Божі воїни - Сапковский Анджей. Страница 45

— Я відвезу її до Праги, — заявив Самсон. — До пані Поспіхалової.

Маркета демонстративно смикнулася на луці, по-котячому загарчала. Самсон проігнорував демонстрацію. Як, вочевидь, і те, що вона дуже сильно стискала його зап’ястя.

— Ти сам не можеш із нею їхати, — постановив Шарлей. — Ну що ж, їдемо всі. А що з Таулером і Батою? Якщо план походу на Троски далі актуальний, Таулер був би корисний, він стверджує, що знає спосіб, як пробратися в замок. Надто багато їм обом розкрити не можна, але фактично, у шулерні вони стали на наш бік і можуть через нас мати неприємності. Гунцледер може захотіти мститися. Вони обидва служать у таборитському війську, а лихо його знає, хто зі значних гейтманів грав… і програвав у Гунцледера…

— Хоч би не знати який значний був той гейтман, — пообіцяв Рейневан, — його можна буде втихомирити. І шулера, якби здійняв шум, теж. Бо на значних знайдуться значніші.

— Флютик.

— Ти вгадав. Тому ви всі їдьте до Праги. А я поїду далі. Під Білу Гору.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Білою Горою називали безлісе узгір’я на захід від Праги, трохи далі за монастирем премонстрантів на Страхові. Війська, що прибували під Прагу, кілька разів використовували підніжжя гори як місце для табору. У результаті вимучені реквізиціями і грабуваннями мешканці навколишніх сіл забралися до дідька, і ця місцевість опустіла. Армії прибували і йшли геть, але були на Білій Горі й постійні мешканці. Богухвал Неплах, на прізвисько Флютик, зробив Білу Гору своєю ставкою і навчальним центром гуситської розвідки. Флютик міг мати ставку і в самій Празі, але не хотів. Столиці він не любив і боявся її. Прага, що тут скажеш, навіть у часи спокою й ладу була як приспане, але непередбачуване і завжди спрагле крові чудовисько. Пражани легко вибухали гнівом, а у гніві вони були страшні. Щодо тих, кого не любили.

У Празі мало хто любив Флютика.

Тому Флютик віддав перевагу Білій Горі. І саме тут він мав ставку. Завдяки тому, що він, Богухвал Неплах, має тут ставку, полюбляв говорити він, назва “Біла Гора” увійде в історію Чехії. Діти, казав він, вивчатимуть цю назву.

Світало, коли Рейневан минув колись багатий, а тепер пограбований й опустілий страховський монастир. Світало й починало дощити. Коли ж він дістався під Білу Гору, ранок був уже у повній силі. І вперіщив добрячий дощ.

Промоклі вартові біля частоколу абсолютно його проігнорували, стражник при коловороті махнув рукою, показуючи на майдан. Ніким не потурбований, Рейневан затягнув коня до стайні. У стайні були люди, вони дивилися, але ніхто ні про що не запитав.

Шпигунський осередок розбудовувався, дощ іще посилив запах недавно напиляних дощок і струганих брусів, який панував тут, усюди було повно стружки. З-за старих халуп і стодол визирали нові будинки, які сяяли новим тесом і стікали живицею із за-тесів. Не викликаючи нічийого зацікавлення, Рейневан підійшов під один із таких нових будинків — низький, видовжений, подібний на великий сарай. Він зайшов до сіней, потім до кімнати. Повної диму, пари, вологи. І людей, які їли, балакали, сушили одяг. Вони дивилися на нього. Мовчки. Він вийшов.

Зазирнув до великої світлиці. На лавках там сиділо щось із сорок чоловіків, які зосереджено слухали лекцію. Рейневан знав викладача, старезного діда, шпигуна, як стверджувала плітка, ще на службі у Карла IV [145]. Дідуган був такий древній, що плітці можна було вірити. Ба, якщо судити з віку та вигляду, він міг шпигувати і для Перемишлідів [146].

— А якби щось не так пішло, кхе-кхе… — повчав він, кашляючи. — Якби вас, теє, оточили, то пам’ятайте: найкраще вереск у якомусь людному місці здійняти, що це жиди, що все через жидів, що це жидівські штучки. Візьми їден з другим до писка кусок мила, біля міської криниці точи піну, плюй і кричи: “Рятуйте, пробі, вмираю, отруїли, отруїли, жиди, жиди!”. Народ зразу кинеться жидів громити, почнеться, теє, кхе-кхе, дике заворушення, Інквізиція ваш слід покине і за жидів візьметься, а ви собі спокійно ушиєтеся. Те саме й тоді, якби кого піймали і на муки взяли. Тоді, теє, дурня клеїти, кричати: “Я невинний, я сліпе знаряддя, жиди винні, вони наказали, золотом підкупили”. Повірять, це точно. У такі речі завжди, кхе-кхе, вірять.

— Гей! Рейневан!

Тим, хто його окликнув, був Славік Цандат, якого Рейневан знав ще з університетських часів. Коли Рейневан починав навчання, Славік Цандат вчився вже щонайменше вісім років і був старший від більшості докторів, не кажучи вже про магістрів. “Вчився”, зрештою, було не дуже адекватним словом: Славік Цандат в університеті бував, це правда, часом його там можна було помітити. Але стократ частіше його можна було застати в котромусь із борделів на Перштині або на Краківській. Або в міській каталажці, куди його регулярно запроторювали за п’яні дебоші і гармидери по ночах. Хоч і не юнак, Цандат обожнював скандали і бійки, тому не дивно, що після дефенестрації з ентузіазмом влився у потік революції. Рейневан анітрохи не здивувався, побачивши його у Флютика навесні 1426 року, під час свого першого візиту під Білу Гору.

— Здрастуй, Славіку. Ти що, став секретарем?

— Га? Ти про це? — Цандат підняв аркуші паперу і гусячі пера, які він ніс. — Це листи з неба.

— Листи звідки?

— Мене підвищили, — похвалився вічний студент, розчісуючи пальцями те, що колись було чуприною. — Брат Неплах перевів мене у сектор пропаганди. Я став письменником. Митцем. Замалим не поетом. Я пишу листи, які впали з неба. Розумієш?

— Ні.

— Ну то послухай, — Цандат узяв один із аркушів, примружив короткозорі очі. — Упалий з неба лист Матері Божої. Мій вчорашній витвір.

— Народе безвірний, покоління негідне і підступне, — став він читати голосом, що переходив у проповідницьку екзальтацію, — упаде на вас гнів Божий та лиха у трудах і в стадах, якими володієте. Позаяк не сповідуєте істинної віри, а слухаєте римського антихриста, відверну від вас свій лик, а Син мій засудить вас за зло, яке ви вчинили в Його святій Церкві, і покарає вас. як покарав Содом і Гоморру. І будете зубами скреготати і стогнати, амінь.

— Листи, що впали з неба, тямиш? — пояснив Цандат, бачачи, що Рейневан не тямить ні в зуб ногою. — Листи від Ісуса, листи від Марії, листи від Петра. Ми в пропаганді їх пишемо. Агітатори та емісари вивчають їх напам’ять, ідуть у ворожі країни, щоб сповіщати їх тамтешнім людям. Щоб, як каже шеф нашого сектора, так тамтешнім людям понасирати в голови, щоб не знали, хто свій, хто ворог і де котрий. Для цього і є листи з неба, тямиш? Оцей-от, послухай, лист від Ісуса. Глянь, як чудово написано…

— Знаєш, Славіку, я трохи поспішаю…

— Послухай, послухай! “Грішники та нечестивці, наближається вам кінець. Я терплячий, але якщо ви не порвете з Римом, з цією звіриною вавилонською, прокляну вас разом з Отцем своїм і з ангелами своїми…”

— Брат Белява? — врятував Рейневана голос за спиною. — Брат Неплах пильно прагне вас бачити, чекає. Дозвольте. Я проведу.

Один із новозбудованих будинків був більш імпозантним, нагадував панський дім. На першому поверсі знаходилося кілька світлиць, на другому — кілька досить по-спартанському обладнаних кімнат. В одній із кімнат стояло велике і аж ніяк не спартанське ложе. На ложі, накритий периною, лежав і стогнав Флютик.

— Де тебе носить? — дико завив він, побачивши Рейневана. — Я посилав по тебе до Праги, посилав під Колін! А ти… О-о-о… О-о-о-о-о-о-о-о! А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

— Що з тобою? Ага, не кажи. Я знаю.