Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 33
-Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! - якомога привітніше
сказав я.
-Я давно не сплю, - відповіла дівчинка. - Я взагалі не люблю спати. І нічого не
боюся, - після паузи
раптом додала вона.
-Це добре, що ти така відважна.
-Я не відважна, - заперечила вона, - просто у мене купа різних проблем…
Мені стало смішно.
-Мабуть, із хлопцями? - пожартував я.
-Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!
І вона показала мені кулак - малий, зворушливий і жалюгідний.
-А-а-а… Це - великий аргумент! - Яз іронічним розумінням захитав головою.
-А той дядько… - Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.
-Не згадуй про нього! - перебив я. - Про таке краще одразу забувати. На світі багато
дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба
перейматися.
-Це важко, - зітхнула вона.
Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у
відповідь трохи незвичне ім’я - Хелена.
-Так звали мою прабабцю, - пояснила дівчинка. - Я її навіть пам’ятаю…
Вона замислилася і додала:
-Вона палила люльку і гадала на картах… І її за це сварили. А вона ховала карти і
тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, - дівчинка приклала палець до своїх
уст. - І… і так цікаво про все розповідала.
Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка
затрималася в мене майже на півдня.
Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам.
Я здогадався, що її родина досить проста - батьки працюють на заводі. Вона не говорила
прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму - по
п’ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей
жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки
як спосіб життя і мислення, «руль до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати
вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі, виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке, отримувати стусани. І… носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.
Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася
досить розвинутою.
Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої
запитання. Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити цим батьків картоплю), я
запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що
ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене
якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з
підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.
Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки
мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно…
*
-Перервемося! - раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки
нову цигарку.
У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із
подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що
сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні
капелюхи бузку. Сутеніло.
-Вона прийшла? - нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким
самовпевненим і
на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.
-Так, - утомлено відповів пан Вітольд.
-І про що ви розмовляли? Ви - доросла людина - і п’ятикласниця з неблагополучної
родини?
-Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося - я
готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! - сказав він після
довгої затяжки.
-Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-яким зручний для вас час, - швидко
відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану
книгу. - Коли це може бути?
-Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.
-Часом я залишаюся ночувати у відділенні, - сказав лікар, - а заради вас робитиму це
доти, доки буде потрібно.
-О’кей!
Пан Вітольд підвівся.
-Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? - раптом запитав він зовсім іншим
тоном. - Вона, певно, ще тут?
-Не знаю, - мовив лікар, - але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету.
Сподіваюся, ви будете обережні…
-Так, звичайно… - кивнув відвідувач. - Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.
Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із
вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором.
Повз пост медсестри, повз палати…
Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув
у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо
пофарбованої поверхні й затамував подих.
Ось вона, Хелена…
Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував
бузок.
Доросла й чужа.
Результат його праці.
Чи це - лише зухвала вигадка?..
Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.
-Не уявляю, як вона добирається додому, - прошепотів він лікарю. - Вона
ненавидить громадський транспорт…
*
Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним
жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із давнім дитячим спогадом
про очікування мультфільму по першому в їхній сім’ї кольоровому телевізору. Ще б пак!
Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду і був впливовою людиною, і
спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був
здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання
цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання
видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно
ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов’язує її з такою впливовою
людиною… Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при значеної
години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов
пан Вітольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.
-Каву? Чай? Можливо - коньяк?
Пан Вітольд кивнув головою:
-Чай. Якщо є - краще зелений.
Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє
мовчали.
-Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду
сьогодні, - нарешті
вимовив пан Вітольд, - а потім мені спало на думку, що… Що нікому й ніколи в
житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я
ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив
експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим
першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на
розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлох у лопатою - відкидав сміття та
каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем…
Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.