Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 43

Теперка вже мало хто з родини жиє, але цьотка Ядзя в Америці ше жиє. То діда мого рідна сестра. Вона не була полька, як я, була Гануська, з дому Івана, але си виробила польську метрику і стала Ядзя Конєцпольска. Вже не знаю як, ходила десь до війта, шось йому там обіцєла. Не буду ніц казала, бо не знаю. Шем ми з Йосипом не побралися, а Ядзя вже з тою польською метрикою виїхала до Польщі. Вона ше зразу по войні там сі опинила. І вже не хтіла вертатисі, але не мала документів. То сі вернула в село, зробила си ту метрику, а потім вже тікала не знаю як. Бо тоди вже перестали випускати за границю. Але Ядзя була дуже хитра. Вона договорилася з якимось пограничником, і він її пустив.

Далі, в Польші, здибала собі якогось хлопа. І він сі з нею оженив. Він робив десь на будові, а Ядзя народила сина Славця і вже так більше і не хтіла йти робити, сиділа тіко вдома. Той хлоп її часом нагоне, жеби в хаті не сиділа, то вона піде поробе десь, начинє помиє в якомусь ресторані. Але, видко, не дуже сі старала, бо всюди її виганєли. Ну то знову в хаті сиділа, а той хлоп на неї робив.

Вона якось-то приїздила до нас на гостину зо своїм сином. Ше як малий був, а вона в Польщі жила. Боже, шо то було. Ми-но хату поставили, ше навіт підлоги не було. Всі спали в єдній хаті, тісно, душно. Рано повстают, тре всім їсти дати. Ядзя спит до обіду, а я бігаю як дурна. І корові, і телєтю, і гостєм. Фест сі намучила. І так два тижні вони туткай були, я вже ніц не хтіла.

Як син Ядзі підріс, то пішов сі вчити на медицину, скінчив і працював десь дохтором. Але сі зв'єзав той Славко з повстанцєми. Бо в Польщі, то не так як в нас було, жи раз і тобі незалежність. Вони раніше почали за то сі бороти, і фест багато молодих попали до в'єзниць. Ну і Славко був з ними. Повідала цьотка, жи він якісь книжки заборонені друкував, якісь листівки розкидав і вже вона сі бояла, жи єго замкнут. Бо ходив на зібрання такого гуртка, жи хтіли позабивати партійних начальників. І вже були всьо придумали, як вибухівку робити, як шо. Але тут цьотка десь від знакомих сі довідала, жи стежут за Славком, і зачєла його благати, жеби вони всі разом їхали до Америки. Він перше не хтів сі згодити, але потім таки вона його вмовила.

А Славко вже був тоді жонатий, мав двох своїх хлопців. То шкода би було, якби єго замкнули.

Ну, і зачєли вони сі старати до тої Америки. Ну, але то було тоди трудно. Нікого не хтіли пускати. Ше гірше, як теперка. Ну, і тоди Ядзя знайшла си іншого хлопа. Теж поляка, але вже з американським пашпортом. Він приїхав десь до родини, і вони сі познакомили. Ядзя вже тоди була стара баба. Років сорок, а може, більше. Але якось вміла хлопами керувати. Той американец дуже її хтів і казав, жи сі оженит.

І приїхав, жеби її забрати. А той її муж попередній теж не хтів її пустити. Повідали люди, жи мало не до самого літака за нею на колінах повз, так не хтів її пустити. Але шо зробиш. Забраласі, поїхала.

Я собі часом так думаю, як то в життю несправедливо. Кілько баби терплєт від своїх хлопів — і пияки, і б'ют, і ніц не зароблєют, всьо життя такі баби сі мучу, і ніхто їм навіт не поспівчуває. А така Ядзя, яка нігди сі ніким не переймала, все дбала тіко про себе, не працювала, шанувала себе, то і єднего обкрутила, і ше їднего, і всьо в неї добре. Якби то в молодости всім такий розум!

А потім тре було ше Славка і його жінку з дітьми вивезти. То вже не знаю, як було. Казала цьотка, жи Славко когось там підкупив і їм дали пашпорти. Але не буду казати, не знаю. Ну і приїхали. Хлоп Ядзі сі устроїв далі на будову, а вона думала, жи і там ніц не буде робила, але сі не вдало. Бо тре було більше грошей. Славко перше без роботи сі лишив, ніґде єго не брали. А її взєли начиннє мити до якогось ресторану. То вони так і жили перше кілька літ — всі в єдній кімнаті, їдно другому на голові, мали тіцько во грошей, жеби вистачило купити си їдла. А ше Славко зачєв хорувати, тоди пити, ну гет біда. Я тоди фест сі за них спереживала. Бо не знала, як там і шо — листи приходили зрідка, і в кожному така во біда написала. Я вже казала Ядзі, жеби сі вертали, жи банзу туткай на всіх стане. Але вони сі вперли і там сі лишили.

Ну, а потім стало легше. Славко взєв сі за розум, скінчив пити, знайшов си якогось гуру і зачєв ходити на зібрання, такі як до церкви. Тілько то інакше сі називає. Кажут — медитуют. Повідала цьотка, жи навіть грубі баби я медитуют, то сидєт-сидєт на зимлі, а тоди — гет і сі піднесли в повітря. І жи потим каждему так добре стає, як після сповіді. І вони сі цілуют всі, і йдут додому. І жи так кілька раз на тиждень. А раз на тиждень, в неділю, то сі стрічают в нормальній церкві, а після служби йдут до когось на пироги. Ну всьо як в нас у селі.

Потім Славко пішов сі вчити з медика на інжинєра, бо медиком тєжко сі було влаштувати. А жінка єго теж пішла робити десь в магазині. Вкупили си дім, і цьотка си вкупила дім, і вже було добре.

Цьотка з нами все була файна, я ніц не кажу, і позвоне все, і приїздила пару разів. Як діти мої повиростали, то тре було каждому весіллє робити.

Якось-то робили весіллє старшій, Маруси. Я їй фест зробила весіллє. Всім робила весіллє як має бути, але їй цьотка з Америки привезла найліпшу сукню з вельоном і мештами.

Ми цьотку просили, жеби приїхала на весіллє, бо ж родина. Але тоді то було не просто. Давно, за совєтів, то їх до села ніґди так відразу не впустєт. Вони мусили жити ві Львові, в готелі, «Інтурист» то сі називало. Ну і впускали до них тіко родичів, але мусив показати папір, шо ти точно родич.

То ми сі перше поз'їжджєли до цьотки. Вся родина. Багацько людей. І Маруся моя. Сталисьмо в тій кімнаті, де цьотка спала, а вона всьо витєгує з валізи якісь лахи і кожному вділяє. Так сі подиви на тебе, а потім зачинає шпортати в тих своїх сумках, ну і витягає. Кому комбінацію, кому хустку. Мені все хустки привозила. Десіт штук. Досі десь лежат поскладані. Я навіт не вбирала. Де то я буду по селі в такій хустці. Мені тре, щоб була червона, і з френзлями. А з того американського крипдишину, то я сі в таке не вберу.

А ше цьотка все мала такий апарат, шо знимки робе. То давно було, туткай таких ше не мали. Знимка зразу з того апарату вискакує. То деколи, як цьотка шось файного привезе, то каже сі вбрати, шоб зробити знимку і там, в Америці, показувати. Я десь навіть маю ті знимки. Маруська в комбінації, Стефцьо в сорочці з нийлону. Я в такій хустці, шо аж встид. То всьо цьотка.

Ну, але на весіллє Марусі моїй файну сукню привезла. Такої сукні шем в селі не виділи. Тканина модна, крепдишин сі називала, і такого кольору, як сильно забілена молоком кава, фест була сукня, файна, довга, з мереживом, вельон до земли. Мешта троха завеликі були, але то ніц, напхали вати, та й фест. Ліпше, ніж замалі. Марійка була дівка висока, мала чорне довге волосся, файно їй було в тій сукні.

Цьотку ми потім на весіллє забрали до села. Вночи, жеби ніхто не видів. Машинов сусід поїхав і забрав. І майору дали десіт рублів, він нікому не сказов. Перше теж хтів на весілє, але як зачув, шо то далеко, шістедсєт кілометрів їхати, то не захтів. І добре. Бо ше нам тіко майора бракувало.

Весілє було зо три дні і в трьох хатах — в молодого, в молодої і молодьож — в клубі. А то вже восени, надворі дощ, зимно, Маріка моя в тих мештах по калабанях через все село ходила з хати до хати, аж заким їден мешт не застрєг в болоті і так вже не мала, як його виймати. Але то вже було на третий день, то взуласи в ґумаки і пішла гет.

А якось-то знову мені лист прийшов від вуйка Славка. Він, як йому цьотка вмерла, геть здурів. Все хтів женитисі. А де йому женитисі, вже скоро сімдесєт літ. Яка то за нього піде. Він спершу хтів сі договорити з такою вчителькою з сусіднього села. Я ніц не кажу, вона файна молодицє. Ставна, директоркою школи була, теперка на пенсії. І пенсію має добру. Сто долярів. Ну, але вона сі спротивила. Каже, не хочу я ніякої Америки. Мені і тутка добре. Маю хату, маю пенсію, ше якихось учнів. Живу як хочу, нашо мені того старого діда мати в хаті. Він до неї і дзвонив, і приїздив, але вона сі вперла і не хтіла.

Він тоди троха сам жив. Ну, але знаєш, як то хлопови самому. Я памнєтаю, як мій Йосип вже був слабий. І сі обробе, і спит в тому. Шо я намучуся, поки його передєгну, помию. Так вже нарікала. А сусідка мені тоди каже:

— Ви не нарікайте, то тілько і вашого, поки маєте хлопа в хаті. Є з ким хоч посваритися. А мені би вже хоч штани які повісити, і то веселіше було би.

Я тоді її не слухала. А теперка теж си гадаю, шо, може, не так і зле було з дідом. Але наробитися тре було фест.

Ну, а то сам хлоп, ше й в Америці. Він робити не звик. Колись давно робив на будові, шось йому впало на голову, то він скалічів на єдне вухо і ніц на то вухо не чує. То йому держава дала пенсію, і він на тую пенсію жиє. Тай таки вже давно ніц не робе. Поки була жінка, вона ше йому їсти рихтувала, попрала і якось було. А теперка таки зле.

Ну, він си тоді знайшов якусь в Америці. Така молодицє. На трийці літ від нього молодша. Казов жи файна, догоджала йому, щебетала. А він, дурний, поплатив всі її борги, та вона і покинула його. Нашо їй того. Та то старе.

Ну і теперка він си надумав, шо буде в Україні жінку шукати. Якось-то без телєфон то мені цілу годину повідав. Шо знайшов через комп'ютер десь в Тернополи якусь молодицю чи дівку. Жи вона розведена, має дорослі діти і хоче до Америки. Тіко тре сі тут вженити, бо її не впустєт до Америки. І теперка він хоче їхати свататисі. Але хтось його має завезти до того Тернополє зі Львова, бо то старе, геть не годне. Ну і куда йому ше сі женити. Та я ніц не кажу, най си роблєт шо хочут. Але то як старе, то старе, ніц не зробиш.