Гастарбайтерки - Доляк Наталка. Страница 42

— Оці, в лисячих хутрах, — явно росіяни. Дивися уважно, як проходитимеш, якщо на руках багато золота — росіяни.

У них руки були просто всіяні золотими перснями з коштовним камінням. Неперевершений блиск діамантів не давав жодного шансу бодай комусь засумніватися у їхній справжності.

— Німці приходять напередодні Різдва для того, аби подивитися на росіян. А ці, як бачиш, не мають міри. Цим, власне, й викликають цікавість і звірячий захват європейців.

Лаура, роздивившись довкола, дійшла висновку, що не вона одна вибалушила очі на пишний ескорт росіян. Німці навіть дозволяли собі тицяти пальцями та похитувати головами, хто на знак схвалення, а хто — здивування чи незгоди. А самим власникам матеріальних цінностей було глибоко по цимбалах. Вони пройшли повз українок із високо піднятими підборіддями. Дві жінки, одна дуже молода, інша дуже стара, та чоловік у довгому шкіряному пальті, підбитому хутром. Трійця ніби зійшла з екрану. І кіно це було про блиск дореволюційної Росії. Лаура почула останні слова, що їх промовляв до своїх супутниць чоловік.

— Така німецька… без акценту… — прошепотіла здивована Лаура.

— Звичайно! Вони не знають російської. Це нащадки. Розумієш? Не ті росіяни, що зараз, а ті, що колись. — Таша не хотіла довго пояснювати, бо побачила вдалині крамничку спідньої білизни. Коли Таша відчувала ці витребеньки поруч, втрачала пильність, а заразом і розум. — Ой, пішли лишень подивимося…

Подивитися у розумінні Таші означало переміряти все, що висіло в магазині. Бідолашні продавчині, які крутили носом, мовляв, ви ж не купуватимете трусики за дев’яносто євро, мусили підносити до примірочної все, що забажав клієнт. Якби Лариса була сама, вона б нізащо не торкнулася цього товару, лише, можливо, поглянула б на цінник та й вилетіла кулею з бутика. Натомість Наталка полюбляла шопінг, а ще більше — приміряння. Вона дозволяла собі виходити на середину зали в прозорому спідньому, аби помилуватися у великі дзеркала своєю неповторністю. У подібних магазинчиках не буває навали відвідувачів, навіть під час глобального розпродажу їх могло налічитися хіба троє. Наталка зухвалою поведінкою витіснила потенційних платоспроможних конкуренток і тепер дефілювала порожньою залою. Її споглядали лише злякана Лаура та дві невдоволені консультантки.

— Йди сюди! — покликала Лауру. — Оце тобі б личило.

Вона простягла Ларисі прозорий мереживний пеньюар.

— Ой! — скрикнула та, вп’явшись очима в цінник.

— Та я ж не кажу «купувати». Побавимось. А що іще робити?

— Триста євро!

— Дурненька, кажу тобі — купувати не станемо. Я що, схожа на ідіотку?

Лариса вискочила з бутика, чим викликала стогін полегшення з вуст обох продавщиць. Невдовзі за нею вийшла й Таша, якій довелося нашвидкуруч вдягатися. Вона раз по раз поправляла бретельки ліфчика, встромляючи мало не всю долоню собі під светра.

— Чого ти як ошпарена дременула? Я ж казала…

— Пітер мені таке подарував на Різдво, — перебила подругу Лаура.

— А ти вже й подивилась, — засміялася Наталка. — Знаєш, тут не люблять, коли подарунки відкривають до Святвечора. Мені колись також дали презент за тиждень до свята. Я його розпакувала й виголосила наступного дня подяку дарувальнику. То зі мною не говорили місяць… — Збагнула, що не про те торочить. Подумавши, підсумувала: — Значить, скоро проситиме справжнього сексу.

127-й день

Лаура мала залізобетонний намір розповісти про Пітерові домагання Хелені, а там нехай буде, як має бути. Якщо й поженуть її, то запасний варіант із Ташею про всяк випадок залишиться.

Напередодні великого свята в родині Квасіне панувала атмосфера радості та очікування чогось неймовірного, справжнього дива. До Хелени в суботу зранку прийшли її старезна мама, дві сестри з дітьми та найліпша подруга. Уве грався з двоюрідними братиками, стара мати тримала на руках маленьку Гізелу, а сама хазяйка лежала на підлозі. Вона займалася тим, що, на її думку, мало називатися «спорт»: на три сантиметри піднімала ноги й знову опускала їх на м’якенький килимок. Тоді хвилин із десять лежала непорушно й повторювала вправу. На очі Хелена наліпила огірки кружальцями, а обличчя прикрасила розквашеною полуницею. Така маска мала би посприяти омолодженню німкені.

За годину родичі розбрелися. Залишаючи гостинний дім, вручали Лаурі пакуночки — наготовані подарунки до Різдва, говорили двійко слів, цілували у щоку.

— Ти задоволена? — запитала Хелена, коли вони залишилися вдвох, не рахуючи дітей.

Мала спала у своєму ліжечку, а Уве прикипів до телевізора, який йому дозволяли дивитися лише по великих святах.

«Ось, зараз усе розповім», — вирішила Лара.

— Звичайно! — радісно промовила не те, що хотіла.

— Я також маю для тебе подарунок. — Німкеня тицьнула гарненький згорточок і занадто ніжно торкнулася її руки, так, що українка відчула щось на кшталт сексуального збудження.

«Вже зовсім я здуріла!» — подумала Лаура, а в голові роїлося стільки припущень, що жінці знадобився час, аби все розкласти по полицях.

— Відкривати треба в ніч на саме Різдво, — підморгуючи, прошепотіла Хелена. — Не поспішай. Нехай поки що стоїть. Пітер тобі дав свій подарунок? — запитала хазяйка, і в її очах заграли вогники.

«Ось зараз!» — наказала собі Лаура.

— Так, дав…

Таємниця, що пов’язувала Лауру з чоловіком Хелени, ось-ось мала злетіти з вуст українки, але німкеня не дала їй договорити.

— Не відкривай до Різдва! — погрозила пальчиком і провела долонею по щоці Лаури. — Всьому свій час.

«Що за дурниці?» — Лариса не могла збагнути, чому їй у всьому мариться присмак насолоди. «Відпочивати треба більше», — подумала й попрямувала до своєї кімнати.

128-й день

«Двадцять четверте грудня…» — написала Лаура у своєму щоденнику. Тепер сиділа й думала, що його писати далі. Таша подарувала подрузі товстий зошит, казала, що їй він дістався задарма. Лариса вирішила записувати в нього свої думки про переживання, біль і сум, радість та очікування зустрічі з рідними. Але чомусь більше нічого, окрім як «двадцять четверте грудня», не писалося. За стіною панувала тиша. Всі ще спали. Годинник показував шосту ранку. За вікном не було й натяку на світанок. Лаура чекала, що ось-ось прокинуться Уве й Гізела і їй доведеться бігти на кухню, робити дітям кашу й молочко… Малі все не прокидалися, ніби хотіли, аби жінка щось та й написала. Замість того вона гризла олівець і дивилася, як повільно, майже непомітно, світлішає небо.

Пітер влаштував собі вихідний, хоча міг би і дременути з дому, як він зазвичай робив. Хелена бабралася біля ялинки, намагаючись оформити її в стилі сюру чи андеґраунду. Чіпляла на гілки презервативи в яскравих обгортках. Непотрібні в хазяйстві келишки з відбитими ніжками прозорим скотчем клеїла до нитки, перевертала догори дриґом — і виходили на диво гарні витвори на кшталт кришталевих дзвоників. Лаурі дісталася чорна робота. Вона мила, пилососила, пересувала меблі й, не відриваючись від основних справ, бавила малих. Коли робітниця поралася на кухні, Уве з кубиками сидів на підлозі біля неї, а Гізела — у плетеній колисочці. Кожні п’ять хвилин Хелена відривала Лауру від її занять і кликала до себе. Нянька не могла залишити Уве на самоті з сестричкою, тому рушала на поклик хазяйки разом із двома дітьми. Виявлялося, що Хелена хоче дізнатися, чи не варто перевісити ось цю іграшку он туди… І так аж до вечора.

Справжнє свято почалося, коли малих поклали спати. На столі з’явилася пляшка доброго червоного вина, зазвучала приємна класична музика. Хазяї видалися Лаурі якимись загадковими, вони дивилися на робітницю як на рівну собі, підкладали їй найкращі шматки їжі. Пітер під столом іноді легенько торкався її коліна, від чого Лауру вдаряв еротичний заряд. І було це зазвичай тоді, як він щось розповідав дружині й дивився на Хелену сповненим бажання поглядом.

— Час відкривати подарунки, — оголосила Хелена та, хитаючи стегнами, попливла до ялинки, манірно витягла з-під деревця два пакуночки, загорнені в однаковий папір. — А твої де? — додала, натхненно зітхаючи й елегантно відкидаючи з лоба пасма неслухняного волосся.