Озерний Вітер - Покальчук Юрко. Страница 9

Їхнє співжиття в Озері з Царівною О мало дивний і своєрідний характер.

Волин потрапив до Озера, ставши його Княжичем, ще зовсім підлітком і в шалах першого свого кохання, пізнання розкошів і чуттєвих піднесень ставав дорослішим щотижня. Так що у пізньоосінню пору, коли почало замерзати Озеро і всі готувалися до зимового сну, він став уже доволі дорослим юнаком, молодим чоловіком, якому за людськими законами вже й женитися не гріх, а навіть і пора. І кохання його з Царівною О було глибоким, справжнім, сповненим усіх принад нічних шалів подружжя, яке стало до шлюбу усього два-три місяці тому.

Він не дуже мінявся зовні. Все такими ж лишалися очі, волосся. Риси обличчя були так само загострені і тонкі, але мужніші, більші, твердіші, погляд осмисленіший, вагоміший, впевненіший.

Молодий Володар Озера і Озерного краю, він мав стати з часом Головним Володарем Озер, а може, й одним з Тих, що все знають. Але прийшов він у Озеро Княжичем його, а не Володарем.

Коли вже вкривалося озеро шаром першого льодового покриву, після довгих ночей кохання поринуло подружжя у зимовий сон, що тривав кілька місяців, увесь зимовий час. А навесні Волин прокинувся знову підлітком чотирнадцяти з половиною років, знову саме таким, яким прийшов Купальської ночі в Озеро назавжди. І знову впродовж літа дозрівав у вогні кохання Царівни О, як у змінах природи, що за короткий теплий період мала дати на серпень стигле збіжжя і плоди, ягоди — геть усе мало достигнути, зав’язавшись, наповнившись і розквітнувши, дати плоди.

Ось і Волин розвивався швидко, як квітка глоду, чи шипшини, чи будь-якої рослинної з’яви, тут, в Лісо-Озерному краї. Вже у серпні він був віку сімнадцятирічного, як на людський рахунок, а на листопад сягав за вісімнадцять, з тим, щоби у квітні прокинутися хлопчиком і потім випорснути на поверхню грайливим чотирнадцятирічним підлітком, улюбленцем Лісо-Озерного краю.

Волин жив, як природна з’ява, і схожий був, у чомусь можливо, на плодове дерево, чи на кущ того ж глоду, чи чорниць, або ж малини. З весною наливаються бруньки на калині чи дикій яблуні, потім зеленіє листя, а потім з’являються квіти — час запилення, зав’язей, час кохання. Потім квітка опадає, з’являється плід, а потім і він опадає, опадає й листва, і дерево занурюється під снігами й заметілями в зимовий сон, з тим, щоб навесні прокинутись і все починати спочатку — бруньки, листя, перші квіти, час кохання... Так і Волин...

Прокидався навесні хлопчиком. Потім з’являлась Царівна О, і кожної весни ніби вперше зачаровувала його своєю красою й ніжністю, і вчила його кохання, бо навесні він прокидався наївним і невинним, з тим, щоб пізньої осені заснути досвідченим, втомленпм від палкого літа дорослим коханцем.

Волин не пам’ятав і пам’ятав минулу весну — як дерево. Але кожна весна — це був завжди початок його входження у світ кохання, пізнання таїн тіла і принад пестощів, глибин, проваль і злетів любовною шалу.

Якоюсь мірою він наслідував розвиток природи довкола, але ж відколи він став Озерним Княжичем, то був часткою природи і в своєму весняному пізнанні кохання, у своїх вічно перших шалах і перших пристрастях збурював усю довколишню природу у тому ж напрямку, ставав першим акордом у багатоголосому хорі весняного кохання, головним виконавцем велетенської партитури на всі тони і голоси природи Озерного краю.

Царівна О не забувала. Але в цьому також була її роль у грі Природи, роль звабниці-вчительки, що віддає і сприймає, вчить, але ж і дістає кожної весни перший шал і вічно перші пристрасті Озерного Княжича, завжди юного.

— Кохання — це перші двері у вічність, — казала вона Волинові. — Коли ти забуваєш про час, про існування чогось ще, крім тебе, і твого кохання, і коханої істоти з тобою, в тобі, у взаємопроникненні і злитті з нею, ти потрапляєш у позачас і в позанростір...

— Але ж ми і так в позачасі! Ми ж вічні...

— Кожен приходить своїм шляхом у позачас. Ти прийшов через кохання, твій шлях і був якраз оцей, про який я кажу...

— А твій?

— Мій? Мій був через біль і страждання, через втрату реального світу від неймовірного болю душі... Але годі про це! Я лиш хочу пояснити тобі, що в часі, в тому, який рахують, наприклад, люди, справжнє кохання майже неможливе. Тобто вони теж можуть вийти за межі часу, якщо спроможуться у своєму коханні до самозабуття, до самопожертви. Але це трапляється дуже рідко. Бо кохання — це інший, небуденний людський вимір життя. Це ти вже знаєш зараз. Бо людський час плаский, як гладінь Озера. А наш час і є часом кохання, бо наш час багатомірний, а насамперед спрямований у нескінченність. Я не хочу, щоб ти питав мене про минуле, бо тоді виростає і майбутнє, а зараз, оця мить, — щезає. В коханні немає вчора і завтра, є вічне зараз, час — не існує, зникає. Кохання не має мети, не має напрямку, воно ніби безглузде, і в цьому його найвищий сенс, бо воно огортає тебе, обіймає і перетворює. Ти стаєш часткою вічного життя, спізнаючи оте найвище, отак, як спізнаєш ти!

— Як я?

— Так, як ти починаєш, як пізнаєш і як можеш! І як вічно могтимеш, бо ти — символ вічної весни, ти — уособлення першої пристрасті, першого, завжди першого злету кохання, і тому ти — Озерний Княжич!..

— Отже, я вічно вчуся?

— Юність завжди вчиться у старших. Але колись твої навчання закінчуються, у нескінченності також є свої кінці і початки, вони лежать в інших, малозрозумілих на перший погляд вимірах, які спізнаються лише тоді, коли сам у них втрапляєш.

— Звідки ти так багато знаєш?

— Часом розповідають Ті, що все знають.

— А я колись знатиму?

— Очевидно. У природному ході подій своєю чергою прийде і твій час — колись!

Зараз він спав, випроставшись на поваленому дереві і вже від сонця набираючи весняної міці й сили.

Але довго він не спав, бо незабаром почувся тоненький голосок:

— Привіт, Волине, ти вже тут? А чому не на острові? Ану ж на берег, до нас! Як тобі спалося? Що тобі снилося взимку?

Волин розплющив очі і побачив на колоді, якраз біля своєї голови, маленького чоловічка з бородою, у зеленому вбранні і зеленому капелюсі, із червоною, схожою на суничку, верхівкою.

— Привіт, Лесе! А ви давно на поверхні?

— Лиш трава зазеленіє, і ми виходимо. Щойно сонце оживить траву, у нашому підземному царстві б’ють у дзвони вічних конвалій, і увесь зелений люд шикується па вихід. Урочистий марш на перше зелене свято, і кожен радо береться за свою роботу. Це ти ледар, просто Княжич, а на нас, зелених вартових, лежить чимало обов’язків. Що без нас буде з Лісом? Не забуяють трави, не запиляться квіти, всохне геть усе...

— Ти невимовний вихваляка, Лесе. Звичайно, все лісове товариство шанує вашу працю. Таж не ви одні пильнуєте Ліс! І до речі, саме без води Ліс загинув би! Так що моя праця тут теж є...

— Та яка в тебе праця? Кажуть, є такі ліси, де бракує води, де треба проводити воду, дбати про ручаї й джерела. Там справді водяним людям є робота! А в нашому Озерному краї усе робиться само собою! Стільки води...

— Ну, а доглянути, а передивитись, де джерело всохло, де забилось, де озеро замулюється...

— В нашому світі кожен має свою справу! Я жартую, Волине, я радий тебе бачити! Справді радий. Бо як ти вийшов на суходіл, значить буде вже зовсім тепло. Отже, зараз-зараз все забуяє, зацвіте, оживе по-справжньому! Мир тобі й тепло! Озивайся, якщо треба буде або занудишся, ми завжди десь тут! А втім, стривай! Побачив тебе і ніби й забув про важливі новини, бо справді зрадів. А як радієш, то про погане забуваєш! Мушу тебе попередити — літо це буде для всіх дуже важке, повне несподіваних звивин на буденних второваних шляхах нашого життя!

Волин ураз споважнів. Лес ніколи не кидав слів на вітер, завжди в його словах був глибокий зміст.

— У якомусь місці, Волине, Морок пробив отвір у буття вічного Світла і Добра. І з цього світу почала витікати сила Добра, гинучи в хащах Морокових печер, зникаючи у світі Нав. Водночас Злен, син Морока, що владарює у нас усіма з’явами Зла, почув себе на силі і дозволяє собі втручатися у життя живих істот і демонів Добра. Це поки що напівжартома, хоч жарти у нього злі. Але як розохотиться і побачить, що нема на нього стриму, невідомо що може накоїти...