Гастарбайтерки - Доляк Наталка. Страница 25

Повернулася до кімнати. Щітка, найімовірніше, була призначена для чищення одягу, але прибиральниця подумала, що нічого страшного не станеться, якщо вона використає її не за прямим призначенням, а тоді ретельно помиє. З меблів у квартирі був стіл, на якому стояв комп’ютер; величенький, на всю стіну стелаж із книжками та вмонтована шафа, в яку було напхано усілякого мотлоху: костюм для підводного плавання, сорочки від П’єра Кардена, розпаровані шкарпетки, тенісні м’ячики, декоративні наручники, обшиті хутром, та безліч журналів для осіб нетрадиційної сексуальної орієнтації.

— Опс! — Таша згадала, що Надя попереджала про вподобання Гюнтера, які той не афішував, але про які Надя, як справжня нишпорка, довідалася з речових доказів.

Наталка, злякавшись, що розкрила таємницю Гюнтера, запхала все назад і знову взялася за щітку. Але її муляло, як це вона залишить у шафі такий безлад. Жінка плюнула на упередження, закачала рукави й почала викладати на підлогу речі. Відчинивши інші дверцята, отримала по лобі ключкою для гри в хокей на траві. За спортивним знаряддям посипалася білизна чоловіка, коробки зі взуттям та насамкінець поламані полички. За годину Таша за голову вхопилася — такий у квартирі був хаос. А ще ж треба перебрати книги, бо з них аж курява йде. «Що тут Надя робила?» — дивувалася.

Складений горою посуд було вимито, сорочки попрасовано, вологий одяг розвішано на спеціальну розкаряку. З книжковим пилом Наталка вирішила боротися наступного понеділка, бо що ж робитиме, коли все вже буде в ажурі?.. Потрібно щось залишити й на потім. Написала Гюнтерові англійською: «Вікна — наступного разу», взяла гроші й вирушила до іншого хазяїна, зустріч із яким було призначено на першу годину по обіді.

Добиратися було недалеко — перебігти на інший бік Фрідріхштрассе та спуститися вузенькою вуличкою півкварталу. Вернер був удома, слухав Вівальді в записі, про що не забарився повідомити робітниці. Його здивуванню не було меж, коли жінка скромно оголосила назву твору. Це були «Пори року», надто популярна річ, аби про неї не знати. Вернер Хльост голосно повідомив, що мусить іти на роботу, взув блискучі черевики, поправив краватку, підхопив шкіряний портфель та, насвистуючи попурі з класиків, зник за дверима.

Квартира була також невеличка. Одна кімната й велика кухня. Меблів як таких не існувало зовсім, замість них — картонна імітація. Зроду-віку Наталя не бачила, щоб комод був зроблений із картону, на кшталт того, з якого роблять коробки для телевізорів та іншої побутової техніки. Щоправда, пофарбовані меблі були в колір морської хвилі й мали цупку фактуру. Тут Таша не віднайшла немитого посуду, як, власне, й чистого. Не існувало у Вернера холодильника, штор чи килимових покриттів на підлозі. Над розписом стін попрацював непоганий художник, на скромну мистецьку думку Наталки. Величезні картини на еротичні сюжети, зображення, в яких переважали червоні відтінки, — все це збуджувало й відволікало від роботи. Цей чоловік, котрому, як і Гюнтерові, було не більше тридцяти, також мав комп’ютер та гори розкиданих по квартирі книжок. Комп сиротливо тулився в кутку на підлозі, яка вщент була заплетена дротами, що зміюками тяглися до програвача, комп’ютера, телевізора й дівіді. Ліжко неоковирно росло посередині кімнати. Наталці воно здалося казковим, бо виглядало вельми незвично: старовинне, коване, з блискучими кульками на бильцях. Застелене було картатим вовняним пледом, з-під якого звисали такі самі, як у попереднього німця, наручники.

— Подуріли вони всі з цим причандаллям, чи що? — Наталка розреготалася і так, сміючись, взялася до роботи.

Планувала помити зависокі вікна, обмести павутину та якимось чином розкласти усі ці дроти, аби вони не загрожували безпеці. Наталка довго мізкувала, стоячи посеред хати. Мудруючи, помітила, що в плінтусах є потаємна заглибина. Віддерши маскувальну смужку, жінка взялася активно запихати дроти у плінтуси. За годину боротьби з непокірними кембриками[44] Наталя, підстрахувавшись, заліпила плінтуси в декількох місцях скотчем. Тепер кімната виглядала охайніше. Треба було щось робити з книгами. У квартирі був невеличкий балкон. Вийшовши туди, жінка зрозуміла: перше враження, що в помешканні немає що робити, було помилковим. Бо ж хазяїн увесь мотлох викидав саме сюди. Розгрібши собі дорогу, Таша дісталася сірого шматка обробленої деревини. Інтуїція її не зрадила. Виявилося, що перед нею розібрана полиця.

«Можна підрихтувати її та поскладати сюди хоча б частину книг», — вирішила й позносила всі частини поламаної полиці у квартиру. Роздивившись, зрозуміла, що ця річ зовсім не зламалася — до неї у хазяїна, скоріш за все, не дійшли руки. До однієї з деталей було прикріплено папірець зі схемою складання виробу фірми «Ікеа». Наталку неабияк потішило збирання меблів. Нічого складного, а як захопливо! Дивишся на схему, робиш точнісінько так, як показано. Конструктор для дорослих.

Невдовзі горда за себе українка, склавши на грудях руки, обдивилася обнову. З дощок вийшов нічогенький високий «пенал» без дверцят. Жінка безупинно совала витвір по кімнаті, намагаючись знайти йому достойне місце. Було б добре, аби шафка стояла саме там, де зараз примостився комп’ютер. «Вибач, дорогий!» — звернулася Наталя до техніки й відтягла комп подалі.

До п’ятої години перестановку було завершено. Ще як Вернер ішов, попросив робітницю дочекатися його, мовляв, грошей тобі не лишаю, прийду, тоді отримаєш. Три години вже вийшли, а хазяїна все не було. Таша, затаївши подих, очікувала, що скаже про її роботу німець, боялася, аби не сказав «фе» й не повикидав назад до балкону шафку й невеличкий столик на коліщатках, який також віднайшовся на «складі» й на якому зараз красувався звільнений від шару пилюки комп’ютер. Столик було приставлено ближче до ліжка, загальна картина інтер’єру хоч і була дещо спонтанною, та водночас її можна було назвати затишно-богемною.

У двері подзвонили. Наталя стрепенулася й заклякла. Якби це був хазяїн, відразу увійшов би, відчинивши своїми ключами. Хто б це міг бути? Як їй поводитися? Відчиняти чи вдавати, що у квартирі нікого немає? Наталка зробила один крок назустріч настирному дзвінку й почула, що у шпарині повертається ключ. «О, Боже!» — злякалася.

— Це я! — весело прозвучав голос Вернера. — Попереджувальний дзвінок!

«Цивілізовані люди, бляха-муха, — посміхнулася про себе Наталя, — бояться, аби не застукати на місці злочину…»

На слові «дзвінок» німець саме увійшов, не знімаючи взуття, до кімнати. З його рук, як таке часто показують у гостросюжетних фільмах, випав жовтий паперовий пакунок, а по підлозі розсипалися помаранчі й брюссельська капуста. Наталка відразу заходилася збирати овочі-фрукти. Насправді вона просто хотіла сховати очі, бо думала, що хазяїн із розпачу випустив продукти додолу.

— Це екстраординарно! — заверещав Вернер щодуху й підхопив Наталю. — Це екстраординарно! — ще раз вигукнув та поцілував її в лоба.

Він був такий збентежений, почав возити столика туди-сюди, влягався на ліжко і з нього дотягувався до клавіатури, брав зі столика дистанційний пульт і вмикав-вимикав телевізор, гладив шафку, наче улюблену тваринку, й захоплено всміхався Наталці. Тоді вручив їй п’ятдесят євро, вклонився доземно і вже з ліжка побажав гарного вечора. Жінка зачинила двері й, зітхнувши, попрямувала, стомлена, додому, на ходу чіпляючи ключа на зв’язку, де вже було їх два — один від дому, інший від квартири Гюнтера, а тепер іще й цей — Вернерів.

Понеділки свої вона любила. Називала їх «вергюнт». Так і казала Микиті телефоном:

— Гроші тобі надішлю десь у вергюнт, — що мало означати «в понеділок».

Чоловік не надто переймався, що вона мала на увазі, думав, що то так по-німецьки звучить «понеділок». Стримуючи роздратування, вимагав, аби жінка не відкладала на завтра таку важливу справу.

— Тут уся робота стоїть! Ти що там, у своїй Німеччині, не заробляєш? То їдь назад до Португалії! — дозволяв собі підвищувати на дружину голос.