він, уявіть собі, сидить, як причмелений, і не відриває очей від екрану!

«Та ти ж не розумієш нічого! Це ж супер!»

«Ти що, з глузду з’їхав? – питаю. – Розплющ очі! Яка ж я чудесна там?! Мов із хреста знята! Очі без блиску, зацькована якась, немов миша в кутку! Я стільки сил доклала, щоб «видавити із себе раба», як сказав класик, а ти…»

Але він не замовкає, тільки показує рукою на екран: «Ріо-Ріта! А ця сукня! А зачіска! Усі ми родом звідти, з тих часів! Жінка-дівчинка! Чи дівчинка-жінка! Лоліта! Ооо… Аж серце закалатало! Дурень твій чоловік!»

Я сиджу ошелешена і вже не сперечаюсь. Особливо про чоловіка. Але… Як же це?! У мене і в самої закалатало серце, і вже не від ностальгії за часами, коли ще тільки набиралися оберти достатку, чоловіки вибудовували амбітні плани й ніщо не віщувало криз і сімейних руйнацій. Поки що там, на галявині, дві родини розстелили на траві покривало, молоді дружини дістають із сумок прості домашні наїдки, чоловіки вправно нарізають ковбасу та ранні огірочки, викладають зелену цибульку, діти казяться поруч на траві, регочуть… Але не лише від цього стислося серце.

Мабуть, уперше в житті мене охопили ревнощі. Безглузді й непоясненні ревнощі! І не до іншої жінки, а до мене колишньої!

Ви собі не уявляєте, що я відчула. Мені аж моторошно стало! Як же це можливо?! Я – майже з того світу… Я себе переробила і перекроїла… Я стала іншою й пишалася цим! Більш вільна, незалежна, сильна й щасливіша, ніж та, колишня! І я дійсно пишалася цим! Почувалася інакшою. Жінкою! А не тою бідачкою, яку можна скрутити в баранячий ріг і запевнити, що вона сама пропаде… Так, вона була доброю, тихою, домашньою… Матір’ю всім – і дітям, і йому. Я любила її. Але вона померла! Я інколи зітхала за нею і вперто нарощувала в собі якості, без яких мені було не вижити. А він…

Але хіба це можливо?! Адже ми зустрілися з ним тоді, коли я вже була інакшою, битою життям, а не такою наївною, як на цьому домашньому відео. І він же, бач, тоді закохався в мене теперішню! Чи напівтеперішню. Може, вловлював аромат тієї Лоліти? Але ж він сам допоміг мені стати інакшою! І що мені тепер було робити, коли мій власний фантом перетягував до себе чоловіка, який… Якби ж то інша жінка, але це було схоже на якийсь голлівудський фільм…

– І що ви?…

Людмила поклала до рота шматочок тістечка, відпила кави, не дивлячись на Амалію. Помовчала. Ковтнула ще шматочок «солодкого гріха» і знову запила, а потім інтригуюче всміхнулася.

– Я? Я тихо встала з дивана… Він мене навіть не затримував, так був захоплений картинками, що тремтіли й рухалися на екрані. Пішла на кухню, випила чарку коньяку за упокій мене колишньої, потім пішла в коридор, де біля вхідних дверей у простінку висів електричний лічильник, й обережно опустила вниз обидва тумблери.

– Ух ти! – видихнула Амалія.

– А то!

– А він же що?

– Почав гукати мене, мовляв, щось трапилося… Я по темному коридору повернулася на кухню, запалила свічки, налила коньяку, тепер обом, нарізала лимончик і трохи ковбаски… І все закінчилося дуже добре. Цілком лірично, романтично й полюбовно.

– Яка ви хитра! – аж сплеснула долонями Амалія. – Експромт при свічках організували!

– Та отож. Як вимушений захід. А потім ми заснули. Ну… не одразу, ви розумієте… Хоча вночі мені марилося те ретро-кіно, я крутилася й думала про несподівано пережите, про себе ту і себе теперішню, про людські стосунки, про колишнього чоловіка. Та й про цього… Котрий теж доклав своїх зусиль до моєї трансформації. Хоч і не був моїм чоловіком. Власне, якщо щиро, узагалі був чоловіком не моїм. І залишається до сьогодні.

Від останніх слів око Амалії тіпнулося і вся почута історія раптом перевернулася з ніг на голову. Вона вловила на собі уважний погляд оповідачки й втупилася у свою порожню чашку.

– Ааа… Бачу, ви досі вірите, що жінка у своєму житті грає лише одну роль. Чи хорошу, чи погану. Вірите в чорно-біле життя? Як у шахах? Ну-ну… Вибачте, якщо зачепила за болюче. Але ж це ви мене вибрали. Ви хотіли почитати чужі історії про чоловіків і жінок… – Людмила відкрила сумочку, дістала люстерко, підмалювала помадою губи. Ще раз глянула на Амалію, яка, здавалося, прокручувала в голові її розповідь від самого початку, намагаючись по-новому розставити фігури на дошці. – Дякую за каву. І за «Наполеон». Колись і в мене чудесно виходив. Для великої родини на великі свята. Бувайте!