Вежа блазнів - Сапковский Анджей. Страница 8

Бургомістр замовкнув, прокашлявся, засунув руки в обшиті хутром рукава делії. Ян Гофріхтер на нього поглянув з розумінням.

— Отак-то, — заявив він, — нарешті в мене в голові прояснилося. З цим Рейневаном. Я вже все знаю. Хоч і по-байстрючому, але кров п'ястівська. Син єпископа. Улюбленець князів. Родич Ностіців. Небіж схоластика вроцлавської колегіати. Для синів багатіїв — товариш з університету. До того ж, немовби всього цього не досить, успішний медик, мало не чудотворець, який уміє завоювати вдячність владоможців. А від чого ж це він вас вилікував, велебний отче Якубе? Від якої, цікаво знати, хвороби?

— Хвороби, — холодно відповів ксьондз, — це не тема для обговорення. Отож скажу без подробиць, що вилікував.

— Таку людину, — додав бургомістр, — не варто втрачати. Шкода дозволити такому загинути від кровної помсти тільки тому, що він про все забув заради пари прекрасних, теє-то, очей. То нехай же він служить громаді. Хай лікує, якщо вміє…

— Навіть, — фиркнув Гофріхтер, — з використанням пентаграми на підлозі?

— Якщо вона зцілює, — серйозно сказав ксьондз Галль, — якщо допомагає, якщо погамовує біль, то навіть так. Такі здібності — це дар Божий, Господь обдаровує ними зі Своєї волі та з тільки Йому одному відомим наміром. Spiritus flat, ubi vult [58], шляхи Господні несповідимі.

— Амінь, — підсумував бургомістр.

— Коротше кажучи, — не здавався Гофріхтер, — така людина, як Рейневан, винною бути не може? Про це йдеться? Га?

— Хто без вини, — відповів з кам'яним обличчям Якуб Галль, — нехай першим кине камінь. А Бог нас усіх розсудить.

На якусь хвилину запала тиша, така глибока, що чути було шурхотіння крил нічних метеликів, які билися у вікна. Від вулиці Святого Яна долинув протяжний і співучий голос міського сторожа.

— Отже, підсумовуємо, — бургомістр випрямився за столом так, що вперся в нього животом. — У розгардіяші в граді нашому Олесниці винні брати Стерчі. У матеріальних збитках і тілесних ушкодженнях, завданих на ринку, винні Стерчі. У втраті здоров'я його велебністю пріором Штайнкеллером, а не приведи Господи, і в його смерті винні брати Стерчі. Вони і тільки вони. Що ж до того, що сталося з Нікласом фон Стерча, то це було нещасним, теє-то, випадком. Так я і представлю події князеві, як тільки він повернеться. Згода?

— Згода.

— Consensus omnium [59]

— Concordi voce. [60]

— А якби Рейневан десь об'явився, — додав після хвилинного мовчання велебний Галль, — то раджу тихцем його спіймати і зачинити. Тут, у карцерику нашої ратуші. Заради його ж власної безпеки. Поки справа не вляжеться.

— Добре було б, — додав, розглядаючи свої персні, Лукас Фрідман, — зробити це швидко. Перш ніж про всю цю аферу стане відомо Таммо Стерчі.

Виходячи з ратуші просто в темряву вулиці Святого Яна, купець Гофріхтер краєм ока вловив рух на освітленій місяцем стіні вежі — невиразний силует, що пересувався, трохи нижче вікон міського сурмача, але вище вікон кімнати, де щойно закінчилася нарада. Глянув, прикриваючи очі, щоб не засліплювало, від світла ліхтаря, який ніс слуга. «Якого чорта, — подумав він і негайно перехрестився. — Що це там лазить стіною? Пугач? Сова? Кажан? А може…»

Гофріхтер здригнувся, ще раз перехрестився, аж на самі вуха насунув кунячий ковпак, закутався в шубу і швиденько подався у бік дому.

Тому він і не побачив, як велетенський стінолаз [61] розправив крила, злетів із підвіконня і безшелесно, як привид, як нічна примара, почав ширяти над дахами міста.

Апечко Стерча, пан з Ледної, не любив бувати в замку Стерцендорф. Причина була одна-єдина, до того ж проста: Стерцендорф був садибою Таммо фон Стерча, глави, старійшини і патріарха роду. Або, як казали деякі, — тирана, деспота і мучителя.

У кімнаті було задушливо. І темно. Таммо фон Стерча не дозволяв відчиняти вікон, побоюючись, щоб його не продуло, віконниці теж весь час мали бути закриті, бо світло разило очі каліки.

Апечко був голодний. І весь у дорожній куряві. Але ніколи було ані поїсти, ані почистити вбрання. Старий Стерча не любив чекати. І не мав звичаю частувати гостей. А надто родичів.

Тому Апечко ковтав слину, щоби промочити горло, — випити йому, звісно ж, нічого не подали — і переповідав Таммо олесницькі події. Робив він це неохоче, але що ж — мусив. Каліка чи ні, паралітик чи ні, але Таммо був патріархом роду. Патріархом роду, який не терпів непослуху.

Старий слухав повідомлення, вмостившись у кріслі у звичній для нього неймовірно перекособоченій позі. «Старий покручений пердун, — подумав Апечко. — Клятий поламаний дідуган».

Причини стану, в якому перебував патріарх роду Стерчів, не до кінця і не всім були відомі. Згода панувала стосовно єдиного — Таммо звалив удар, бо Таммо розлютився понад усяку міру. Одні стверджували, що старець розгнівався, дізнавшись, що його особистий ворог, ненависний вроцлавський князь Конрад одержав єпископське свячення і став наймогутнішою особою на Шльонську. Інші запевняли, що фатальний вибух спричинила теща, Анна з роду Погожелів, якій підгоріла улюблена страва Таммо — гречана каша зі шкварками. Як воно було насправді, невідомо, однак результат був наочний і не помітити його було неможливо. Після цього випадку Стерча міг рухати — зрештою, дуже незграбно — тільки лівою рукою і лівою ногою. Його права повіка була завжди опущена, з-під лівої, яку йому іноді вдавалося підняти, цівочкою сочилися слизуваті сльози, а з кутика перекошеного в потворній гримасі рота текла слина. Нещастя призвело також до майже цілковитої втрати мови, з чого взялося і прізвисько старого — Балбулус. Заїка-недоріка.

Але втрата здатності говорити не потягла за собою того, на що сподівалася вся рідня, — втрати контакту зі світом. О ні. Пан Стерцендорфа, як і раніше, тримав рід у кулаку, і всі його боялися. І те, що він хотів сказати, казав, бо в нього завжди напохваті був хтось, хто міг зрозуміти й перекласти людською мовою його булькотіння, хрипіння, гугнявлення і крики. Цим кимсь, як правило, була дитина — котресь із численних внуків або правнуків Балбулуса.

Зараз мову його тлумачила десятирічна Офка фон Барут, яка, сидячи біля ніг старця, наряджала ляльку в клаптики кольорового шмаття.

— Так от, — Апечко Стерча закінчив розповідати і, відкашлявшись, перейшов до висновків. — Вольфгер через посланця просив повідомити, що зі справою впорається швидко. Що Рейнмара Беляу буде схоплено на вроцлавському тракті і його покарають. Однак зараз руки у Вольфгера зв'язані, бо трактом подорожує олесницький князь з усім своїм двором та різні важливі духовні особи, тож поки що нема як… Нема як погоню вести. Але Вольфгер присягається, що виловить Рейневана. Що йому можна довірити честь роду.

Повіка Балбулуса підскочила, з рота витекла цівочка слини.

— Ббббх-бхх-бхх-бхубху-бххуаха-ррххха-пххх-ааа-ррх! — пролунало в покої. — Ббб… хрррх-урррхх-бхуух! Гуггу-ггу…

— Вольфгер — довбаний кретин, — переклала тонесеньким мелодійним голосочком Офка фон Барут. — Дурень, якому я не довірив би навіть коновки із блювотинням. А єдине, що він може вхопити, — це його власний кутас.

— Батьку…

— Ббб-брррх! Бххррхуу-пхр-рррххх!

— Мовчати! — переклала, не піднімаючи голови, зайнята лялькою Офка. — Слухати, що я скажу. Що наказуватиму.

Апечко терпляче перечекав хрипи і скрипи, дочекався їхнього перекладу.

— Передусім, Апеч, велиш з'ясувати, — наказував Таммо Стерча вустами дівчинки, — якій берутовській бабі було доручено наглядати за бургундкою. І до якої не дійшла справжня мета цих благодійних походів бургундки до Олесниці. Імовірно, вона була в змові з перелюбницею. Бабі тридцять п'ять розмашистих різок. По голій задниці. Тут, у мене, на моїх очах. Хай я маю хоч трохи тієї радості.