Божі воїни - Сапковский Анджей. Страница 17

— Ми, — з натиском продовжив Рейневан, — маємо перед Самсоном борг.

— По-перше, — Шарлей підняв голову, — ти вже це казав. По-друге, тут нема про що говорити. Він наш друг, і цими трьома словами все сказано.

— Я радий, що ти так до цього ставишся. Віриш ти в це чи не віриш, сумніваєшся чи ні, але погодься з фактом. Самсон у нашому світі ув’язнений. Він, як інклюз [57], замкнутий у чужій для нього тілесній оболонці, зрештою, визнай, не надто привабливій. Він робить усе, що може, щоб звільнитися, шукає допомоги… Можливо, він нарешті знайде її тут, у Празі, “Під Архангелом”, може, саме сьогодні… Бо якраз…

— Бо якраз, — перебив з легким відтінком роздратування в голосі демерит, — прибув із Зальцбурга й зупинився “Під Архангелом” славетний на весь світ маг, magnus nigromanticus [58]. Те, що не вдалося празьким чарівникам, можливо, вдасться йому. Ти вже мені про це казав. Щонайменше кілька разів.

— А ти щоразу пирскав сміхом і корчив глузливі гримаси.

— Це в мене несамохіть. Я так реагую, коли чую про магію, про інклюзи…

— Тому я прошу тебе, — досить різко перебив Рейневан, — сьогодні стримати свої реакції. Щоб ти, пам’ятаючи про дружбу зі Самсоном, не пирскав і не корчив гримас. Обіцяєш?

— Обіцяю. Не корчитиму гримас. Закам’яніле обличчя. Ні разу, хай мене Бог покарає, не вибухну реготом, коли зайде мова про чари, про демонів, про паралельні світи і буття, про астральні тіла, про…

— Шарлею!

— Мовчу. Заходимо?

— Заходимо.

В аптеці було темно, враження пітьми посилювалося кольором дерев’яної оббивки стін і меблів. Той, хто заходив із сонця, як оце вони зараз, якийсь час не бачив зовсім нічого. Можна було тільки стояти, кліпати очима та втягувати ніздрями важкий запах пилюки, камфори, м’яти, меду, амбри, селітри й терпентину.

— До ваших послуг… До послуг… Чого панове бажають? З-за прилавка — точнісінько так само, як більш ніж рік тому, на

Усікновення Глави Святого Івана Хрестителя, — виринув, поблискуючи в напівмороці лисиною, Бенеш Кейвал.

— То чим, — запитав він, точнісінько так само, як і тоді. — То чим можу служити?

— Cremor tartari [59], - запитав знічев’я Сватоплук Фраундіншт, — маєте?

— Cremor, — аптекар потер лисину, — tartari?

— Саме так. А ще мені треба трохи unguentum populeum [60].

Рейневан ковтнув слину зі здивування. Судячи з того, що він почув, Сватоплук Фраундіншт мав бути в аптеці “Під Архангелом” знаним і шанованим відвідувачем, а лисий аптекар справляв враження людини, яка бачить його вперше в житті.

— Unguentum є, свіжоприготоване… А от з cremor tartari нині нелегко… А багато треба?

— Десять драхм [61].

— Десять? Стільки, може, ще й знайдеться. Пошукаю. Заходьте всередину, панове.

Лише значно пізніше Рейневан довідався, що ритуал привітання, на перший погляд ідіотичний, був умотивований. Конгрегація аптеки “Під Архангелом” діяла в глибокій конспірації. Якщо все було гаразд, відвідувач аптеки просив два, завжди два різні препарати. Якби він попросив один, то це б означало, що його шантажують або що за ним стежать. А якби в самій аптеці були засада і мишоловка, Бенеш Кейвал попередив би про них тим, що мав би лише половину потрібної кількості одного з них.

За прилавком, за дубовими дверима, ховалася власне аптека — з типовим для аптеки оснащенням: тут були й шафа з тисячею шухлядок, і численні слоїки й бутлі з темного скла, і латунні ступки, і терези. Під стелею на шнурку висіло засушене чудовисько, стандартна декорація чарівницьких лабораторій, аптек та штукарських будок — сирена, напівдівиця, напівриба, хоч насправді то був препарований скат. Відповідним чином розпластана, розтягнута на дошці й висушена риба справді набувала “сиренячої” форми: ніздрі імітували очі, а виламані хрящі плавників — плечі. Фальсифікати виробляли в Антверпені та Генуї, куди скати потрапляли від арабських купців або всюдисущих португальських мореплавців. Деякі були виготовлені так вдало, що їх насилу можна було відрізнити від справжніх морських сирен. Проте існував один безвідмовний критерій автентичності — справжні сирени були щонайменш у сто разів дорожчі, тому жодна аптека не могла собі їх дозволити.

— Антверпенська робота, — Шарлей поглядом знавця оцінив засушену гидоту. — Я сам колись сплавив кілька подібних. Йшли як гарячі пиріжки. У Вроцлаві, в аптеці “Під золотим яблуком”, одна висить ще й досі.

Бенеш Кейвал поглянув на нього з цікавістю. Він єдиний з чарівників “Архангела” не був працівником університету. І навіть не навчався у ньому. Аптеку ж просто отримав у спадок. Проте він був незрівнянним фармацевтом і майстром приготування ліків — чародійних і звичайних. Його фірмовим препаратом був афродизіяк з перетертих на порошок сироїжок, кедрових горішків, коріандру й перцю. Жартували, що після прийому цього препарату навіть небіжчик зіскакував з мар і щодуху мчав до борделю.

- Ідіть, панове, до нижньої кімнати. Там уже всі зібралися. Чекають на вас.

— А ти, Бенешу, не йдеш?

— Я хотів би, — зітхнув аптекар, — але мушу стояти за прилавком. Люди весь час приходять. Я пророкую лихо цьому світу, якщо у ньому стільки хворих і зболених, які залежать від ліків.

— А може, — усміхнувся Шарлей, — це тільки іпохондрія?

— Тоді я пророкую цьому світу ще більшу більше лихо. Поспішіть, панове, Ага, Рейневане! Обережно з книгами.

— Буду обережно.

З аптеки був вихід на подвір’я. Зелений від моху колодязь наповнював повітря нездоровою вологою, у цій справі його невтомно підтримував кривулястий кущ бузку, який кидав тінь на мур і виростав, здавалося, не з землі, а з купи прілого листя. Кущ успішно маскував невеликі двері. Одвірок був майже повністю затягнутий павутинням. Грубо й густо. Було очевидно, що вже багато років у ці двері ніхто не входив.

- Ілюзія, — спокійно пояснив доктор Сватоплук, встромляючи руку в кокон павутиння. — Ілюзорна магія. Зрештою, проста. Навіть шкільна.

Двері під натиском відчинилися досередини — разом з ілюзорним павутинням, яке на відкритих дверях виглядало як обрізаний ножем шматок грубої повсті. За дверима були гвинтові сходи, що вели нагору. Сходи були круті та такі тісні, що, входячи, ніяк не можна було вберегтися від того, щоб не вимазати плечі штукатуркою зі стін. Кілька хвилин хекання — і виникали наступні двері. Їх уже ніхто не маскував.

За дверима була бібліотека, повна книг. Крім книг, сувоїв, папірусів і кількох різних чудернацьких експонатів там не було нічого. Ні на що більше не вистачило місця.

Купи інкунабул лежали просто всюди, не можна було й кроку ступити, щоб не спіткнутися об щось на кшталт “Summarium philisophicum” Ніколя Флямеля, “Kitab Al-Mansuri” Разеса, “De expositione specierum” Моріена або “De imagine mundi” Гервазія з Тільбері. За кожним необережним кроком боляче ранив у кісточку кутий ріг оправи твору такого масштабу, як “Semita recta” Альберта Великого, “Perspectiva” Вітлона, “Illustria miracula” Цезарія Гейстербахського. Досить було необачно зачепити шафу, як на голову падала “Philisophia de arte occulta” Артефія, “De universo” Вільгельма Овернського або “Opus de natura rerum” Томи з Кантімпре.