Живі книги - Іванцова Міла. Страница 30

Шенгенська віза в неї була відкрита на кілька років, але Амалія дотепер не вирішила, на який термін купуватиме путівку, не знала, чи можна не фіксувати кінцевий термін перебування або чи дозволять його подовжити… Також досі остаточно не визначилася, де саме вона хоче зупинитися. Усе це планувала розпитати в дівчат із турфірми, які минулого разу люб’язно показували їй каталоги й розповідали про можливості відпочинку в Греції. Важливо, що головне питання ось-ось вирішиться. І вона зробить крок до іншої реальності.

Чи шкода їй було всього, що залишиться тут, у Києві? Навряд чи. Адже це не її рідне місто, просто воно багато років поспіль було їхнім з Артуром. А тепер… Вона тут самотня й нікому не потрібна.

«Як Сильва…» – пролунало в голові.

Здригнулася від несподіванки.

Озирнулася навколо.

Глянула на годинник.

Розрахувалася, поспішила на вулицю.

Далі, далі, швидким кроком метушливою вулицею.

Банк. Клієнти. Менеджер. Формальності.

Віконце каси. Паспорт. Підпис.

Пачка грошей у невеликій сумочці.

Стукіт серця в передчутті перемін.

Сонце сховалося, небо потроху затягує хмарами, десь удалині знову зароджується гроза, погримує. Амалія автоматично констатує, що не взяла із собою парасольки, але наразі це не має ніякого значення. Вона крокує в напрямку турфірми, повертає з широкої вулиці ліворуч, уже недалеко – лишився один квартал.

Раптом хтось іззаду вириває з її руки сумку й одночасно з усієї сили штовхає вбік. Жінка скрикує, падає на землю під деревом на узбіччі тротуару, а чоловік спортивної статури чимдуж мчить уперед, маневруючи поміж пішоходами, потім навскоси через дорогу, де його підхоплює мотоцикліст, що рухається в потрібному напрямку, і за мить вони зникають за рогом.

26

Якісь люди допомогли їй підвестися, сердобольна жіночка обтерла вологою серветкою її брудну аж до ліктя руку над розірваною мереживною рукавичкою… Боліло стегно, забитий лікоть теж, подряпини нили, жінка щось говорила Амалії, але та не розуміла сенсу її слів… Двоє літніх чоловіків позирали услід грабіжнику, якась дівчина радила звернутися до міліції, ще хтось запевняв, що все це марно, міліція ніколи нічого не знаходить, тому таке й коїться серед білого дня на вулицях столиці…

– А що хоч там було? – спитав один із чоловіків. – Гроші, документи, мобілка?

Вона не відповіла. Обіперлася рукою об дерево й заплющила очі. Південний пейзаж із яскраво-синім морем, білими будиночками та соковитими квітами поплив і розмазався, ніби хтось провів пальцями по щойно намальованій картині. Сльози покотилися по щоках, вона притулилася лобом до стовбура й завмерла.

– Пані Амаліє, ви йти можете? – раптом почула вона, ніби з космосу, знайомий чоловічий голос. – Ви мене впізнаєте?

Жінка розплющила очі й кивнула, насилу приходячи до тями. Вона справді його впізнала, того дивного чоловіка, який минулого тижня розповідав їм із Віктором історію про містичну гувернантку, а потім так несподівано розпрощався. Здається, його звали Юрієм.

– Я все бачив, саме йшов по іншій стороні вулиці… Щойно я вас упізнав, як це сталося. Співчуваю. Я можу вам чимось допомогти? Провести вас?

– Не знаю, вибачте, я… я не знаю, куди мені йти, я взагалі не знаю… – Сльози знову покотилися по щоках.

– У людини стрес! Треба їй чи валер’янки, чи коньяку!

– То міліцію вам викликати? – спитав якийсь чоловік.

– Ні. Дякую. Ні, то все марно… Усе марно, – схлипнула Амалія, намагаючись опанувати себе.

– Може, давайте я вас проведу до кав’ярні? Ви ж, мабуть, туди йшли? – співчутливо спитав пан Юрій.

– Не знаю. Як же? У мене ж нічого немає, ні грошей, ні паспортів, ні… Господи… П’ять тисяч доларів… – узялася за голову жінка…

Люди помалу розійшлися, шоу скінчилося, продовження не передбачалося. Міліцію не викликали. Плюс – усі бачили, що до жінки підійшов якийсь знайомий, процес виглядав контрольованим, і кожен рушив далі своєю дорогою, обговорюючи чи обдумуючи те, що сталося.

Амалії здалося, ніби вона втратила скелет. Не мала сил стояти, рухатися, кудись іти. Їй хотілося лягти й не ворушитися. Але поруч не було навіть лавки, щоб присісти. А лягти можна було тільки вдома.

Вона глянула на пана Юрія, котрий досі стояв біля неї й терпляче чекав, не знаючи, чим допомогти. Промайнула думка позичити в нього гроші на таксі і чимшвидше дістатися домівки. Але ті сорок гривень могли бути для нього чималою сумою, й Амалія не наважилася.

– Якщо можете, проведіть мене до маршрутки, на Контрактову, будь ласка, – промовила вона, – і… позичте дві п’ятдесят на квиток. Я віддам.

– Якби не ваш стрес, пані, я б міг образитися, але, враховуючи обставини… Теж мені, вигадали! – забуркотів Юрій та обережно взяв жінку за лікоть неушкодженої руки. – Але ви таки подумайте, якщо в сумці були документи, вам усе одно доведеться заявити про це, щоб мати підстави отримати нові. А може, знайдуться. Усяке буває.

– Не знаю. Можливо. Але не зараз, зараз не маю сил…

Вони повільно дійшли до кінцевої маршруток, пан Юрій допоміг Амалії піднятися сходинками до салону, і, сидячи за спиною водія, вона побачила у своїй руці десять гривень. Маршрутка рушила, людський мурашник за вікнами поплив назад, жінка озирнулася, але вже не побачила того дивного чоловіка у старомодному темному костюмі.

Як дісталася від зупинки до будинку – не пам’ятала. Аж біля дверей під’їзду усвідомила, що магнітний ключ від них, так само, як і ключ від квартири, обидва паспорти, закордонний та український, а також пачка зеленкуватих купюр, зникли разом із сумочкою. Серце знову заторохкотіло десь у горлі, а в скронях запульсувала кров. Небо затягло хмарами, і гриміло десь неподалік. Амалія постояла на сходах під’їзду, тримаючись за холодні металеві двері, а потім спустилася на тротуар, всілася на лавку обличчям до будинку, глянула на свій балкон, зітхнула, закрила очі і завмерла. Що робити далі, вона просто не уявляла.

Спочатку промайнула думка зателефонувати Артуру. Але кілька днів тому вона жбурнула свій мобільний із балкона. Та й дурна то була ідея щодо Артура. Хто вона йому тепер? Багато років саме він керував плином їхнього життя, вирішував усі проблеми і визначав напрямок і швидкість руху. І не тому, що вона була такою вже нездарою, просто він тренував свою життєздатність, свою здатність виживати, долати перешкоди, підійматися сходинками життя, а вона ні. Бо не було такої потреби. Адже колись дуже давно він любив її. І так і казав: «Готовий носити тебе на руках!» І носив. Буквально і фігурально. Поки не… Поки знову не поставив на ослаблі ноги й не відійшов убік. Правда, навіть паличку допоміжну дав. У вигляді тих десяти тисяч, щоб було попервах на що обіпертися… Квартиру купив. Машину лишив…

«Машина!» – прострелило в голові, вона підвелася й рушила вздовж будинку до стоянки.

– О! Давно вас не було! Добрий день! – широкою усмішкою зустрів її охоронець, який прогулювався біля загорожі, позираючи на хмари. – Вирішили провідати свою хвору? Лікувати її не надумали? Чи, може, продаєте?

Запитання сипалися з нього, як горох із дірявої торби, Амалія не встигла їх усвідомити, але зачепилася за останнє.

– Продаю? Ні. Не знаю, – уповільнила вона крок. – А скільки вона може коштувати? У такому стані…

Жінка підвелася навшпиньки і побачила біля паркану Пежулю, лобове скло якої було накрите фанерою, а потім клейонкою, закріпленою скотчем. Серце стислося від жалю до вірної подружки, яка стояла ось так сиротиною четвертий місяць то під снігом, то під дощем.

– Не знаю, – розвів руками охоронець, – може, тисячі три-чотири, вона ж не нова, та й ремонту потребує, треба порадитися. Залежить і від пробігу, і від вартості ремонту… Можу спитати хлопців, тут є один перекупник, він колись цікавився. А ви що хотіли?