Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 13
ранньою весною: нещодавно він придбав собі нове пальто (котрим, певно, був
незадоволений через його високу ціну), і йому кортіло ще трохи поносити його. З іншого
боку, він був незадоволений надто слизькою та сніжною зимою через брак пристойних
чобіт. Насправді ж понад усе він був незадоволений власною дружиною… Щоправда, черевце його стирчало досить красномовно, у ньому перетравлювалися чудовий м’ясний
пиріг і два бокали смачного виноградного вина. І собою він був цілком задоволений.
Поруч, майже спираючись на цього пасажира, стояли дві дівчини. Одна з них була
Тією, Що Занадто Голосно Розмовляє. Вона розмовляла голосно. І всі довкола довідалися, що за два тижні вона одружується - під вінець стане в білій сукні, розшитій стразами «під
Сваровскі».
Біля входу сиділа Літня Жінка, Котра Лається в Людних Місцях. Вона тільки
роздувала щоки, але я одразу все зрозуміла і поквапилася вийти, хоча до мого будинку
було ще дві зупинки. Літня Жінка ледь устигла сказати мені навздогін: «Бач, як
вирядилася! От у наші часи…». Однак я не встигла дізнатися, що було в її часи. Я не
хотіла про це знати.
Вдома я почала згадувати всіх людей, які часто траплялися на моєму шляху. Вони
спливали в моїй пам’яті і я з подивом розуміла, що тепер знаю їх не за іменами а якось…
зсередини. Ніби переді мною відкрилася їх тонша сутність. Я згадала своїх колишніх
співробітників. Неподалік від мене сиділа Жінка, Що Була Готова Принести Себе в
Жертву. Щоправда, вона цього ще ніколи не робила, але кожен її порух свідчив про цю
готовність номер один. Навіть хода в неї була така, ніби з кожним кроком вона
піднімалася на гільйотину часів Французької революції. А коли вона здіймала руку, щоб
дістати теку з верхньої полиці, - нагадувала напівоголену Свободу з картини Делакруа. І в
неї дуже; кортіло випустити кулю. Хоча колеги випускали в неї’. замість цього лише
жарти й насмішки. Кулі - це атрибути іншого антуражу. Але вона була готова і до того, й
до іншого.
Через два столи від неї сиділа Жінка, Якій Постійно Телефонував Чоловік. Йому
конче необхідно було дізнатися, чи пообідала вона? А якщо він чув позитивну відповідь -
одразу ж передзвонював, з’ясовуючи, чи випила вона філіжанку кави з круасаном. Очі цієї
жінки завжди хворобливо палали: вона боялася, що коханий чоловік зателефонує в ту
хвилину, коли вона вийде з кабінету помити чашку. І тоді його життя втратить сенс.
Можливо, назавжди…
Трохи далі розмістився Юнак, Котрий Захоплювався Буддизмом. Це було його
таємницею. Його обличчя завжди прикрашала відсторонена посмішка. З ним можна було
робити все що завгодно: занурювати обличчям у вершковий торт, підкладати на стілець
кнопки, засунути за комір павука чи навіть слизьку жабу… Він посміхався. І всі довкола
думали, що він - підлабузник, кар’єрист і «тиха сапа». «Цей далеко піде!» - казали про
нього в курилці. Але якщо він і міг піти далеко - то тільки вглиб власного «я», де завжди
цвіли полуничні лани.
І цього не могла зрозуміти Дівчина, Приречена Ходити в Секретарках. Хоча вона
давно вже обіймала посаду завідувачки відділом і постійно ганяла Юнака, Котрий
Захоплювався Буддизмом, за ванільними булочками до кондитерської. Вона регулярно
ходила до фітнес-центру на перлинові ванни, щоранку викликала до себе візажиста, голосно скаржилася на обтяжливі поїздки на Формулу-1 та обридлі Мальдіви. Проте
навіть якщо б завтра до неї посватався один із синів принца Чарльза, вона не перестала б
відгинати мізинець, підносячи до губ філіжанку з кавою, і прискіпливо випитувати в
офіціанта про склад фондю «франш-конте».
Хоч би кого я згадала - для всіх підбиралася своя, Досить влучна характеристика.
Чоловік, Котрий Ретельно Приховує Пристрасть до Казино, Хлопчик-Паж, Жінка з
Поведінкою Дівчинки, Тітонька-Брунька, Що Так і Не Розквітла, Дівчина Не Від Світу
Цього, Чоловік-Шматочок-Сиру, Незбагненна Красуня, Дідусь-Генерал, Жінка-Зірка… Усі
вони неї здогадувалися, що приречені грати в житті одну, наперед визначену роль. Одну й
ту саму, не зважаючи на обставини…
Але яка роль, у такому разі, відведена мені?
Кілька років тому я б упевнено могла відповісти на це запитання. Тепер я тільки
мусила це з’ясувати.
Частина 5
…Уранці наступного дня для розмови я обрала чоловіка.
Він мав довге волосся, комір його лікарняного халата був піднятий і підв’язаний
чорною оксамитовою стрічкою. Сівши навпроти - рухи його були різкими та елегантними
водночас, - він заклав ногу на ногу та відкинув із чола рудувате пасмо прямого волосся й
картинно обхопив коліно тонкими нервовими пальцями. І одразу заговорив. Заговорив
швидко, досить гарною мовою, дивлячись кудись вгору, ніби зчитуючи оповідання, що
було надруковане на стіні позаду мене…
«Я вийшов на берег Гондвани ввечері 12 листопада. Пором не діяв уже кілька років,а можливо, кілька десятків років. Тому довелося найняти човняра, котрий затримав моє
прибуття на острів на два дні, повільно ремонтуючи свою яхту.
Я ступив на розгаслу, порослу мохом землю, зав’яз у ній майже по коліна і ледь устиг
вихопити валізу з яхти, котра різко розвернулася. До того ж, клятий човняр здійняв
довкола такий водограй, що я одразу промок з ніг до голови. Крижаний вітер зірвав з
мене капелюха й за мить втопив його у хвилях. Дерева на березі відчайдушно
схрещувалися гілками, гнулися, вчіплювалися одне одному в закошлані верхівки, оберемки
вирваного листя утворювали жовтогарячі повітряні урагани, ніби тут ішла війна. Я
розгублено оглянувся на воду: може, встигну повернути старого. Але яхта вже зникла в
тумані.
Я роззирнувся, чи не побачу за деревами вогнища або рибальських неводів, які
сушаться на березі, або ще якихось ознак людської присутності. Зайвий клопіт! Навіщо я
приїхав сюди? Та ще й з валізою, в якій акуратно складені кілька білих сорочок,шкарпетки, пара краваток, нові чоботи й збірка мого улюбленого Превера!
Мене ж попереджали, що тут мешкають осібно три-чотири родини. Але це не
означає, що на цілому острові немає жодного готелю, кнайпи чи поштового відділення,міркував я. Та, ймовірно, помилявся. Адже довкола точилася безупинна війна дерев,шуміло море, вітер здіймав листя й пісок. І - жодної душі!
Відверто кажучи, я злякався. Ще раз кинув тоскний погляд на горизонт: можливо,
човняр пожартував і скоро повернеться? Та в цей час на морі здійнялися такі хвилі що
стало зрозуміло: навіть корабель не ризикне рушити в таку небезпечну путь, не те що
маленька рибальська яхта!
Нічого не лишалося, як піти вперед, у глиб острова, з надією, що мій переляк
безпідставний, що скоро вийду на широкий сухий шлях, побачу вогні, будинки, яскраві
написи на вітринах магазинів.
Іти довелося довго. Скажені дерева намагалися обплутати мене своїми слизькими
мокрими вітами, пісок набився в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною
хусткою.
За годину цієї божевільної дороги я все-таки помітив за пагорбом щось схоже на
будинок і кинувся в той біт на слабкий вогник, що пульсував усередині.
-Грошей ми не беремо! - сказав старий у довгій білій сорочці, щойно я вимовив своє
прохання про чашку гарячого чаю і нічліг за будь-яку ціну.
-Ми зневажаємо гроші! - підтвердила стара в такій самій одежі. -Ми вже забули,що то є…
Та я відчував гостру потребу відпочити, перед тим, як знову ступити за поріг,
туди, де вив вітер і шуміла злива. Я відкрив перед ними свою валізу.
-І речей нам не треба! - відрубав старий.
-Навіщо нам речі? Куди їх одягати? - підтриманого стара. - Ми маємо все