Кулінарні фіґлі - Матиос Мария Васильевна. Страница 2

Але поки я повернуся до своїх кулінарних рецептів (а я, до речі, не скупа, тому й не шкода ділитися навіть таким специфічним багатством), хочу поставити смачну крапку у цьому гостюванні нашого подніпрянського товариша.

Хоч це, з точки зору великих знавців кухні, і чисте збоченство, але я на нього таки відважуюся і подаю до столу «Швидкий десерт». Благо, що якраз фруктовий сезон і для цього багато не треба: всього лише зірвати в саду зо два десятки персиків, зняти з них шкірку, збити міксером, розкласти в широкі бокали – і залити персикове пюре добре охолодженим шампанським. Отак. Як сказали би італійці – беліссімо!

І, панове товариство, яке мені діло до того, що скаже шеф-кухар із суші-бару чи французького ресторану про мої сьогоднішні кулінарні фіґлі: поєднання огірків із персиковим пюре і льодяним шампанським?! Мені важливіше, чи замість традиційного пообіднього «дякую» цмокне мене у щічку мій Сергійко.

Бо, як каже знаменитий український професор Юрій Шаповал, живемо в свобідній країні – і свобідні робити, що заманеться.Що у свобідній – то у свобідній! А я зараз додаю – і за свобідним столом. Бо кулінарне мистецтво – це також вид свободи творчості. І мені ніскільки не совісно і не лячно, що в своєму письменницькому арсеналі я маю й таку книжку – книжку кулінарних рецептів. Мене також подеколи болить голова від моїх сюжетів – і тоді я рятуюся трьома на світі речами: квітами, кухнею і спілкуванням із родиною.

Якщо, мій дорогий Читачу, ти готовий із нетрів Історії поблукати зі мною садами смакоти, – гайда!

Але поміж тим я розкажу тобі трохи житейських історій – і ти, мій незрадний Читачу, можливо, краще зрозумієш, чому я так уважно живу,приглядаючись і вслухаючись у чужі Долі, які, між тим, як правило, не мають жодного безпосереднього стосунку до мене особисто. Але коли уважно жити– починаєш чути, як болить, аж розриває, чужа біда, чуже страждання і пристрасті. Подеколи це все переростає у справжній Космос – непізнаний, таємничий, небезпечний. І ти направду відчуваєш себе космонавтом, який без скафандра зазирає в усі прірви людської душі і мозку.

Я знаю, що мій земляк, який першим у незалежній Україні побував у космосі – Леонід Каденюк посварив би мене пальчиком за таку «вольність», бо у правдивому Космосі без скафандра неможливо. Але у творчості… У творчості ти голими руками хапаєш розжарену магму людської душі – і ліпиш із неї не просто образ. Ти хочеш Словом таки відтворити отой огром людського Космосу.

Можливо, це не завжди тобі вдається. Але ти не маєш наміру страхувати себе нічим – бо ти, як безстрашний воїн, голіруч, хіба що озброєний лише Словом, досліджуєш ці неозорі простори. І тішишся – не натішишся, навіть коли тобі смертельно боляче від відкритих таємниць.

Знаєш, мій Читачу, не тільки розказувати про космос,але й повертатися з космосужитейських історій – іноді важко. А вприскувати в душу словесний адреналін розповідями про чуже життя – ще важче. У кожного свого адреналіну вистачає.

Проте, любий Читачу, не поспішайте відкладати набік цю книжку.Пам'ятаючи про необхідність душевного перепочинку для кожного з Вас навіть під час читання та врахувавши власну помилку – надмірну концентрацію пристрастей на одному квадратному сантиметрі тексту у попередніх книжках, на цей раз хочу заощадити Ваші нервові клітини. Обіцяю: не пошкодуєте.Прошу Вас про єдине: поставтесяз гумором до моєї ідеї і не судіть її за шкалою Ріхтера.Ця книжка – як саме наше життя: трагічне, смішне, смачне, кольорове.

Але, як на мене, найбільш цікавим у ньому залишається Людина і її Почуття.Решта – вінегрет…

Якщо Ви погоджуєтеся із цією сентенцією, запрошую Вас на храм, кажуть у моїх Розтоках. Тобто на гостювання, на банкет. Бо де найкраще пізнаються люди? Під час спілкування-чаювання-чаркування. І де почуєш найбільше житейських історій? Звісно, за столом. І про що найчастіше? Про людські взаємини, звичайно, про кохання. Не мені Вам казати, що історія будь-чийого кохання – не завжди неповторна, але завжди неодмінно повчальна історія взаємозалежності однієї людини від іншої; Це – карколомний тайнопис пристрасті, закони якої мало коли сусідять із логікою, розумом чи спокоєм. Одне слово, як любила казати моя бабця, Любов – це дурЕнство. «То п'яне серце», – не судила, лише кивала головою, зачувши чергову сільську історію чиєїсь пристрасті. Людське дуренство, продиктоване п'яним серцем, за бабусиним визначенням, буває розумним (!) і дурним.

Розумне – те, що, врешті-решт, змушує людину ставати степЕнною(по-гуцульськи – розважливою, мудрою), а отже, – щасливою. Дурне дуренство – це фіаско людини, яку в житті так нічому і не навчила любов, лише наробила шкоди собі та іншим.

А калинка біло цвіте, лист широкий має,

 Гірша любов від недуги, хто ї добре знає…

Якби лише співати цими словами вчила мене бабця Гафія Іллівна Матіос!А то ж припечатала неліченими коломийками велику жагу до пізнання людського дуренства – любові-недуги, «любИ-згУби» (за визначенням іще одного великого мого земляка Юрія-Осипа Федьковича-Гординського)…. Але перед тим, як занурити Вас, любий Читачу, у смачні принади власної кухні, хочу розповісти Вам деякі невигаданіісторії невигаданихлюдей з минулого – XX – століття, оскільки саме вони – люди і їхні усні життєписи – дали мені вміння узагальнювати чужий досвід за допомогою слова: застерігати інших, жаліти, страждати, протестувати з ними, дошукуватися мотивації вчинків, виправдовувати, але завжди неодмінно любитиїх усіх – чесних і безсовісних, слабких і сильних, зрозумілих і не дуже…

Отже, історія першаМоя бабця по матері була великою і щасливою людиною: у своїх буковинських Розтоках прожила 86 років, мала лише 4 класи румунської школи, а говорила афоризмами, за що в селі її називали Соломоном («дівка, як віддається, думає, що в золото вбирається, а вона не знає, що кладе голову у свербивус»,у шипшину тобто); народила 18 дітей – і «маковинням їх не годувала, щоб не плакали, тому й розумні виросли»,казала; у шлюбі із своїм «приятелем»,як називала діда, минули 64 роки, «неначе один день»,а «дідової руки»на ній «ані раз не було»–не бив, значить, її мій дід Власій ніколи. Понад чверть століття тримала на горищі зроблену для себе домовину із складеними в ній до смерті речами, час від часу позичаючи труну тим, хто дочасу подякував цьому світові.Мала свою Конституцію – неписані кодекси предків і власної моралі, яких дотримувалася беззастережно. І теперішню велику фамілію Матіосів(шістьох дітей, п'ятнадцятьох онуків, дев'ятнадцятьох правнуків і вісьмох праправнуків) вчила не порушувати ані мирських, ані людських законів.

Юр'яна із повісті «Юр'яна і Довгопол» і Юстина із «Не плачте за мною ніколи» – це майже стовідсотково правдивий образ моєї покійної бабці (пером їй глина), яка, здається, все про все на світі знала, але найбільше знала – таки про Людину.

Історія другаТато моєї бабці (по-гуцульськи – «дЄдя»),а отже, мій прадід Ілля Джуряк,від імені якого і пішло сільське прізвисько родини по материній лінії – ІлашкИ,довгі роки був двірником (прИмарем) села Розтоки на Буковині ^[1]. Тодішній сільський голова одноосібно виконував у селі функції судді, прокурора і адвоката. Наведу лише кілька прикладів природної прадідової мудрості.

Жила в Розтоках одна родина: чоловік із дружиною, їхня малолітня дитина і теща.

І ось одного разу зять прийшов до сільського голови з несміливою скаргою, що теща не дозволяє, більше того – суворо контролює, щоб він, зять, спав із своєю жінкою. Зятя кладе на печі, сама бере собі під бік доньку – і так минають місяці, вже скоро рік, як чоловік не близився до жінки…

Вислухав прадід чоловіка і відіслав додому, наказавши слухати тещу і чекати «доброї години».І ось десь через тиждень надвечір навідався сумний-пресумний Ілля Джуряк до Василини (так звали сувору ґаздиню). Кинулася до нього жінка швидше, аніж примар устиг привітатися: – «Що 'сте такі зажурені, дОмнуле (рум. – добродій)примар, – якби цвяха зїли?» – «Певно, що й ви зараз зажуритеся, любко Васютко: до жандармерії вас у Вижницю викликають. А я, двірник, не знаю чого! Знаю лише, що тяжко вам лишати господарку, але мусите… бо як непослухЕнство зробите і не підете до Вижниці, то будете сидіти в криміналі. Дав би вам коні для полегкості, але тепер не маю.