Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 36

Старому добре жити. Стара людина тіко і має до роботи, шо си пригадати, як то колись було. Я теперка стара, ніц робити не годна, то все си сєду і думаю, як була молода. І фест можу си пригадати, більше ніж колись, бо стара людина борше забуде, шо нинька їла, але шо було двайці років тому — то добре памнєтає. Колись я де мала час такво сидіти і думати. Хіба як банз теребила, пироги ліпила чи горіхи лущила. Але то все інакше. Як молода — все шось мусиш рихтувати, нема часу на дурниці. А теперка шо маю до роботи. Хіба в неділю піду си до церкви. Церква близенько, ген ту за рогом. В селі так було, і тутка так маю. Але всьо їдно. Колись би в п'єть мінут там залетіла, а теперка заким дійду, півдня сі мине.

Але я сі не спішу, йду доки дійду, там маю своє місце, сєду си, і на службі була.

Ну шо там казати — старе то старе. Зате на всьо маю час. Часом си гадаю, шо старим бути навіт ліпше. За ніц сі не гризеш, всьо маєш. Жиєш собі, думаєш. А молодому — то клопіт. Теперка в селі таких старих, як я, то вже мало шо є. Була ще одна баба стара, біля цвинтарє жила, мала вісімдесєт п'єть літ допіру, а вже блудила, вже ніц сама не годна. Забрала її до себе донька.

А я ше ходжу, ше сама си раду даю, ніхто мені ніц не скаже, сама си господарюю і нікого не мушу слухати, і доси би си була сама, якби син не захтів до себе забрати. Каже: мамо, то далеко, шо я буду робив, як з вами шось сі стане. Заким звідси заїду, то три дні сі мине. Будете туткайво зі мною, шоб я не переживав. Ну і так. Я сі згодила, бо шо маю казати. Але то вже не то, як самому жити. Туткай шо я маю, ні поговорити з ким, ні надвір вийти.

А я як сама жила, то добре мені було. Ніхто мені ніц не казов. Дідо мій вже був помер. А я собі сама господинє. Тілько страшно бувало самій. Колись-то йшла по дворі, зашпорталася і впала. Лежу, гадаю си, як ніхто не буде йти, то біда. Але потім потроху стала і пішла гет.

Ну, або як рішила город зорати. Гадаю си, нікого нема, я сама жию, а як мені взимі пенсії не дадут? Шо буду робила? Посаджу си город. А вже стара була робити, то найнєла си конє, жиби мі зорав. Ну і йду за плугом. І сі зашпортала, впала, і коліном об той плуг. Болит — фест.

І лежу, сама на тім поли. Не знаю, шо робити. Добре, жи прийшов господар того конє. То мені зорав, і грошей не хтів брати, і до дохтора завіз. Дохтор дав якусь масть, і мені перейшло без зиму. Відтоди вже-м не орала.

Ну, а десь тамкайво, на Малому Селі, баба теж так жила сама. Була стара, і стало їй зле вночи, впала за лижко, кричєла ґвалт, аж на рано сусіди прибігли. Теперка має інсульт, лежит і сі не рухає. А я тіко Бога прошу, жеби не лежати. Бо то мука і мені, і всім коло мене.

Часом подзвоню си по телєфону до села, запитаюсі, як там шо. Якось-то дзвонила до сусідки в селі, і вона повідала, же знову будут ксьондза виганєли. Та я ніц не кажу, шо я там, стара баба, але кілько то вже можна. Допіру прийшов новий ксьондз — і вже знову його виганєти? Та де ж то таке? Та з нас люди будут сі сміяли з сусіднього села.

Я не кажу, церква в нас велика, і люди ходіт до церкви, не то шо в інших селах. Але і пильнуют ксьондза — страшне. Тіко хтось сі обмове, жи десь гроші сі поділи з таці — всьо, зразу будут ксьондза виганєли. Пишут листа, збирают підписи по всій парафії, і висилают. Тоди того ксьондза забирают від нас, і вже не знаю, шо там далі.

А той новий, шо був, коли я ше жила в селі, то добрий ксьондз. Все приїде на машині, ніґди сі не спізне. Бо він спішит гет — де ж то єден ксьондз на штири села — і відправити, і похрестити, і поховати. Все шось має до роботи. І він гоне, бідний, шо без день з їдного села, до іншого, і в Княжому, і на Малому Селі, і в Ясенівцях. І ше сі боїт, бідний, шо як парафії сі не сподобає, то будут його виганєли, як то трьох ксьондзів вже виганєли перед ним.

А туткай, в Німеччині, я сі дивлю, такого нема. Ніхто до церкви ніц не носе, нема ніякої таці. Тіко платєт податок — і гет. І не крадут той податок — і церкви поремонтовані. Як в нас в селі колись-то було, за Польщі.

Там, де теперка в нашому селі училище, колись був палац. Невеликий, але палац. Теперка там ше сі лишили рештки стін, але вже ніц ся не видко. Був палац і кляштор. Як ми були малі, то люди в селі повідали, жи з того кляштору є підземні ходи аж до Золочева. І жи люди в войну там сі ховали. А мої діти, як були малі, то все там бігали, якось їдно сусідське навіт сі там згубило, то шукали всім селом і аж позасипали ті ходи, жеби діти не лазили, бо там можна було застрєгнути.

Ше люди повідают, як прийшли совіти, то фурт багацько людей посадили в Золочеві до підземелля, там була в'єзниця. І нашого ксьондза зо села, і з Великого села ксьондза, і вчителя, і дохтора, і ше хто мав пашпорти польскі. А потім, як совіти відступали і прийшли німці, то повідкривали ті підземелля, а там — самі трупи. В ніч перед тим, як піти, всіх пострілєли. То баби ше дві неділи їздили до Золочіва своїх пізнавати. Хто пізнав — забирав своїх і ховали на цвинтарі, а решту — скинули в їдну яму і так засипали.

Сусідка мені тоді повідала, шо якась баба звітам сі спасла, бо найшла підземний хід з того підземелля до нашого кляштору, і так під землею повзла аж до нашого села. Штири доби, повідают, повзла, ледво шо жива сі лишила. Але не застрелили її. Потім зійшла з розуму. Все ходила по селі в білому вельоні. І цицки виставляла нагору. Ше нестара була баба. її ніхто ніґди пальцем не рухнув. Навіть як совіти другий раз прийшли, то всіх бабів ловили і ґвалтували, всі кричєли, тікали, але ніц не помагало. А вона ходила в своєму вельоні, з цицками нагору, і ніхто її не рушив.

Потім вже до того замку, то сі бояли ходити, але як я ше була мала, то памнєтаю, як ми тамка все ходили мити підлоги і вікна. Вікна старі, мало шо через них видко, але тре було вважєти, бо як шиба сі зіб'є, то фест будут били. Такі шиби фест були дорогі. Я все собі вибирала мити вікна, через які було видко капличку. Та капличка була біля палацу. Миєш і видиш, як свічка сі колише біля образів. Самих образів гет не видко, тіко рушники білі. А потім ми ті рушники забирали додому, а тоди мати вбирали святкову сорочку і йшли їх прати. Моя мати все прали церковні рушники, інакші господині не вміли так зробити, шоб вони сі лишали білі. А мати все підут над став, назбирают там якоїсь спеціальної соли і потім ті рушники білесенькі, а нитки з вишивання — як нові. Мама як ше жили, то мені теж показали, як ту сіль шукати, і я теж вміла, але теперка си вже не пригадаю, інші господині не вміли тую сіль знайти, тіко моя мама.

Моя мама була позашлюбна дочка Зузанни Стрембошівни. Тато тої Зузанни, моєї бабці, мій прадідо, мав маєток — наше село і сусіднє. То було такво: він сі називав Томаш Стрембош і був то фест вар'ят. Я його ніґди не виділа і мало шо памнєтаю з того, шо мама повідали. Кажут, був файний хлоп, високий, грубий, рум'єний, все з шаблею по селі ходив і в шапці з пір'ям. Я такі шапки по телевізору виділа. З нього сі сміяли, але тіко як він не видів. Бо він фест нервовий був, міг забити, якби зобачив, жи з нього сі сміют.

Перше, давно тому, він був офіцером в австрійському войску. Ну, а потім дали йому маєток і він до нас до села приїхов. До Великого Лядського. Тоди був панський палац, і люди там мусіли ходити робити. В замку було сімнайціть кімнат, і в каждій тре було попрєтати. Там було ше гарніше, ніж в церкві. Біля ґанку стояли дві фігурки — тіко не Матінки Божої, а такі чудернацькі, люди повідали, жи єгипецькі, і ше два орли зверха. Вчителька нам повідала, жи то орли французькі, армії Наполеона, а над входом — дві богині грецкі — Мінерва і Фортуна. Фортуна — то богині щєстя. В залі палацу були колони, п'єци такі файні, годинники. Я то всьо добре памнєтаю, бо як я була мала, то Зузанна, моя бабця, вже не жили, а в палаці був кляштор і тамтешні матечки то всьо берегли, не дали змарнувати.

Тоди ше був там навіть павільйон і теплиці з квітами — оранжерея сі називала. Був колись і парк, але вже давно нема.

Колись-то було так: як пан був добрий, то в селі все було добре, давав людям заробити і про все дбав. А як пияк — то була біда. Мій прадідо Томаш Стрембош — то був страшне пияк. Повідают, жи він навіть їздив до Рима на прощу, жеби сі покаяти, і там йому ксьондз казов, жи як він вночи при світлі місяцє побудує капличку для своєї родини, то спокутує троха своїх гріхів. І він приїхав і казав ту каплицю будувати. І люди будували, а він сам їх пильнував, ні на кого то не лишив. Все сі дивив, жеби вдень ніц не робили, а тіко вночи, як ксьондз казав. Люди робили, а він сі молив. І так шоночі, на самій горі, за цвинтарем, там доси видко мури тої поруйнованої каплиці. З тої гори всьо село добре видко. Може, там єго душа доси бродит і сі диви на своє господарство.

Томаша в селі фест сі бояли. І діти сі бояли, і жінка. Жінка єго — то аж втікла від него. І діти повтікали. І добре жи повтікали, бо ті, хто не повтікали, тих він сам позабивав. Такий був нервовий. Понапиває сі і давай шаблею рубати. На кого попаде — на кота, на пса, на людину. Як сам не свій ставав. А потім сі успокоє, але вже ніц не вернеш. Двох синів так забив. А єдну доньку, то так в нервах за косу смикнув, шо вона, бідна, вмерла. І то ні за шо. Діти були тихі, тата сі бояли. Вар'ят був, шо там казати.

Та донька, жи вмерла, то була моєї бабці сестра. А Томаш мав двох дівчат. І друга дівчина його, моя бабця Зузанна, як мала штирнайціть літ, то втікла до Львова. До кляштора, і там сі ховала від батька, шоб не зарубав. І всьо було добре, але бабця сі влюбила в якогось бідного художника. І була беременна моєю мамою. Той художник теж її любив, але ніц не мав грошей, і не міг сі вженити. Ну і шо там казати. Боялася дівчина додому сі вернути, а в кляшторі її тримати теж не хтіли.

Ну і так було, аж поки вона не здибала якогось старого француза, який захтів з нею сі вженити. Повідают люди, жи він був граф чи хто там. Але бідний, не мав грошей, тому приїхав до австрійського цісаря служити і був у войску. Ну і, видно, розщитав собі, жи дівчина з маєтком, як сі вжене, то шось йому перепаде. І взєв мою бабцю беременну. Але дитину приймити не хтів і мою маму віддали до села.

Побралисі Зузанна з тим французьким графом, вона вродила, приїхали до неї до села. Томаш Стрембош з зєтєм фест сі не любили. Аж сі стрілєли, повідают. Так жили і сі сварили, шоразу мало сі не позабивают. Не було там життє.

Ну і нарешті вмер Зузанні її муж, скоро вмер, не витримав. Томаш теж вмер відразу за ним. А Зузанна ше була молода і файна, то захтіла ше раз вийти замуж. Здибала якогось польського офіцера і сі побрали. Але той теж їй вмер. Ну і тоди вона вже стала багата вдова і могла робити шо хтіла. Вона взєла і заложила школу для дівчат у кляшторі, і маму мою там хтіла взєти. Але мама вже були дівкою і пішли замуж.

А Зузанна всьо життє фест любила того свого художника. Навіть хтіла знайти його, як вже була вдова. Але він поїхав десь до Віднє і вже був там вмер. А вона ніґди про него не забула і навіть поставила йому памнєтник в лісі з таким великим оком посередині. Моя мама все ходили до того памнєтника, як було всіх святих, і прибирали так само, як на могилках на цвинтарі.

А той кляштор досі стоїт. Зузанна спровадила там монашок, закон милосердє Божого — в селі повідают, шо такий закон досі є в Польші і єден монастир в Італії. Там дівчєта працюют з нашого села. Повідают, жи як колись-то була в селі пожежа, то один чоловік прибіг до каплички в замку і став сі молити ревно, жеби його хата не згоріла. І так і сталося — всі хати довкола згоріли, а його сі лишила ціла.

Колись тамкай в нас не були такі затуркані села, як теперка. В Сасові був великий курорт. Повідают, жи тамкайво таке повітрє, жи лікує фест З цілої Австрії приїздили пани, жеби сі лікувати. В палаці були концерти, шовечора баль, а при замку була ціла лікарня. Зо штириста хорих за сезон приймила. А було шоно три дохтори. Теперка ми маємо єдного фельшера на кажде село, і то сі не справлєє. Навіть цісар австрійський, кажут, приїздив до Сасова, чи то на курорт, чи то хрестити чийогось сина. Але потім, після першої войни, то всьо занепало. А парк совіти поруйнували танками, вже як була друга война.

Ше в сусідньому селі була фабрика паперу. Дуже був то знаменитий папір, до Франції возили, до Туреччини, до Віднє. Туткай робили, а з Віднє вже продавали дорожче, гейбито був австрійський папір, а не наш, сільський. Такий був тоді звичай.

Моя мама були полька, а тато українец. Таких родин в нашому селі було фест — жінки — польки, а чоловіки — українці. Або навспак. А давніше шлюб все за жінкою був, то як жінка була полька, то брали шлюб і дітей хрестили в костелі. І в костельних книгах ті шлюби і хрестини записували.

Як прийшли совіти, то люди сі фест бояли, шо всьо заберут і десь вивезут. І почали відхрещуватисі, жи вони не поляки. І палити документа. Але костельних книг спалити не могли. І теперка, як можна сі записати знову поляком і потім легше на заробітки поїхати, то каждий хоче якусь польську метрику знайти. А нема — хто спалив документа, в кого пропали десь на стриху. В нас теж на стриху ціла скринє була з документами і знимками. Якось-то сі дивлю — а всьо миші поїли. А мого ґорсика, жи там поряд лежав, не рушили. Добре жи хоч ґорсик сі лишив, але знимок теж дуже шкода.

Ми не були такі сильні поляки, як то інші, шо геть зовсім поляки. Бо та родина, шо маму виховувала, то були українці. Але до костела ходили, всі свєта польські святкували, і Різдво, і Паску, і Тшетєго Мая. А я по-польски доси читати і писати вмію.

Ну, але за совітів сі не розбирали, бути поляком було зле. Як сі довідают, то сі не відкрутиш. Могли в Сибір забрати нараз. То мій тато пішли до старости і переписали нас з мамою як українок. А польську метрику сховали.

А як минуло зо шістдесєт літ і тато з мамою вже давно вмерли, мені тре було пенсію вироблєти. Ну, а то мусив тоді їхати до архіву аж в Золочеви і брати звідтам документа. А там повідали, жи моїх

паперів нема серед українців, а но серед поляків. Тим дідо мій, Йосип, тато мого Стефця, сі займав, я то так не знаю. Казов мені, жи взєв мою метрику польську, ту, шо мій тато заховали, і з кимось там сі договорив, шоб мені помінєли на нову. І мені помінєли. Сімдесєт п'єтого року народження маю метрику. Совєцьку. Теперка я з тою метрикою чиста українка і молодша за внуків.

Але внучка сусідки працює в Золочеви, в архіві, секретаркою. І повідала, жи теперка так багацько люди сі дошкуют своїх метрик, жи церковні книги в них там на столі лежат, їдна з вісімнайцітого століттє, їдна — з дев'єтнайцітого і ше їдна — з двайцєтого, старіші віддали до архіву ві Львові. І мало не шоднє хтось приходит і шукає, чи не записаний хтось з родини як поляк. Аж вона мусила сі навчити латиною читати. Бо там тіко латиною всьо написано. Я до нинька памнєтаю — лібер копуляторум сі називают ті церковні книги. То та мала якось-то шукала комусь в тих книгах і виділа, жи і мама моя там записана, як її хрестили, і я, і Зузанна, і всі її брати і сестри. Всі були Стрембоші, тіко мене вже хрестили під татовою фамілією. І так там лежит то всьо, в архіві — їдна моя метрика, жи мене хрестили в п'єтнайцітому році, а друга — жи я сі вродила в сімдесєт п'єтому. Така то була правда за совітів. Каждий си міг документа переписати як хтів. І теперка вже ніхто не розбере — хто поляк, хто українец, бо всьо сі перемішало.

Тато мій війтом були в Великому Лядському. А самі ми жили на Майдані, на хуторі. Там церкви не було, тіко пару хатів. Тоди якраз нову церкву в селі будували. Тато збирали гроші. Ходили по хатах — хто мав більше — давав більше, хто менше — то менше, але на церкву каждий мусів дати. Потім тато школу українську відкрили в селі. Бо до того була тіко польська.

Я теж ходила до польської школи. До кляштору. Там були матечки. Вони вчили дівчєт, і сиріт, і ше поляків. Я ходила до тої школи зо три роки, доси вмію читати і писати по-польськи. Мені сі подобало вчити. Бо можна було відпочити від роботи вдома. Але то не було як дівчині так довго сі вчити, бо тре було помагати, за меншими сі дивити. І тато пішли до дохтора, заплатили йому п'єть золотих, і дохтор дав справку, шо я погано виджу, і мене зо школи забрали. Ну, а вдома, то тре було сі наробити. Я ніц не кажу, ми всьо мали, не бідували, але наробитисі тре було.

Наша мама вміли файно вшити. Всьо село до неї носило хто спідницю, хто сорочки. Та машина, шо мама на ній шила — вона тамкайво в куті доси стоїт. Я теж на ній си все шось вшию. Досі працює. Теперка таких вже не роблєт. Якось-то в телєвізорі повідали, шо зара така мода, жи машинки до шиттє ставлєт в шинках, в барах і люди приходєт, сідают за них пиво пити чи каву. Тре нашу продати, може би шо вторгували.

Як мама з татом сі побрали, то дістали кілько моргів полє і хату на вигоні. Хата була стара, піч сі завалила, дах протікав. Тато зразу після весілє почали нову хату будувати. Тато з мамою були господарі, вміли і зробити, і спродати, і копійку відкласти. Перше їх в селі за то поважали. А потім, як комуністи прийшли, то вже сама голота сі лишила, і стали не любити тих, хто шось мав і вмів копійку шанувати. Тоді нам все і хату хтіли підпалити, і корову не раз хтіли струїти, і пса. Люди в селі тоді злі були, бо біда прийшла.

Давно в селі так не було, як теперка. Як робили весіллє, то на гостину йшли не з грошима, а каждий знав, шо має занести. Я дотепер памнєтаю — брала миску муки, клала в неї з десіть яєць і несла. Такий був подарок.

Хлопи, ті все брали по діжці пива. Горівки тоди пили мало, більше пива. І не так, як п'ют теперка, посідают, мовчут і тіко сі напивают, аж попадают. Тоді нє — тоді співали, повідали історії. Всьо село сі зійде, сидєт, п'ют, говорут, співают. Такий був празник. Теперка так нема.

На весіллє тре було файно сі вбрати. Я мала спідницю і коралі, за які тре було тоді віддати півморгу поля. Мала чоботи. Одяг тре було шанувати. Так ніхто не мав, як я теперка маю — півшафи хусток і спідниці, яких до смерти не зношу. Батько шо заробили за рік, віддавали за землю. Шороку купували кавальчик земли. Шоб віддати півморгу за коралі, то вони навіт слухати не хтіли. На одяг мало старчити те, шо мама вторгує на базари. За сіянку чи цибулю. їли все своє. Тре було і муки змолоти, і хліба замісити, і пирогів наварити, і тіста на окріп кинути, росіл, і зупу, і кашу шоднє, і свинєм, і корові, і телєтам, курєтам, гусям, качєтам. Всьо хтіло їсти. А ше город оброблєти. І поле. Потім прийшли совіти, то забрали поле, і батько все шкодували, повідали — ліпше би я, дитино, тобі коралів вкупив.

А як тре було муку змолоти, для весільного короваю чи так, для себе, то кликали жорняра. Бо тоди мололи всьо на жорнах. І приходив жорняр, він мав оскарб, такий молоток, ним тесав жорнові камені, або ремонтував шо сі зломило, а жорнівка все си зломила, бо за неї сі тримали, як крутили жорняний камінь.

З того борошна, шо з висівками, смачні були паланиці. Я такі все печу. Всі люблєт, і діти, і внуки. То сі бере квасне молоко і борошно з висівками. Розчиняєш тісто і кладеш борошна кілько забере. Тре місити і сі дивити. Як замісиш тісто, то тре розкачати паланицю і порізати на кавальчики. А потім класти на п'єц і печи, але пильнувати і перевертати, шоб не погоріли. А тоди ті паланиці — в макітру і залити горєчим молоком з цукром і перетертим маком. І так з макітри пальцєми всі їли. Каждий сі старав, шоб побільше маку зачерпнути паланицею. Я все робила паланиці, як діти і невістки сі поз'їжджєют банз копати або свиню різати. Навіть перша невістка любила, а була фест прохана до їдла.