Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 29

Парафіянки старанно захрестилися, а Христина потягнула Еву за руку до дверей. Ева здивовано глянула на Христину, але та лише відмахнулася. Вона не хотіла псувати перше враження від Венеції довгими й заплутаними поясненнями українських міжконфесійних сварок, що, як здавалося їй, залишилися далеко позаду, у минулому, а ось такі несподівані їхні прояви тут, на нейтральній території, виглядали безпомічними й недолугими, не вартими Евиної уваги.

— Це дуже заможний і не надто типовий район Венеції, назва в перекладі означає «твердий хребет», — почала свою розповідь Ева, коли вони спустилися мостом Академії і ввійшли поміж будинки Дорсодуро; фотоапарати клацали з усіх сторін, створюючи враження, що їх більше, ніж власників. — Тут перші поселенці знайшли стійкий ґрунт під ногами, здається, у цій дільниці досі відчувається якась безтурботна твердість і навіть простір, якого немає більше ніде в цьому місті. Ну, і ще один безперечний доказ добробуту — відсутність продуктових магазинів.

Ева на мить замовкла, і тут вони почули, як за ними хтось біжить. Корейської зовнішності хлопець мало не збив їх із ніг і миттю зник за рогом, майстерно вписавшись у вузенький поворот вулички біля моста. Вони вийшли слідом і побачили, що за рогом хлопця зупинив інший, старший чоловік зі схожими корейськими рисами обличчя. Чоловік вигулював пса. Вони жваво засперечалися італійською, але Христина з Евою зрозуміли лише два слова: «гаманець» і «поліція». Хлопець поривався взяти щось у старшого чоловіка, а той не підпускав хлопця до себе близько й постійно повторював: «поліція», «поліція». Хлопець простягнув руки до Христини з Евою, ніби благаючи про допомогу, але вони тільки знизали плечима. Після недовгої, але галасливої суперечки хлопець повернувся й пішов геть, так і не забравши нічого у власника пса.

— Ну ось тобі й постмодерне трактування міфу старої Європи, — посміхнулася Ева. — Я тобі розповідаю про заможний бюргерський квартал Венеції, а тим часом тут двоє корейців італійською сперечаються про гаманець і поліцію. Варіанти сюжету можуть бути різними, але будь-який із них має в собі щось відверто іронічне.

— А які ти припускаєш варіанти розвитку цього сюжету? — запитала Христина. — Думаєш, хлопець украв гаманець?

— Можливо, хоча також імовірно, що його поведінка просто видалася підозрілою пильному венеційцеві, і той вихопив у хлопця гаманець. А оскільки хлопець не має надійних паперів, то боїться поліції. Або боїться поліції з інших причин. Наприклад, добре знає з досвіду своїх друзів, що навіть без провини та з паперами його відразу ж депортують, оштрафують чи покарають якось по-іншому. Дешевше відбутися гаманцем, — відповіла Ева. — Мені особисто більше цікаво, що зробить із цим гаманцем власник пса.

— Думаєш, не віддасть поліції, а забере собі?

— Не знаю.

— Ну, можливі й інші варіанти, — припустила Христина. — Скажімо, власник пса не забирав у хлопця ніякого гаманця, просто ми неправильно все зрозуміли.

— Може бути, — погодилася Ева. — Або вони вже перетиналися раніше, тому власник пса знає, з ким має справу.

Вони замовкли й пішли далі.

— А на острови поїдемо? — через деякий час запитала Христина.

— Обов’язково. На Торчелло та Бурано. Решта не такі цікаві.

— А Мурано?

— Муранське скло й прикраси у Венеції на кожному кроці, тобі вже через годину не захочеться цього всього бачити. А острів сам по собі ніякий. З Торчелло Венеція починалася, там глухі, але дуже особливі місця. Ну й візантійські мозаїки. Таких більше ніде не побачиш.

— Та я їх чимало бачила, — засміялася Христина.

— Справді, я й забула, що тебе цим не здивуєш, вибач. Але тутешні справді особливі. Тобі точно сподобається, — знітилася Ева.

— А Бурано — це там, де різнокольорові будиночки?

— Точно. І тайванське мереживо. Поїхати туди варто на заході сонця. Там прикольно.

— А музеї?

— Тут я ще не зовсім певна, — відповіла Ева. — Насправді коли приїздиш уперше й лише на чотири дні, ходити по музеях не дуже розумно. Але я все ж таки хочу, щоб ти побачила Палац дожів і Академію. Ну й церкви, ясна річ, більшість картин зберігаються там.

— Палац дожів — це там, де в’язниця та спеціальні скриньки для доносів?

— Саме там, — кивнула Ева. — Без нього складно зрозуміти, як функціонувала ця дивна республіка. Адже тут справді пишалися крадіжками, держава навіть брала під певний відсоток частину краденого в злодіїв. Тут довіряли доносам і страчували винних, якщо вину визнали доведеною. Існувала навіть спеціальна рада, щось на зразок теперішніх присяжних. А якщо потім виявлялося, що стратили невинного, то викопували рештки й ховали з почестями. Так трапилося з одним аристократом, якого запідозрили в шпигунстві за те, що він занадто часто відвідував дружину посла іншої держави, а коли з’ясувалося, що йшлося лише про подружню зраду, страченого виправдали. Венеційці любили ефектні покарання. Наприклад, монахів-содомітів рубали на шматки, кидали в клітку та звішували з найвищої в місті дзвіниці на площі Святого Марка. На цю ж дзвіницю, з якої вперше побачив море Ґете і де демонстрував свій перший телескоп Галілей, чужоземців пускали лише під час припливу, щоб ті не могли побачити систему мілин і каналів між ними в лагуні. Між колонами на Сан-Марко закопували на світанку догори ногами заживо похованих політичних злочинців. Досі вважається поганою прикметою проходити між цими колонами, хоча зараз там переважно й не пройдеш між туристами та сувенірними лотками.

Наступного дня пополудні Ева і Христина зайшли до церкви Сан-Сальвадор, де розглядали «Благовіщення» пізнього Тіціана. Ева намагалася переконати Христину, що на цій картині між дебелим ангелом і присоромленою Марією, яка грайливо бавиться пасмом волосся, прослизає не надто благочестива іскра. Тут же вони дивилися «Трапезу в Еммаусі», на якій зображені їли без виделок. Ева засумнівалася, що це справді Карпаччо, як було написано на табличці, їй картина здавалася радше копією з Белліні.

— Дивися, он тут стоїть надгробок Катерини Корнаро, моєї улюбленої венеціанки — єдиної жінки, яка залишилася у венеційській політичній історії, — сказала Ева, і Христина підійшла до неї ближче. — У чотирнадцять Корнаро віддали заміж за короля Кіпру, попередньо проголосивши донькою святого Марка, а це означало, що, якби вона залишилася бездітною вдовою, кіпрський трон перейшов би до Венеції. Через рік після весілля помер її чоловік, а потім новонароджений син. Сама Катерина потрапила до в’язниці, а потім довго витримувала осаду різноманітних кланів, охочих до шлюбу з нею. Завершилося все сподівано — у 1489 році вона зреклася Кіпрського престолу й спокійно доживала віку у власному крихітному помісті в оточенні філософів і поетів, проголосивши там культ платонічного кохання.

Після Евиної півгодинної лекції з історії мистецтва вони вийшли із церкви й сіли на лавку на площі біля каналу. Витягли вино, канапки й розморено спостерігали за сонячними відблисками у воді. Довкола колодязя посередині площі їздили на триколісних роверах двоє албанських хлопчиків приблизно трирічного віку. Тендітна брюнетка носила до смітника великі оберемки собачої вовни та іншого сміття із саморобного дерев’яного будиночка на сходах церкви — притулку для бездомних тварин.

До їхньої лавки підійшла висока сива венеційка з книгою в руках і запитала дозволу сісти. Сіла й закурила, примружившись на сонці. Потім почала читати.

Христина повернула голову праворуч, до каналу, і побачила, як на бруківку приземлилася велика чайка зі щойно відірваним крилом голуба в дзьобі. З крила ще сочилася кров. Чайка вибрала зручне місце, поклала здобич на землю й стала методично відривати й ковтати невеличкі шматки м’яса. За мить чайку помітили і діти. Вони на мить заціпеніли, а потім з криками «Мама! Мама!» кинулися кудись убік і зникли між будинками. Але ненадовго. Через кілька секунд вони повернулися й уже з цікавістю стали підкрадатися до чайки, покинувши свої ровери біля криниці. Коли чайка підіймала голову догори, ковтаючи черговий шматок м’яса, хлопці сміливішали й робили крок уперед, а потім, коли птаха знову різко опускала дзьоб і хижо шарпала крило, вони злякано втягували голови в плечі. Після того як відстань до чайки небезпечно скоротилася, діти повитягали з ножен на поясі свої пластмасові мечі й, войовничо вигукуючи щось албанською, стали бігати довкола чайки широкими колами. Чайка незворушно продовжувала свою трапезу. Дитячі крики не примусили її ні на крок зсунутися зі свого місця.