Озерний Вітер - Покальчук Юрко. Страница 20

Але сонце відходило. Морок заступав на своє панування світом, на свою половину буттєвого часу, і в його владарюванні також були свої принади для Лісу й Озера.

Волин не боявся Морока. Той був загалом безпечний, не такий, як його син Злен, котрий скрізь і повсякчас, де міг і коли міг, намагався довести свою силу, зверхність Зла над Добром і Світлом.

Але сьогодні Волин не хотів заглиблюватися в таїни Морока. І, намагаючись відігнати думки лихі й непевні, пірнув на дно Озера — спати...

Потім він приходив у село ще кілька разів. Завжди отак-от – на обід, аби не склалось в селі враження, що йти йому нікуди, а поспішати й поготів, що нема й ніколи не було в нього ні дому, ні родини, що він...

Хто він?

«Хто я? Чого я від неї можу хотіти?» — мучився питаннями Волин і, сам собі ставлячи їх, не міг знайти відповіді і відтак піддався тому незворотному ходу подій, який закладений у буття світу Тими, що все знають.

Коли надійшов Купальський день, Леа запросила його на свято, яке вирішено було провести на озері.

— На щастя кидатимемо вінки в озеро. Чий вінок понесе течія першим, та дівчина найшвидше вийде заміж... Потім будемо стрибати через багаття, гратимемось, познайомишся з іншими дівчатами й хлопцями. Нас тут небагато, але не так вже й мало.

Волин боявся цього дня, боявся свята, боявся й дівчат і хлопців, йому у всьому ввижалась небезпека. Але відмовити Леі він не міг.

Сказав лише, що брат такої ночі особливо хвилюватиметься за нього й, отже, він має вернутися якомога раніше до їхньої хижки.

У нього не могло бути свята в цей день, ні тим паче увечері, бо ніч його чекала випробовна і важка.

Але він вибрав у хатинці, де любилися вони з Леою і де у скрині знайшлося чимало одежі, ніби геть припасованої для нього, гарну сорочку і штани, підпоясався гаптованим поясом і прийшов на Озеро, звідки почув гамір і сміх.

Він почекав Леу під їхнім уже звичним деревом, і вона повела його до гурту.

Волина вже бачили в селі, тому його поява не була особливою новиною для багатьох. Але Леа була гарна дівчина й хтось мав бути в неї закоханий, а відтак одразу незлюбити його.

Волин відчув його погляд у себе на потилиці й повернувся до нього. Це був Гей. Високий, світловолосий, навіть рудуватий віком ледь старший за Волина, але рослий і м’язистий юнак.

Дівчата співали, хлопці допомагали їм. Потім розклали вогнище і стрибали через нього, змагаючись, хто не боїться високого вогню.

Волинові було жахно. Він боявся вогню, жахався вогнища, адже воно могло висушити його, водяного демона, спалити, перетворивши на попіл, тлін, на щось зовсім нікчемне, то вже залежить від того, як загадають Ті, що все знають.

Волинові ще бракувало сили протистояти вогню. Він знав це і тому стояв з Леою віддалік, вже заміряючись незабаром йти геть, чекав лиш, доки дівчата кидатимуть у воду вінки.

— Лее, — підійшов до них Гей, — і ти, чужинцю, чому не йдете до вогнища? Це ж на щастя! Хто перестрибне більше багаття, у того буде більше щастя! Чи ти боїшся, Волине?

— Ні, але мені пора вже йти...

— Зачекай, чого там! Доведи, що вмієш стрибати не гірше нас. А то, кажуть, ти в лісі добре вмієш блукати, а який з тебе спритник, ніхто не знає! Покажи нам, що вмієш!

Тут було щось не те, вчував Волин, щось погане. Але пішов. Не смів показати Леі, що боїться чогось. І пішов.

Стрибали по черзі. І коли надійшла черга Волина, Гей — це помітив Волин — жбурнув щось у багаття, і воно спалахнуло особливо високо, так, що всі зойкнули. Але черга була його, Волина, і відступати він не міг. І пойняв його страх.

— Не треба! Досить, хлопці! Таке багаття не перестрибнуть! Це забагато!

— Хто боїться, той свою чергу пропускає — такий закон! — зареготав Гей. — Не захищайте хлопчика, він просто боїться!

Волин вийшов проти вогнища, і в душі його спалахнув жах, високий і палаючий, як багаття перед ним, і він ураз збагнув, що не зможе перестрибнути такий вогонь без чарів.

Але не схотів відступити.

Волин зібрався на силі, тій, про яку так хотів забути тут, серед людей, випростався, потім розбігся — як усі, хоч міг цього і не робити, — і, стрибнувши високо й легко, приземлився доволі далеко від багаття, з іншого боку.

— Ого-о! — пронеслося поміж присутніх. — Оце так стрибнув! Оце так-так! А ти, Гею, казав, що він боїться! Він просто скромний та тихий, цей Волин.

Усі вітали Волина, Леа, здивована й рада, притискалась до нього, переможця, але Волин розумів, що це не перемога. Бо гострий вогник підозри уже затлів у чиїйсь заздрісній душі.

Згодом дівчата кидали свої вінки у воду, Леа сплела вінок із простих блакитних квіток, ніжних і теплих, і кинула його в Озеро перша, і вінок її відразу поплив.

— Вийдеш заміж, — сказан Волин. — Бачиш, твій вінок вода понесла!

Леа зашарілася і притислася до нього. Вони стояли під крислатим деревом удвох, осторонь від інших.

— Я йтиму, — сказав Волин. — Мені пора!

Він обійняв її, прощаючись із нею тут, за деревом, і, більше нікого не повідомляючи про свій відхід, пірнув у ніч.

Відійшовши вже доволі далеко від місця розваг сільської юні, роздягся і пірнув у Озеро. Волин вмить розшукав вінок Леі і забрав його з собою на дно.

Лежачи на дні Озера, Волин заплющив очі й викликав Морока. Його можна було викликати накоротко будь-коли, він відповідав на запитання, навіть міг допомогти, але не любив тих, хто розгублювався, програвав, відступав. Тоді з’являвся Злен, його слуги і піддані й допомагали Мороку ковтнути нездальця назавжди.

— Що мені робити? — спитав Волин у Морока.

— Іди вперед, ти ж не боїшся мене.

— Не боюсь. Але Злен...

— Злен допомагає усім, а всі його лають. Хто знав би, що таке Добро, якби не було Зла? Чини Добро, і Злен не здолає тебе. Він наступатиме, але врешті з Добром ти переможеш, і Злен радітиме цьому й сам.

— Що чекає мене?

— Я завжди приймаю до себе. Але з тобою ми часто зустрічатимемось і надовго, як друзі...

Волин розплющив очі. Морок зник. У напівтемряві на дні Озера вирувало життя тих, хто не спить до ранку. Тут було своє світло, свій ритм. Його ритм?

Чи це був його ритм і сьогодні?

Він вже давно не бачив Царівни О, намагався не думати про неї, прямував у інший світ, і ритм Озерного життя мінявся в ньому також.

Волин ставав іншим. Лякався себе сам і водночас почував, що і іде шляхом, ним самим обраним, що врешті він є самим собою.

А ще вірив у волю Тих, що все знають.

Відпочивши трохи на дні Озера, Волин випірнув знову на поверхню, дістався берега і попростував до хижки, в якій склали вони собі з Леею гніздечко, у їхню, — вона й справді вже ставала їхньою — хату.

Він йшов зараз поночі, один, голий, яким жив у Озері і яким знав його лісовий і озерний люд.

Хатинка ця стала їхнім житлом. Нехай зовсім тимчасовим, нехай лише кілька годин на день вони перебували тут разом, але це було вже їхнє і тільки їхнє. Усе в цій хаті було таким знайомим, таким близьким Волинові, що, дивуючись собі, він пояснював це своїм захопленням дівчиною. Усе, що стосувалося Леі, викликало у нього захоплення і радісне здивування. Отож своє відчуття рідкості до цієї хатини він пов’язував з тим, що прийшли вони вперше сюди разом з коханою Леою і що все сталося вперше саме тут. Тому ця оселя стала йому такою близькою.

Він дістався врешті хатинки, де вирішив перебути до півночі, коли слід було йти здобувати квітку папороті. Так йому нарадив Перелесник.

Поночі, сам, він вступив до хатинки, і йому стало моторошно, бо щось він ніби згадував, але не міг згадати, щось зв’язувало його з цією хатинкою, це не була Леа, а щось інше, рідне також, тепле, ніжне, болюче, тривожне. Але згадати докладно Волин не міг, не пам’ятав.

Це уперше він прийшов до цієї хижки сам. Звичайно, провівши Леу, він повертався до свого Дому, яким віддавна і завжди було Озеро. І спочивав там, уранці виходячи назустріч сонцю і ведучи свою звичну працю, виконуючи свої обов’язки, які мав як Княжич Озера.