Ласкаво просимо в Щуроград - Винничук Юрій Павлович. Страница 9

— А потім?

— Потім ми висаджуємо вибухівкою грати на вікні в підвалі і доганяємо вас.

Віоля подивилась на мене з надією, чекаючи, що я знову знайду, що заперечити. Але тепер мені аргументів забракло.

— Пора, — сказав полковник. — Мусите квапитись, щоб встигнути вивести звідси божевільних. Хто зна, може, вони ще прийдуть до тями після тих заштриків. Ми не можемо кидати їх напризволяще, адже то все були ідейні люди.

Час від часу в нашу розмову вривалися автоматні черги. То капітан обстрілював щурів, що проникали в коридор.

З божевільними особливої мороки не було. Покірно дозволили себе вивести за руки в коридор і терпляче чекали, поки виведемо інших. Ми поводилися з ними якомога обережніше, щоб, не дай, Боже, не викликати у комусь із них страху чи гніву. Та ці нещасні перебували в такому глибокому стані апатії, що я вже зажурився, як ми будемо з ними рухатися через ціле місто. Адже самі вони й кроку не відважувалися зробити.

— Візьметеся за руки, — порадив полковник. — Марко попереду, Віоля посередині. Так ланцюжком і виберетеся звідси.

У двох божевільних були забинтовані голови, це привело мене на думку і собі обмотатися бинтами, аби хтось, хто бачив мене у бою, не розпізнав тепер. Ми вдягли білі халати, а Віоля зав'язалася білою хустиною. Тепер ми скидалися чи то на санітарів, чи то на божевільних.

Полковник вручив нам пістолети, пачки з патронами і ножі.

— Це на крайній випадок. Але надіюся, що до цього не дійте… Зустрінемося за містом, коло річки, де колись були городи. Там тепер повно занедбаних хат. Розташуєте там божевільних і чекатимете на нас.

Капітан тим часом гав не ловив, а хутенько розставляв по коридорах усе, що могло вибухати й швидко запалюватися. У підвалі знайшов кілька великих бутлів спирту і щедро ними полив підлогу.

— Поспішайте, — квапив полковник, — проводячи нас до чорного входу.

Ми відчинили двері, залізо пронизливо заскавуліло, а перед нашими очима з'явився грізний щурячий загін. Зо два десятки одразу ж кинулися нам межи ноги, але полковник уже чекав їх з автоматом. Решта щурів розступилася. Божевільні їх не цікавили, і вони без спротиву давали нам дорогу. Я йшов обережно, щоб, не приведи лихо, не наступити комусь на хвоста. За спиною чулося голосне скавчання й автоматні черги. То щури намагалися проникнути в будинок попід ногами у божевільних. Нарешті я почув, як гримнули двері і постріли вмовкли.

Якийсь щур вибіг мені на плечі й обнюхав потилицю, потім крутнувся туди-сюди і перескочив на рамено мого сусіда. Це був здоровань із бичачою шиєю і неймовірно тупим виразом на обличчі, настільки тупим, що, здавалося, він найбожевільніший з-поміж усіх божевільних. Та коли щур узявся і його обнюхувати, а писком тицьнувся в щоку, божевільний зненацька вискалив зуби й гаркнув так грізно, що бідного щура як вітром здуло.

Поки ми проходили повз їхнє військо, окремі щури раз по раз підбігали й обнюхували нас, але не чіпали.

Раптом усе це море сколихнулося в єдиному пориві так, наче пробігла електрична іскра. Я зиркнув через плече й побачив, що в розчинені двері вливається бурхливий потік щурів. Полковник приймає гостей.

— Зараз він їм всипле, — почулося біля вуха.

Я глянув на свого сусіда і не повірив власним очам: на мене дивилося нормальне людське обличчя. Пропав і слід того дикого вигляду, який іще панував перед хвилею.

— Ви не божевільний? — спитав я пошепки.

— Не більше, ніж ви.

— То ви навмисне клеїли дурня?

— Деколи це корисно. Як бачите, вийшло мені на добре. Інакше б мене нашпигували заштриками до такого самого стану, як і решту.

— Чому ж ви не призналися відразу?

— А хто вас там знає, звідки ви й чого шукаєте? Могла то бути провокація? Могла. От я й…

Щурів у парку все меншало й меншало. Вони затоплювали будинок, вливаючись у нього не тільки дверима, але й вікнами, які для них зоставили відкритими полковник та капітан. Лізли одне одному по спинах, протинаючи повітря своїм їдким пищанням, яке у них, очевидно, заступало бойовий клич. Мчали назустріч своїй смерті, і я мусив визнати, що план полковника виявився надзвичайно вдалим. У першій частині. А ось чи вдасться друга — певності не було.

Пройшовши ще далі, ми побачили на широкому пеньку чотирьох щурів у чорних костюмах. Вони розглядали карту. Довкола пенька чатувало ще зо два десятки охоронців. Усі вони зміряли нас зацікавленими поглядами, але з місця не зрушили.

Опинившись нарешті на околиці парку, де не було жодного щура, ми зупинилися.

До нас підійшла Віоля.

— Ви один тут псевдовар'ят, чи є ще хтось? — спитала вона, усміхаючись.

— Думаю, що один… Але, можливо, згодом ще комусь вернеться тяма. Може, познайомимось?

Здоровань назвався Костем.

Щури вже, напевно, заповнили будівлю вщерть, бо виднілися навіть на даху. Кількасот щурів ще сновигали парком, чимало їх було і довкола будинку.

— Чому нема вибуху? — нервувалась Віоля.

— Гадаю, нам треба йти звідси, — сказав Кость.

— Як іти? — обурилась дівчина. — Чи не бачите, скільки ще щурів зосталося в парку? Наші самі не проб'ються крізь них.

— Під час вибуху все це щуровиння розметає по всьому парку. Зчиниться такий переполох, що, заки вони оговтаються, можна буде втекти.

— А будівля не завалиться?

— Що ви? Це ж стара будова. Щоб її зруйнувати, треба добре повозитися. Ходімо. Не забувайте, що ми божевільні, і в місті нас чекає не одна небезпека.

— У місті? — здивувався я. — Хіба після вибуху люди не зрозуміють, що надійшла врешті пора скинути з себе ярмо?

— Не раджу вам намагатися розтлумачити їм це.

Я знизав плечима, не розуміючи, до чого він веде.

І ось у цей час пролунав оглушливий вибух. З вікон і дверей будівлі шугонуло полум'я, висаджуючи рами, охоплюючи все, до чого лиш могло дотягнутися. На даху скупчувалося щораз більше щурів. Вони кумедно стрибали по розпеченій блясі, спиналися на димарі, ковзали й летіли додолу просто в полум'я. Та коли загорілися крокви, всі вони покотилися з даху мертвими.

Попри нас промчало кілька десятків очманілих від жаху тварин.

У повітрі чувся їдкий запах смаленої щетини, горілого дерева й фарби.

— Ходімо, — заквапив Кость. — Ми — божевільні! Беріть приклад, як треба себе поводити.

І справді, якби хтось поспостерігав за нами, то легко б вирізнив з-поміж інших, бо ті, справжні божевільні, жодної уваги на вибух не звертали, а стояли собі, похнюпившись, руч-об-руч так, як ми їх залишили.

Ми вийшли з парку і подалися маленькими вуличками, намагаючись якнайшвидше покинути місто. Хоч як ми старалися обминати людні місця, а все ж таки вибрались на одну вулицю, де чималий натовп школярів слухав щура, що промовляв до них із відчиненого вікна будинку.

Якби ми спробували завернути, то це могло б викликати підозру. Доведеться трюхикати повз тих школярів.

— Громадяни! Вітчизна у небезпеці! — волав щур у мегафон. — Підступні вороги проникли у серце нашого міста. Вони увірвалися в дослідний центр нашого керманича, улюбленого вождя і вчителя. Вони вчинили жахливий злочин, убивши його. Наука втратила визначного вченого, а наша молода республіка — свого батька. Громадяни! Армія щурів понесла відчутні втрати. Не маючи жодної зброї, крім власних зубів і пазурів, ми кидались у вогонь, під кулі й гранати. Тисячі кращих синів і дочок загинули у нерівному поєдинку. Останній удар спіткав нас тоді, коли ми надіялися врятувати нашого вождя. Вороги вчинили жахливу пожежу в будівлі, де знаходилася значна частина нашої славної армії. Всі, хто був у приміщенні, наклали головами. Ситуація зараз непевна і дуже тривожна.

Я звертаюсь до вас, тих, кого ми виховали на відданих патріотів, тих, на кого вся наша надія! Озброюйтесь лопатами, ломами і палицями, створюйте бойові дружини і займайте пости на кожній з вулиць. Ворог мусить бути знешкоджений! Ми, проливши за вас свою дорогоцінну кров, закликаємо тепер віддячити нам за нашу постійну до вас любов і опіку. Смерть ворогам Вітчизни!