Фрау Мюллер не налаштована платити більше - Сняданко Наталка В.. Страница 49

— Піздєц! — за спиною в Христини почали інтенсивніше шарудіти сідницями по лаві. Мабуть, від хвилювання.

— Я стремилась не писати йому, не звонити, — говорила далі лівша. — Але не змогла: я йому написала, що я знаю, що в нього є дівчина, але мені все одно, бо мені без нього погано! Тоді він мені відписав, що до неї нічого не відчуває, що це було на п’яну голову, що він мене кохає і не хоче з нею бути, і він з нею в той самий день розійшовся! Даже показував мені потім, шо в телефоні витер всі її есемески. А вона писала йому ше, питалась дозвонитися. Одним словом, порядно поступив.

— Та козел він, як же ти не бачила, — не стрималася не-лівша. — Боже, прости! — мабуть, згадала вона, що перебуває у храмі.

— Ну, кажу ж, ше пацанка була зовсім. Дето через п’ять місяців, проведених в Бундесі, я приїхала на Україну до нього. Ми зробили так, що про мій приїзд ніхто не знав, щоб не було скандалу, нам друзі помогли. Ну там рєстарани, діскачі, сама знаєш. Дуже було влюбльонно. Я потім за ним таскавала. За тиждень часу я вернулась в Бундес, але в мене вже не стало роботи, були великі проблеми зі здоров’ям, тому мама сказала, щоб я їхала до неї. Я сказала, що не хочу, що я щось придумаю, але в мене нічого не вийшло і прийшлось летіти до мами. Мама не позволила мені сохранити дитину, і прийшлося зробити аборт. В Бундесі це дорого, тож ми повернулися назад, в Україну. Слава богу, обійшлося без послєдствій, але відтоді мама ше більше стала проти мого коханого.

— Та я б йому на місці твоєї мами яйця повідривала! — обурено скрикнула не-лівша.

— Ну, він тоді це сприйняв з великою біллю, тому що знав, що звідси приїхати на Україну до нього буде дуже важко. Ми з мамою постоянно сваримся, буває, що тижнями не говоримо. Я тоді просиділа в мами дето місяць і постоянно сиділа дома, тільки в магазин могла вийти, і то раз в тиждень, щоб потім більше не йти. Я постояно про нього думала, общалась з ним по Інтернету, і він казав, що кохає мене. Я не видержала і попросила в мамки пустити мене на Україну. Мама не хотіла, але вітчим пообіцяв, що на трошки можу поїхати! Я планірувала приїхати на Україну, за той час, що буду там, найти роботу, найти квартиру і остатись з моїм коханим, він тоді вже також працював, і йому було пошті 18 років. Він сказав, що згіден на це, але якщо я останусь на Україні з ним, мені батьки не будуть взагалі помагати і мама мене поставить перед вибором: або вона, або мій коханий. Мені тоді казалося, шо я всьо розумію, що буде важко, але я привикла сама всього добиватись. Моя мама постояна була закордоном: я сама росла, а як тільки вона на трошки приїжджала, то винила мене в усіх своїх проблемах. Ми досі не можемо бути з мамою разом довго — це просто все перетворюється в ад. З тим моїм хлопцем ми багато пережили: і зраду, депресії, самогубство даже — з моєї сторони було два рази: раз я хтіла стрибнути з вишки; це сталось тому, що я не могла більше тримати в собі свою зраду, і він прибіг до мене і просив мене зі сльозами, щоб я цього не робила, бо він мене дуже сильно кохає і не зможе без мене жити, казав, що якщо я стрибну, то він за мною. Тому я передумала. В другий раз це сталось, коли я йому розказала за зраду і він мене бачити не хтів і він закрився в собі. Тоді я по дорозі до школи напилася таблеток і мені стало погано в школі. Мама позвонила і спиталась, що зі мною. Я їй сказала, що напилася таблеток і не хочу без нього жити більше, тоді мама позвонила до нього і попросила його, щоб він мене вговорив, щоб я ішла додому, але я відказалась. Тоді він прибіг за мною в школу і відвів мене до самого дому. Вот після того випадку мама його незлюбила вопше.

— Ну ти крута!

— Був в нас з мамою ще один конфлікт, коли я почала говорити, що я хочу повертатися в Україну, бо кохаю його і не хочу ніякого Бундесу. Тоді вона давай йому визванювати, просити, щоб він мене кинув, а потім погрожувала, що посадить його, бо в нас був з’вязок, а я неповнолітня, але він сказав, що все залежить від мене. Тоді я рішила на деякий час поїхати, щоб успокоїти ситуацію! Я даже була в журнал написала, щоб мені дали правильну пораду, шо мені вибрати: маму, яка постоянно тільки бреше і живе в брехні з забезпеченим майбутнім за кордоном і з якою ми постояно сваримося і не можемо довго жити мирно, чи коханого, який справді готовий на все заради мене, з яким я даже заручена і з яким я вже багато чого прожили і все одно після всього не можемо бути без одне одного. Так і написала, приставляєш, яка дура була. І підписалася: «Жінка, 15 років».

Дівчата дружно захихотіли і після цього замовкли, надовго, майже до самого кінця служби.

Христині здалося, що за п’ять годин, які вона провела, прибираючи помешкання Рудольфа і Беттіни, а потім Беттіниного батька, вулиця, на якій стояв їхній будинок, змінилася до невпізнання.

Сьогодні час тягнувся якось по-особливому. Христині важко було збагнути, яке бажання перемагало в ній — страх і нетерплячка пошвидше довідатися, що ж трапилося з Соломією і чому це трапилося так несподівано, без жодних зовні видимих підстав, чи протилежне бажання — якомога надовше розтягнути час, у якому вона ще ні про що не знає, лише про оголошення в газеті, яке, може ж статися чудо, раптом виявиться помилковим. Христина мимоволі запхнула руку в сумку, де на дні все так само вороже похрустувала ранкова газета.

Від будинку Беттіни до помешкання сліпого музикознавця Мікшунеску, де їй сьогодні доведеться поприбирати, треба було їхати трамваєм. Зазвичай Христина так і робила, і тоді в неї ще залишався час перейтися вуличками середмістя, зазирнути в улюблену крамничку з іранськими срібними прикрасами, випити кави в одній із кав’ярень, просто посидіти на лавці в невеликому скверику. Але сьогодні вона вирішила замість цього пройтися пішки. Може, це допоможе проковтнути нарешті гострий клубок під горлом і вирішити, що робити і як діяти після завершення робочого дня. Їхати просто додому, узяти з собою Еву чи подзвонити вже зараз Штефанові та запитати в нього, що ж там насправді сталося. Але чим більше Христина намагалася зосередитися на тому, що саме їй зробити, тим менше відчувала в собі сил, аби спромогтися хоча б на щось. Вона просто фізично не здатна була примусити себе набрати номер Штефана, відмінити сьогоднішні прибирання, вийти хоча б на крок із рятівного кола щоденної рутини, яке дозволяло відкласти на кілька годин усе те, у що так не хотілося вірити.

Христина йшла поміж охайними віллами заможної дільниці міста, забудованої ще до часів, коли в моду ввійшли технології енергозбереження. Будинки відрізнялися один від одного, а не були всі зведені за одним проектом, усередині відчувалися великі площі, крізь вікна від підлоги до стелі власники дивилися на довколишні гірські краєвиди та вузеньку дорогу, що петляла поміж горбами й по якій украй рідко ходили пішоходи.

Щоб потрапити до оселі Рольфа Мікшунеску, слід було скористатися дзвінком на паркані. Біля дзвінка висіла табличка «Доктор філософії», а біля такого ж дзвінка вже на дверях до передпокою висіла ідентична табличка, тільки з написом «Доктор філології». Христина так і не наважилася запитати господаря, скільки ж у нього насправді докторських, бо сам Рольф Мікшунеску під час знайомства представився їй професором музикознавства на пенсії. Він осліп після екзотичної хвороби, викликаної привезеною із музикознавчої експедиції до Африки інфекцією — спеціалізацією Рольфа Мікшунеску був фольклор африканських племен. І тепер більше не викладав у консерваторії, але продовжував вести активний спосіб життя, опанував абетку Брайля, відповідні комп’ютерні програми й обладнав свій будинок за останнім словом техніки так, що жити в ньому було достатньо комфортно навіть самотньому сліпому.

Окрім Христини, обслуговувати цей будинок приходили ще садівник і хатня робітниця. Тут завжди панував ідеальний порядок і треба було особливо стежити за тим, щоб речі залишалися на призначених для них місцях і не переставляти їх нікуди, аби Мікшунеску міг знайти їх самостійно. Це було єдиною, але дуже важливою вимогою професора.