Я знаю, що ти знаєш, що я знаю - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 32

Жiнка в образi, з якого досить чiтко читається її минуле: неповна i неблагополучна родина i шалене

бажання вирватись в iнший свiт, бути не такою, як iншi. Такi дiвчатка в юностi економлять на їжi, щоб

купити собi фiрмовi речi чи парфуми. Якось я бачила, як Тетяна повертається з роботи – а працює вона

в клубi гера Краузе – самотня, втомлена хода, розмазана помада на вустах. У неї тут було трiйко

перспективних залицяльникiв з мiсцевих, але, певно, вона має iншi плани.

Тетяна завжди щось наспiвує. Я знаю, що вона тут не затримається надовго, просто не вiдступить

вiд образу, який передбачає незвичайну долю, мандри, успiх. Принаймнi цього прагне вона. Можливо,

так i станеться.

...Родина фрау Вiри. Так, це її родина, а не його – гера Романа, адже вiн сам, мов дитина. А Вiра –

керманич i будiвничий. Типова нiмецька гретхен з манiакальним прагненням чистоти i порядку.

Жiнка, що давно не дивилась на себе в дзеркало так, щоб погляд проник глибше поверхнi шкiри. Якби

вона могла бачити те, що побачила я, впускаючи її в помешкання, то злякалася б звалищу

нездiйснених бажань, що накопичились в її непогано влаштованому органiзмi.

Її обличчя i зачiска бездоганнi, мов тi обруси, якi вона прала i прасувала ледь не щодня. Але це не

могло приховати вiд мого зору повiльного внутрiшнього згасання. А приблизно через рiк я

несподiвано помiтила, що ця красива, елегантна i така прохолодна жiнка... проковтнула свiтляка. Так я

завжди характеризувала свої тимчасовi романи i захоплення (нагадаю: мiй чоловiк був старший за

мене на тридцять рокiв, ну i я...).

Вона могла дурити кого завгодно, та тiльки не мене. Але дурити їй, за великим рахунком, не було

кого. Адже чоловiк дурив її, а тому не зосереджувався на внутрiшньому станi дружини.

Якось заїхавши на автозаправку перед в'їздом до столицi (я тодi їздила на виставку ювелiрних

прикрас), побачила гера Романа в синьому комбiнезонi i жовтому кашкетi зi знаком фiрми. Вiн сидiв

на стiльчику бiля мийного павiльйону i дивився вдалечiнь вiдстороненим поглядом. Вiн мене не

помiтив. Я поквапилась вiд'їхати...

Того ж вечора вiн, як завжди, приїхав додому в своєму бездоганно випрасуваному дружиною

костюмi i, як завжди, кинув до мене кiлька чемних фраз про переваги навчання в нiмецьких

унiверситетах, де студенти не прогулюють лекцiй, а професура не бере хабарiв i таке iнше. I додав, що

в повiтрi вже пахне весною...

Їхня донька Марина – бiлолиця, волоока красуня, з дивним виразом трохи розкосих очей, живе

своїм життям. Перший рiк я не чула вiд неї жодного слова, крiм ввiчливих «добридень» чи «дякую».

– Дiвчинцi важко адаптуватись, – пояснила менi фрау Вiра. – Забрали її з першого курсу

унiверситету, тепер має вступати тут, до батька на курс, нервується. Але тут – перспективи. Скоро

зрозумiє.

Дiйсно, через якийсь час Марина повеселiшала. А чотири характернi синцi на литках – я їх бачила,

коли вона пiднiмалась по сходах – красномовно сказали менi, що дiвчинка адаптувалась. Можливо, не

так як хотiли її батьки.

У цiлому iснування цiєї iнтелiгентної родини на перший погляд здається гармонiйним. Насправдi

достатньо почути їхнi розмови, ба, навiть не розмови, а iнтонацiї, щоб скласти парi (от тiльки немає з

ким!), що цiй трiйцi давно настав край. Добре знаю цi iнтонацiї. «Налити чаю, любий?» – «Дякую,

досить, кохана...» – «Чудова погода, чи не так?» – «У повiтрi пахне весною...».

Я знаю...

Оксана... Типова заробiтчанка без особливих прикмет, крiм однiєї: отримувати грошi i фанатично

щомiсяця переказувати їх на свою батькiвщину. Таких жiнок завжди можна вирахувати у будь-якiй,

навiть багатотисячнiй юрмi за однiєю ознакою – у них закам'янiлi вирази облич. Навiть коли вони

посмiхаються, очi залишаються зосередженими. Їм до всього байдуже. У роботi вони можуть

абсолютно все i дiють вправно i вперто, мов роботи, в яких є лише одна мета: заробити i вiдiслати

додому грошi. Вони готовi перегортати гнiй, збирати полуницi з ранку до ночi пiд палючим сонцем,

доглядати невилiковних хворих, мити, чистити i драїти тисячi пiдлог. I терпiти, терпiти, терпiти.

Безкiнечно i мовчазно терпiти.

Власне, це терпiння нiчим не вiдрiзняється вiд того, що вони переживали на батькiвщинi. З одного

рабства вони потрапляють в iнше. Я розпитувала Оксану про її життя – воно було суцiльним

терпiнням. У якому лише кiлька перших рокiв шлюбу тимчасово зблиснули надiєю на iнше. Такi

жiнки iснують тiльки в постколонiальних країнах i на Сходi. Їх нiхто не жалiє. Їх просто

використовують. Як на мене, це найбiльший грiх. Хоча i я не свята – плачу їй менше, нiж могла б...

Максим оселився тут останнiм. Пустила його з чистої цiкавостi: саме такої людини не вистачало в

моєму «пасьянсi». З першого ж погляду було зрозумiло, що хлопець непростий. Таким складно

змиритися зi свiтом, не пiдкоривши його. Їм завжди необхiдно рухатися швидко i в рiзних напрямках,

нiби заплутуючи слiди, збиваючи всiх з пантелику.

Максим весь час пише. Свiтло в його кiмнатi горить до ранку. Зараз таких фанатикiв мало. А вiн

фанатик, це точно... Останнiм часом вiн ходить сумний, зосереджений. Менi здається, я знаю чому –

йому треба рухатись. Рухатись далi, а вiн застряг тут нiби в бермудському трикутнику. Я знаю,

атмосфера нашого передмiстя розслабляє, вона для таких старих, як я. Молодим тут нiчого робити. Я

сказала йому про це. Вiн поглянув похмуро i вiдповiв, що не знає, куди рухатись i додав:

– Якщо ви не проти, фрау Шульце, я зроблю на задньому дворi маленьке аутодафе.

– Що ви маєте на увазi? – запитала я.

– Вогнище. Воно горiтиме швидко, а потiм я все приберу. Попрошу Соню i вона посадить там

квiти...

Менi стало його шкода. Я зрозумiла, що вiн збирається спалити свої рукописи. Звiсно, заборонила.

Сказала те, що в таких випадках може сказати стара людина – про те, що у нього все ще попереду i

таке iнше. Вiн посмiхнувся i несподiвано запитав:

– Як ваше iм'я, фрау Шульце?

Вiн був єдиний, хто запитав про це.

Я дозволила йому називати себе скороченим iменем – Лора.

– Лореляй? – уточнив вiн.

I процитував рядки з Гете...

...Мiй ковчег дав трiщину пiсля того, як ми вiдправили труну з нещасною Оксаною на батькiвщину.

Ця подiя прорвала потаємну запруду. I вона прорвалась – нестримною потужною хвилею. За мiсяць я

лишилася тут сама. Менi пропонують продати будинок i перейти на державне забезпечення. Не знаю.

Можливо, варто так зробити...

Юстина. Лист

«Дорога Соню!

Довго не писала тобi. Останнiм часом просто не було сил сiсти за комп'ютер i впорядкувати все, що

думаю.

По-перше, бабусю поховали так, як вона просила – без повiдомлень у газетi, без помпи i цiкавих

поглядiв незнайомих людей. А своїх було обмаль. Приїхав з Америки Макс. Була фрау Вiра.

Ти просила розповiсти подробицi, але їх небагато: в день похорону зiбралися бiля капели. Кожен

зробив запис у книзi спiвчуттiв, розсiлися в першому ряду. Майже не спiлкувалися. Вийшов пастор.

Його промова була досить розпливчастою, такою, яка б пiдiйшла кожному другому – «добропорядна»,

«законослухняна», «чуйна», «нехай спочиває з миром» i таке iнше.

Що вiн мiг знати?

Що вона сплатила всi витрати, щоб Оксану могли поховати на батькiвщинi? Що дала грошi Максу

на його поїздку до Штатiв i вiдмовилась взяти борг? Що першi твої успiхи на мiжнародних виставках –

з її подачi?

Не думаю, що хтось це мусить знати, крiм нас. Отже, бабусю поховали з миром. Як приїдеш –

пiдемо до неї разом.

Твiй квiтник перетворився на хащi – повно здичавiлих квiтiв, лiзуть з-пiд землi, мов скаженi.