Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 3

великому фонтанi тривало змагання iграшкових човнiв, якi запускали i старий, i малий, небо розрiзали

кольоровi мотузки з повiтряними змiями.

Тетяна ходила у юрмi, мов п'яна, вражена, приголомшена атмосферою загальної непiдробної

радостi. Нарештi карнавальна хвиля винесла її до невеличкої естради, де змагалися самодiяльнi

спiваки. Ведучий викликав на сцену конкурсантiв просто з юрми.

Охочих було багато. Майже всi вони спiвали жахливо, але впевнено i з неабияким задоволенням.

Якоїсь митi погляд ведучого зустрiвся iз здивованим i знiченим Тетяниним обличчям – i вiн махнув їй

рукою, промовивши кiлька незрозумiлих фраз, жестом запрошуючи взяти участь у iмпровiзованому

концертi.

Тетяна не вагалась. Вийшла i одразу повiдомила публiці, що «нiхт ферштейн», чим викликала

шквал овацiй. Почувши, що вона iноземка, та ще з Києва, публiка зааплодувала ще активнiше –

стiльки привiтних облич Тетяна бачила вперше. I вирiшила спiвати.

Шепнула на вушко ведучому назву пiснi – «Лiлi Марлен», свiй коронний номер у школi. Той

здивовано i захоплено посмiхнувся, кинувся до оркестру. Музики так само здивовано i приязно

закивали головами. Першi ж акорди винесли Тетяну на гребiнь шаленого успiху.

Навiть тепер, коли на нiй сiрий костюм-трiйка, повно прихильникiв, а софiти красиво

пiдкреслюють у темрявi її високi, як у Марлен Дiтрих, вилицi, вона не вiдчувала такого гострого i

такого справжнього щастя, як тодi. Тодi, коли вирiшила, що має жити тут i тiльки тут.

...Прокинулася пiзно. Власне, «пiзно», це як на ту дурепу «пiдкаблучницю» (якщо можна так

висловитись про жiнок) Соньку з другого поверху чи манiакальну чистунку Вiру Власiвну з першого.

Вiра хоча б ходить на роботу в мiсцевий оркестр, грає там на скрипочцi, а Сонька могла б спати

досхочу, насолоджуватися життям. Адже роботу знайшов лише її чоловiк, i їй не треба збирати себе по

шматках, щоб увечерi виглядати свiжою.

Крiзь примруженi i припухлi повiки Тетяна з огидою оглянула свою кiмнату – бiля дверей валялися

чоботи, на столi – бюстгальтер, розсипана косметичка, зiбганi грошi, котрi вчора вигребла з кишенi

мокрого пальто. За вiкном то дощ, то сонце – гидотна невизначенiсть у погодi. Але, здається, чоботи

вже можна змiнити на туфлi.

Сьогоднi буде все, як завжди, – спочатку душ, потiм маска на обличчя, пару годин денного сну

(якщо ця стара карга фрау Шульце не викличе полотерiв чи ще якихось придуркiв, що доглядають за

будинком) – i вона заблищить, мов нова копiйка. I легкою ходою (котра проти ночi перетвориться на

рух пiдбитого нiмцями танка) полетить на роботу – красива, загадкова i недосяжна. Зiрка!

Але блищати їй не тут. Годi. Попереду iншi горизонти. I тому треба потерпiти i не витрачати багато

сил на це чернеткове життя. Скоро вона перегорне цю сторiнку. Попереду – довгоочiкуваний контракт

у Бельгiї. Тетяна згребла грошi, порахувала їх, задоволено кивнула i сховала в прорiз на спинi

плюшевого ведмедя.

...Увечерi з-пiд очей зникли синцi, щоки порожевiли, очi професiйно заблищали. Усе, здається,

було, як завжди. Але нi, щось змiнилося...

Тетяна подумала – що саме i чому? Невже через розмову з хазяйкою – фрау Шульце?

– Ви дiйсно дуже схожi на неї... – замислено промимрила стара панi, коли Тетяна стояла на порозi,

вирушаючи на роботу.

I на нiме запитання додала:

– На Марлен. Я бачила її так близько, як зараз бачу вас... Вона замовляла у мого чоловiка прикраси.

Знаєте, вона не була аж такою гарною, як на екранi i фото. Завжди сварилася з операторами, котрi

неправильно освiтлювали її обличчя – зверху, а не знизу. Але у неї був великий плюс: вона завжди

була собою. Їй не потрiбно було копiювати iншу...

Це пролунало, як докiр, хоча фрау дивилась приязно i, швидше за все, нiчого поганого на увазi не

мала. Але Тетяна знiтилась i почервонiла, нiби отримала ляпас. Кивнула i мовчки вийшла за дверi.

У ту ж сльоту, сирiсть, у снiгову кашу, пiд важке вим'я небес, що провисало над самою головою, а

зрештою – в свою самотнiсть пiд самотнiм лiхтарем.

...Хто це вигадав – цю мерзоту i умовнiсть, що виглядає пародiєю на аристократизм: нюхати бокал i

робити з нього ковток вина перед тим, як дати «добро» офiцiанту. Мовляв, наливай!

Тетяна жодного разу не бачила, щоб вiдвiдувач заперечив. Тобi налили, ти скуштував – то ж пий,

хоч залийся. I не вдавай iз себе нащадка принца данського!

У її клубi чи в маленьких ресторанчиках мiстечка це виглядає кумедно. Лиса потвора у футболцi,

що привела свою пасiю на обiд, з виглядом знавця похитує напiй в бокалi, тицяє туди свого носа,

сьорбає, примруживши очi, i поважно киває головою офiцiантовi, одягненому мов лорд з палати

лордiв.

Боже, скiльки в свiтi вигаданих ритуалiв, iдiотських заходiв, спрямованих лише на те, аби згаяти

час! I все заради того, щоб не думати, а весело реготати, ловити ґав, тинятися туди-сюди, спостерiгати

за iншими i – не замислюватись. О, певно, тi, хто придумали подiбнi розваги для iнших, – усi цi шоу зi

стрибанням у мiшках! – якраз i думають, що роблять. Своїми вигаданими умовностями вони просто

вiдволiкають людей вiд iнших питань. Так мати дає дитинi купу рiзних iграшок, щоб вона їй не

надокучала.

Нюхати бокал з виглядом знавцiв у ресторанах – теж щось на кшталт гри. Тетяна ненавидiла, коли

її клiєнти, вiдвiдувачi клубу, пропонували їй цей ритуал – похитувати краплю вина i устромляти до

бокала нiс. Усi напої, якi могли тут запропонувати, вона добре знала.

Рiдкiсна гидота...

...Тетяна кинула на столик коробку з гримом i ще раз уважно оглянула себе в дзеркалi.

Усе ж таки щось змiнилося в очах! Хоча й немає часу пильнiше придивитися до себе. Подумати.

Згадати себе такою, якою була колись, i зрозумiти ту, якою хоче бути в майбутньому, щоб нiкого не

копiювати.

А ще знайти мiж тими двома «я» себе, тою, якою є зараз, тепер, у цю мить, коли думає про тих

двох, як про стороннiх людей. I тi двi «стороннi» жiнки подобаються їй бiльше, нiж вона сама тепер, –

у цю саму мить. Вона, котра сидить перед великим дзеркалом в яскраво освiтленiй гримерцi i

механiчним рухом кришить у пальцях кавалочок блакитних тiней. Так от, у минулому вона була

такою, якою хоче бути в майбутньому – жiнкою з ореолом.

Що це таке? Тетяна щиро вважала, що всi жiнки дiляться на двi категорiї: з ореолом i без. Тих

останнiх, звiсно, бiльше. I їм не пощастило! Хоча вони самi в тому виннi: надто приземленi, надто

простi, надто прямо говорять i дiють, i навiть – рухаються. Довкола них немає жодного ореолу –

пiдходь i бери, не обпiкаючи рук. Як моркву в крамницi.

А першi – розумнiшi: якщо сама не здатна випромiнювати це таємниче свiтло – зроби його довкола

себе штучними методами. Її методом став спiв.

А вже згодом з'явилися тi повiльнi рухи, манери, слова, що надали образу – хоч i не своєму! –

природностi i шарму. Можливо, такими були «зiрки» минулого. Адже Марлен Дiтрих, пiд яку вона тут

грає, не була красунею. Але це була жiнка з ореолом i тому її життя склалося так яскраво. А їй, Тетянi,

ще в школi навiть учителi пророкували незвичайне життя. Можливо, не таке видатне, а саме

незвичайне, не таке, як в iнших. I те, що вона наважилась приїхати сюди, – один з його складникiв.

Але – не доленосних. Так, перевалочний пункт мiж тими двома «я».

А там побачимо...

До гримерки зазирнув адмiнiстратор Вiл:

– Учора гер Брюгге скаржився, що ти не була з ним люб'язною.

– А чому я маю бути з ним люб'язною? – скинулася Тетяна. – Вiн, до речi, завдяки менi вицмулив

двi пляшки «Пiно Грiджо» i ще замовив три десерти! Я ледь не здурiла. I, взагалi, Вiльгельме, я не

повiя. Я – актриса!

Вiл зареготав так натхненно, що несвiжий запах з його рота долинув аж до того мiсця, де вона