Похорон богів - Білик Іван Іванович. Страница 7

— Світлий княже, — насмішкувато зупинив його небіж Блуд. — Не квапся так радіти. Імператор Оттон помер.

Свейнальдр підбіг до нього й торсонув за плечі.

— Помер? Дуриш! Коли?

— Давненько! — засміявся Блуд. — Наших дарів не діждався.

Раптова втома притиснула Свейнальдра до землі — він ледве зборов бажання сісти на порозі, взяв забуту край лави шапку й старечим кроком потягся до воріт, де на нього й досі чекали оті два отроки з гридниці. Та щойно його підсадили в сідло, як сила й злість повернулися до нього. Піднявши дибки свого коня, він уп'явся йому в боки острогами й вилетів у ворота. А коли попереду отроків підскакав до київських Красних воріт, на самому містку хтось ухопив його за чобіт. Свейнальдр з несподіванки мало не огрів його мечем по голові.

— Світлий княже Свенельде! — сказав той, лагідно посміхаючись. — Я твій брат! — На доказ тих несподіваних слів юнак дістав хрестика з-за пазухи: — Дивись — перехрещуся! — Й він осінив себе врочистим хрестом.

Свейнальдр шарпнув коня за повід, але юнак ухопивсь обіруч за вуздечку й не давав перейти місток. Світлого князя виручили отроки: один ударив нахабу плазом меча по руці, той скривився й пустив вуздечку, але щосили закричав:

— Проклятий поганине, ти кого б'єш! — і знову вчепився за чобіт світлого князя: — Побий його, брате! Звели кинути його псам! Вони всі отут називають тебе Змієм і Щековичем, а я твій брат, брат!

Цього разу отроки вдвох ледве визволили світлого князя, кинувши нестямного дурня в городський рів. Та не встиг Свейнальдр під'їхати до Святославового нового хорому, як той знову схопив за вуздечку княжого коня.

— Киньте його до порубу!

Нареготавшись і відлупцювавши його досхочу, отроки потягли обідранця до Свейнальдрового порубу.

То був новонавернений християнин Настас.

Мені минав десь, мабуть, шостий, як пішли чутки, ніби князь Ігор ходив на греків. Батько мій оповідав, та й од панів наших доводилося чути, що Ігореві дісталось на горіхи од грецького царя: ледве душу привіз у тілі. Рушав двомастами варязьких дракарів, човнів і ладь, а повернувся двома десятками, бо царський морський воєвода понтіарх Феофан розметав їх по всьому Босфору й попалив «грецьким вогнем». Ігор спробував був ратоватись на азійському березі, аж там давно вже чатували патрикій Фока й Теодор-стратилат. Отож прибився до Києва заледве двайцятьма човнами й насадами: ноги на плечі — та й гайда!

Мені тоді минав шостий, а твоїй мамці хіба рочок, як мій дідо Нискин Житомирович та мій батько Маломир замкнулися в Іскоростені. Ігор прислав Свенельда в дань, а дідо Нискин каже: «Вертайтеся, звідки прийшли, бо вийдемо з города й учинимо вам гірше!»

Свенельд постояв зо два дні під Іскоростенем і вдавсь назад — аж коло Ірпня трохи позбивав полюддя. Мій батько погнався був за ним, та вже не зміг наздогнати, бо почалася весна, велія повінь в Ірпінській заплаві поширилась.

Отак сплинуло двоє літ. Батько казав дідові, що треба викурити варягів з Києва й Полянської землі, та дідо Нискин уже був застарий і вельми недужий, а батько ще надто молодий... Хоч була тоді добра нагода...

На третє літо Ігор підняв предуже многий полк. Дідо Нискин знову звелів зачинитися — тоді піднялись жупани всіх деревлянських волостей і городів. Але Ігор посадовив своїх боїв у ладді й подався на греків. Триста варязьких дракарів та ладь, а кожна ж ладдя з насадом уміщувала добрих півсотні мечів.

Дідо мій такого не сподівався. Чекав Ігоря в своїй землі, а той узяв та й подався на греків.

А дідо Нискин тим часом помер. Веліїм жупаном землі Деревлянської віче обрало мого батька. Йому минав двадцять дев'ятий рік.

Ігор зрушив на греків десь перед Ладою, коли в полі вже буяла сита трава, бо вів по собі й многу кінницю — печенізьку й свою, а вже під коляду майнула чутка, що замирився з грецьким царем Романом Лакапином і йде назад.

До цього батько мій не був готовий, вік чекав Ігоря аж навесні, коли скресне Дніпро й випнеться молода трава в полі. А Дніпро тієї зими так і не замерз.

Батько звелів усім малим жупанам наглухо позачинятися — не виходити з городів і городищ, позбирати за частоколи всіх ратаїв і попалити села.

Тепер він уже добре знав, чого Ігор замирився з царем Романом: розв'язав собі з греками руки супроти нас. Він і не ходив на Царгород, навіть Дунаю не перейшов: домовився з греками ще в дунайському гирлі. Й заплатив цареві добру виру за той мир: нацькував печенігів плюндрувати Дунайську Булгарію; Роман хотів ослабити її й прибрати собі до рук. А за царем булгарським Петром Симеоновичем була рідна Романова онука.

Ото таке...

Тоді сини Левонові, Стефан і Костянтин, зарізали Романа Лакапина й самі стали царями, але мій батько ще того не знав, бо все сталося перед колядою. Та й Ігор навряд чи знав, бо не відпустив би своїх толковинів-печенігів.

Ну, прийшов він під Іскоростень і рече мому батькові: так, мовляв, і так, ти попалив усі деревлянські села, не маю тепер куди прихилити голови. Батько каже: вертайся назад, маєш у Києві стріху над головою. Я більше не данник твій.

І не впустив Ігоря в браму.

А той не зважився до спроби витягти Іскоростень копієм і мечем. Це вже не був той Ігор, що два літа тому рушав на грецького царя. Тоді цар узяв полоном і розіп'яв у Царігороді велику стару дружину, а молода дружина не здатна була до взяття кріпких городів.

Ігор став облогою круг Іскоростеня, а брат його жони Ольги Асмус кругом Вручого та малих ужських городів. Другий брат Свенельд пішов на Прип'ять — до полунічних городів і городищ, а батько мій замкнувся в Іскоростеиі й не виходив. Ігор його гукав: вийди з города та поборемося, коли ти мене потнеш — не платитиме твоя земля дані, а як здолаю тебе я — хай платить кунами й кревною данню за два минулі літа й за літо наперед.

Думні старці іскоростенські зібралися й постановили: нехай вийде велій жупан Маломир за городські заборола й городський рів та побореться з київським князем.

Многа була спокуса — одним ударом розрубати варязьке ярмо. Але батько мій устидався: того літа Ігореві минав сімдесятий рік, а батькові моєму тридцятий. Батько сказав думним старцям: Ігореві б боротися з моїм батьком, на такого діда в мене не здійметься рука. й не вийшов.

Тут велій жупан деревлянський слушно вчинив. Та в іншому помилився: він тоді не знав, що київський варяг пообіцяв грецькому цареві не тільки сплюндрувати Булгарію, а й поскубати хазарські городи.

Якби мій батько знав усе те, він прогнав би Ігоря. Але твій дідо нічого того не знав. А то не звелів би попалити всі деревлянські села од Прип'яті до Дністра й Полудневого Богу, од Горині аж до Ірпня.

А це відгукнулося на третє літо, коли під Іскоростень прийшли Ольга та її брати.

Так-то, небоже... Князь мусить бачити на три літа вперед. Або й на всі тридцять, як отой давній київський князь Оскол. Хоч і він не встерігся од лукавого Щека. Та то вже була, певно-таки, воля богів...

Мені про це мій дідо Нискин розказував. Віщий був князь, той Оскол, та тепер бачу, що князеві замало видіти й на тридцять літ уперед, треба хоч би на тридцять і одне літо...