Божі воїни - Сапковский Анджей. Страница 24

Залишався Шарлей. Думку Шарлея про цей задум Рейневан знав ще до того, як про неї запитав. Але запитав: для порядку і для форми.

— Це звичайний ідіотизм, — спокійно оцінив Шарлей. Крім того, мені це починає нагадувати Шльонськ два роки тому, пам’ятну сповнену ентузіазму одіссею за пані Аделею. Похід на Троски справляє враження настільки ж обдуманого і, мабуть, подібним чином він би й вівся. І очима своєї душі я вже бачу результат. Ти, мабуть, ніколи не порозумнішаєш, Рейнмаре.

— Ми маємо, як ти кажеш, — тягнув далі, трохи тихіше й серйозніше, — зобов’язання перед Самсоном, ми йому дещо винні. Може й так, не заперечую. Але життя — це життя, а основне правило життя наказує забувати про такі борги, викреслювати їх із пам’яті. Життя відзначається тим, що своя сорочка ближче до тіла. Допомагати ближнім — аякже, чому б і ні, але не власним коштом. Ми зробили, заявляю я, для Самсона досить багато, буде нагода, зробимо більше. А нагода трапиться, я впевнений, раніше чи пізніше, вистачить сісти й терпляче почекати. Тож почекаймо нагоди. Навіщо цієї нагоди шукати, набиваючи при нагоді гулі? Думаймо про свою сорочку, Рейнмаре, і про своє тіло, бо це найважливіше. А на що ти хочеш наші тіла наразити, хлопче? Куди ти хочеш нас повести? Триває розбрат, війна, пожежа, панують хаос, безладдя і беззаконня. Це недобрий час для божевільних походів. До того ж без підготовки.

— Так ось, ти помиляєшся, — відповів Рейневан. — Я цілком з тобою не згоден. І аж ніяк не тільки в питанні цинічних життєвих правил і аж ніяк не стосовно того, що в житті найважливіше. Я не згоден з твоєю оцінкою ситуації. Бо час не тільки сприяє походу, а й підганяє його. Під’єштеддя і Їчинське підгір’я опановані нашими військами, нечисленні католицькі пани у цьому районі настрахані, їхній дух надламаний поразкою хрестового походу під Таховом. Вони як обкурені димом бджоли. Тож якщо й вирушати, то саме зараз, перш ніж вони отямляться і знову зможуть жалити. Що ти на це скажеш?

— Нічого.

— А що стосується підготовки, ти маєш рацію. Підготуймося. Що ти пропонуєш?

Шарлей зітхнув.

Рейневан і Самсон виїхали з Праги десятого жовтня, у день пам’яті святого Гереона та його товаришів-мучеників, який цього року випадав на п’ятницю. Вони покинули місто рано вранці. Коли проминули Поржічську браму, з-за хмар вийшло сонце і казковим сяйвом залило Вітков і Шпитальське поле, що переливалися барвами. Рейневан вирішив, що цей любий серцю краєвид є добрим провіщенням і прикметою.

Ні він, ні Самсон не почували себе надто добре. Обидва мали за собою велемовне прощання з магами з аптеки “Під Архангелом”, яке тривало до глибокої ночі. Рейневан зітхав і крутився в сідлі: йому додатково довелося відсвяткувати прощання з пані Блаженою Поспіхаловою.

Вони прямували до Коліна, який від середини вересня був в облозі Табора, Сиріток і пражан. Облогою командував Прокоп Голий. В армії Прокопа Голого був Шарлей. Місяць, який минув від розлуки з ними, Шарлей повинен був використати, щоб підготувати похід. Він стверджував, що такі можливості в нього є. Рейневан йому вірив. Шарлей мав як можливості, так і засоби. Демерит не приховував — а бувало, що навіть і хвалився, — що він воює в таборитській польовій армії заради здобичі й зиску і що має вже чимало відкладеного по різних сховках.

Сонце зникло за чорними хмарами, які напливали з півночі. Стало темно й похмуро. Просто-таки зловіщо.

Рейневан вирішив, що пророкування — то забобон.

Виглядало, ніби Прокоп не слухає. Але так лише здавалося.

— Відпустити брата Шарлея, — повторив він. — У воєнний час звільнити його від служби в армії. Заради твоїх приватних справ, брате Белява. Іншими словами, приватне понад усе, а обов’язок перед Богом і вітчизною — дурниця. Так чи ні?

Рейневан не відповів, тільки голосно ковтнув слину. Прокоп фиркнув.

— Згода, — заявив він. — Я даю згоду.

— Причин є три, — продовжував він, відверто насолоджуючись остовпінням. — По-перше, брат Шарлей служить у лавах Табора вже понад рік, відпустку заслужив. По-друге, брат Неплах доніс мені про твої заслуги, брате Белява. Ти самовіддано боровся з ворогами нашої справи, героїчно, кажуть, бився з бунтівниками у Празі шостого вересня. Лікував поранених, не пив, не їв і не спав. Це, безперечно, заслуговує винагороди. А по-третє…

Він зупинився, обернувся. Вони вже були під будинком гамазеї, який зараз виконував роль ставки і резиденції штабу облоги.

— А що по-третє і найважливіше, ви довідаєтеся пізніше, ми ще повернемося до цієї справи. А зараз я маю інші. Зрештою, ви дізнаєтеся, які. Будете слухати, бо я залишаю вас при собі.

— Брате…

— Це був наказ. Ходімо. А ваш слуга…Ага, він уже, бачу, чимось зайнявся. Це добре. Не завадить.

Самсон Медок, як завжди вдаючи, що нічого не чує і не розуміє, всівся під стіною гамазеї, дістав ножика і взявся стругати знайдений кілочок. Самсон часто стругав кілочки. По-перше, пояснював він, це заняття якраз для ідіота, яким він виглядає. По-друге, казав він, стругання кілків заспокоює, добре впливає на нервову і травну системи. По-третє, тлумачив, коли він ріже деревину, це допомагає йому під час вимушеного вислуховування дискусій про політику і релігію, тому що запах свіжої стружки вгамовує блювотні рефлекси.

Вони ввійшли до гамазеї, до великого приміщення, яке, хоч і було пристосоване під штаб уже якийсь час тому, й далі приємно пахло зерном. Усередині, за столом, схилившись над мапами, чекали двоє людей. Один був малий і худий, вдягнений у чорне за модою гуситських священиків. Другий, молодший, у лицарському вбранні, був міцнішої статури і світловолосий, з дещо херувимським, а трохи суворо втомленим обличчям, яке нагадувало фламандські мініатюри з “Календаря дюка де Беррі”.

— Нарешті, - сказав менший, чорний. — Ми трохи зачекалися, брате Прокопе.

— Обов’язки, брате Прокопе.

На відміну від свого тезка, другий Прокоп бороду носив, щоправда, вбогу, безладну й доволі кумедну. З приводу зросту він відрізнявся також і прізвиськом — його звали Прокопом Малим, або ж Прокупеком. Спочатку також проповідник серед армії подібних йому проповідників, він виділився серед гуситів — точніше, Сиріток — після смерті Яна Жижки з Троцнова. Разом із градецьким Амброжем Прокупек був біля смертного одра Жижки, а свідків останніх хвилин свого обожнюваного вождя Сирітки вважали майже святими — бувало, що перед ними ставали на коліна й цілували краєчки одягу, траплялося, що матері приносили до них дітей у лихоманці. Шаноба винесла Прокупека на посаду головного духовного вождя — таким чином, він займав серед Сиріток становище аналогічне до того, яке Прокоп займав у Таборі, перш ніж зайняв пост Справця.

— Обов’язки, — повторив Прокоп Великий, невизначено показуючи у бік обложеного міста. Його слова підкреслив могутній грім, стіни задрижали, зі стелі посипалася пилюка. Старший гармаш нарешті зміг гупнути собі зі своєї двохсотфунтової бомбарди. Це водночас означало спокій аж до ранку: така бомбарда після пострілу мусила вистигати щонайменше шість годин.

— Що чекати мене довелося, вибач, брате. І ти, брате Вишеку. Вишека Рачинського Рейневан уже зустрічав був раніше, під

Усті, в кінноті Яна Рогача з Дубе. Шлях поляка до гуситів був нетиповим: Вшпек завітав до Праги у 1421 році як посланець литовського князя Вітольда, на службі якого він залишався. У посольстві йшлося, як тепер уже було відомо, про корону для Корибутовича. Рачинському сподобалася чеська революція, особливо після контакту з Жижкою, Рогачем і таборитами, які полякові припали до смаку набагато більше, ніж помірковані калікстинці, з якими він обговорював Вітольдове послання. Рачинський миттю пристав до таборитів, а з Рогачем його поєднала щира дружба.

На знак Прокопа всі всілися за завалений мапами стіл. Рейневан почувався незатишно, бо усвідомлював, наскільки він не вписується в компанію. Його самопочуття ніяк не покращувала впевнена безцеремонність Шарлея, який завжди і всюди був ніби в себе вдома. Не допомагало й те, що Прокупек і Рачинський, здавалося, приймали їхню присутність без будь-яких застережень. Вони вже звикли. Прокоп завжди мав напохваті різномастих розвідників, послів, емісарів і людей для особливих — і навіть дуже особливих — доручень.