Гастарбайтерки - Доляк Наталка. Страница 20

За обідом Наталку всадовили на головне місце за столом, де зазвичай сидів глава родини. Не зводячи з артистки захоплених поглядів, запопадливо всміхалися. Цього ж вечора жінці було видано чималу суму, яку заборгували. Еміліо довго не наважувався почати розмову, але опанував себе, хильнувши червоного винця, й вимовив:

— Сеньйоро Наташа! — до цього вона була просто Наташка. — Чи не могли б ви навчити так рухатися моїх дочок?

До українки смисл прохання дійшов лише з четвертого повторення й деяких характерних жестів, які наштовхнули танцівницю на правильну хвилю.

— Вчити дівчат? — запитала. — Танцювати?

Італійці закивали чорнявими головами на знак згоди. Виявилося, що бальні танці — це мана Еміліо. Але віддати дітей до приватного хореографа й викласти за це чималу суму в чоловіка просто не піднімалася рука. А тут такий приємний збіг обставин. Домовилися, що платити будуть, як і раніше, лише заберуть з обов’язків українки будь-що на її вибір. Наталя відмовилася від нікому не потрібних нічних варт біля хворої. Запах, що випромінювала коматозниця, виводив Наталку із себе, їй здавалося, що вона сама наскрізь просякла цим моторошним присмаком смерті.

Взимку стара сконала, її ховали тихо, без музики і квітів, як це зазвичай робиться в Україні. Ніхто не ридав, хіба що дочка пустила скупу сльозу. Наталка також змочила солоним щоки через образу, що відмовилася не від того завдання.

Микита справно отримував кошти від Наталки. Так само сумлінно звітував про початок робіт із відновлення будівництва. Художньо змальовував своє непереборне кохання, яке лише росте від розлуки. Жінці робилося млосно й солодко від того, що на неї чекають. «Недарма я втекла з дому», — прихвалювала себе Наталка, але повертатися не хотілося, бо тут було веселіше, ніж у рідному місті. «А що там? Чоловік-меланхолік, що бринькає на гітарі і складає ночами вірші, які ніхто ніколи не прочитає, бо вони безглузді, базар, недобудований дім, бичкуваті сусіди? Ні, краще тут».

Ось уже сеньйора Кулібаба працює за професією — навчає дівчат танцювати. Живи собі та радій. Але діти виявилися недолугими, непідготовленими до навантажень, які обов’язкові у цій нелегкій справі, лінивими та млявими. До того ж малі були огрядненькі й весь час щось жували. Наймолодшій було п’ять років, а найстаршій — десять. Наталці доводилося неабияк пітніти, аби примусити їх рухатися. Еміліо влаштував залу з тієї кімнати, де колись лежала сеньйора Клавдія, власноруч зробив там ремонт, запросивши на допомогу українця, з яким Наталка приїхала до Італії. Михайло на раз-два шпаклював та миттєво клав ламінат на підлогу. Ната деколи заходила до нього поговорити.

— Що, твій там гуляє? — якось за бесідою вирвалося в Михайла. Чоловік одразу прикусив язика й додав: — Чи ні, не про твого мова… — Було видно, що він хоче виправити становище. — Це ж про Ігоря Свєтчиного. Ну, того, що на Шостій вулиці.

Наталка все добре зрозуміла, але їй, на диво, зовсім не стало моторошно, боляче, страшно чи образливо. «Гуляє, то й нехай», — подумала і для годиться увечері передзвонила. Планувала вчинити профілактичну істерику.

Чоловік телефоном присягався у вірності, хоча Наталка ще про це не заводила мови. Вірогідно, Михайло встиг попередити друзяку, що бовкнув зайвого. От на Микиті тепер шапка й горить. Наталя перевела розмову в ділове русло й повідомила, що відтепер надсилатиме більше грошей, бо знайшла ще одну роботу — у місцевому ресторані, офіціанткою.

— А може, згодом вмовлю хазяїна забігайлівки показувати власну концертну програму. Танцюватиму… — Знала, що таке повідомлення зачепить чоловіка за живе. Хоча зовсім нічого не видумувала. Дійсно, минулого тижня завітала до ресторану, просто так, знічев’я, і розговорилася там із хазяїном — чемним, досить привабливим підстаркуватим сеньйором, який, не зводячи очей із її точених ніжок, сам запропонував роботу.

За півроку Наталя зовсім перебралася від Фречів до хазяїна ресторації «A Pablo», що означає «У Пабло». Мешкала в підсобному приміщенні закладу, спала з цим Пабло, який виявився огидним та скупим дідуганом. Як воно між ними сталося, Наталка не могла згадати, хоч постійно намагалася.

Сеньйор Павлік (як Ната жартома його обзивала) тримав її за офіційну коханку, не криючись від власної дружини, трохи молодшої за нього сеньйори з обличчям бульдога. Попри те що дружина пана Пабло, Матильда, мала далеко не іконописний лик, була покірною й доброю, полюбляла погомоніти про те про се з «розлучницею», навіть якось подякувала їй, що Ната взяла на себе таку важку для неї самої місію — вдовольняти цього кобеля. Так і сказала «кобеля», ніжно й тремтливо. Любила його. А Наталка — ні. Та і як можна кохати вкритого пігментними плямами, з обвислою шкірою, діда? Ніяк, лише заради грошей. Гроші брала — висилала чоловікові, той будував, вона знову брала і слала на будівництво. Як у прірву. Коли питала Микиту, що саме вже завершено, відповідь звучала непевно та розпливчасто. «Непутящий він у мене. Артист, одне слово, — думала на дозвіллі. — З нього там, мабуть, будівельники мотузки сучать, а він ні бе ні ме».

Перебратися до іншого міста Наталку змусило те, що сеньйор Павлік втомився скакати на ній і послав українку якнайдалі. Витримати такої наруги над собою вона не змогла. Та й існувала загроза, що земляки донесуть до чоловіка «благу звістку» про, м’яко кажучи, некоректну поведінку дружини, яку в містечку обговорювали всі кому не ліньки. «Прощавай, Марано-ді-Наполі, привіт, великий Рим!» — сказала Наталя і рвонула до столиці.

Інтернетом, яким вона користувалася з комп’ютера свого коханця, їй обіцяли роботу танцівниці у столичному нічному клубі. Побачивши застару, як для такої делікатної професії, жінку, нахабно відмовили, ще і вказали причину. Наталю це не засмутило. Відчайдушне нутро танцівниці прагло вогнів великого міста. Вповні насолодитися Римом шукачка пригод змогла протягом усього наступного тижня. На оренду поганенької кімнатки в готелі, що знаходився на самому виїзді з Рима, пішла левова частка попередньо зароблених грошей. Місто у цей час, перед Різдвом, було переповнене туристами.

Перекусивши хот-догом, Наташа пішла оглядати старожитності. Роздивляючись химерну напіврозвалену споруду, почула позаду себе рідну мову.

— Не хочу я тут ходити. Їдьмо додому, — гундосив жіночий голос.

— Завжди ти так, як сидимо вдома, ти канючиш: «Поїхали мандрувати». Виїдемо — давай додому, — відгавкнувся чоловік.

Наталка повернулася до незнайомців зі щирою усмішкою.

— Привіт! Я також із України, — була впевнена, що земляки зрадіють зустрічі зі співвітчизницею.

Натомість пара насупилася, і чоловік, і жінка скидалися на бобрів. Молодичка виглядала років на тридцять, а її обранець був чи не вдвічі старший. «Буває й таке», — згадала Наталка свій зв’язок із Павліком. Першою відгукнулася жінка.

— А ми не з України. Ми з Португалії, — неочікувано всміхнулася та простягла руку. — Віра Кривда. А це мій тато Іван Іванович.

Розговорилися. Виявилося, що ці двоє мають легалізацію в Португалії. Зараз оце мандрують. Трохи грошей назбирали та й вирішили прогулятися Європою. Саме були дешеві тури до Італії.

— Завтра вже поїдемо назад, — сказав зморений батько.

— Давай сьогодні, тату, — зарюмсала товстенька перезріла дитина. — Не можу я вже тут лазити.

— А що в Португалії? Добре платять? — поцікавилася Наталка.

— Як кому, — відповів чоловік і вже мав іти, як спинився й запросив Наталю на вечерю.

Віра зраділа й по-дружньому підморгнула Наталці. За вечерею просто неба, яка входила в кошторис туру панів Кривд, виявилося, що Іван Іванович вдівець і він шукає собі подругу.

— Ну, щоб нагодувати могла, попрати, таке інше, — пробурмотів, запихаючись біфштексом.

— Та я заміжня, — пояснила Наталка, яка до цього часу розповіла Кривдам про свою роботу в Італії.

Раптом дочка й тато залилися сміхом. Нареготавшись, пояснили, що дядько шукає подругу не як сексуальний об’єкт, а помічницю, служницю, робітницю. Мовляв, ви нам сподобалися, якщо ваша ласка, то просимо гостинно до нашої оселі за господиню.