Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 6
будь-який вибір, спати, їздити, мити кахлі, пити вітаміни, вітатися, виголошувати тости, смажити м’ясо, робити голубці, відкривати двері, застеляти ліжко, витирати пил, говорити, плакати, сміятись…
Бажання відпадали поступово і довго. Це був цікавий процес. Почався він з іншого
відчуття, коли я ще активно функціонувала в суспільному житті. Отже, це сталося в
театрі. Зовсім несподівано мене почав душити сором, настільки, що я заплющила очі і не
могла дивитися на сцену, на якій ішла вистава. Дорослі люди виголошували перед темною
залою чужі слова. Спочатку вони їх вивчали, після цього наповнювали емоціями й
почуттями, потім додавали до слів різні рухи. Сором, як змій, оповив мою шию і повільно
почав її стискати. Купа народу в гарному одязі сидить у темному проваллі й мовчки
дивиться, як набагато менша купа їхніх одноплемінників метушиться в колі світла
навпроти. Від задухи я почала кашляти, й водночас із різних кутків зали, немов на пароль, до мене приєдналися такі самі нещасні. Своїм кашлем я випустила джинів, що давно
шкрябалися в легенях інших глядачів. У залі почався невеличкий ефект масового психозу.
-Ти що, застудилася? - запитав чоловік, що сидів ліворуч від мене.
Я не відповіла. Мені закортіло далі перевірити цей ефект, і я занурила руки в
театральну сумочку й почала обережно розгортати цукерку, уважно дослухаючись до, зали. Хвилин п’ять зазомбовані мною однодумці сиділи тихо, а потім я почула такий
самий шурхіт з усіх кінців. Він був майже нечутний для інших - зазомбованих тим, що
відбувається на сцені, але для мене він прозвучав як шум океанських хвиль. Я зрозуміла, що не одна…
Власне, усе це я проробляла, щоб заглушити сором, який все міцніше стискав моє
горло. Потім я встала і почала пробиратися до виходу.
Поводилася я, звичайно, нечемно. І була цим дуже збентежена.
Далі все пішло по висхідній… Удома я раптом вимкнула телевізор на тому моменті, коли у випуску новин демонстрували розмову двох президентів. Вони сиділи один
навпроти одного і говорили, нібито не помічаючи камер. Чомусь цей момент також здався
мені верхівкою сорому. У голові зринула фраза Елізи Дулітл: «На вулиці чудова погода, місіс Хіггінс!».
Хвилюватися я почала лише тоді, коли сором почав душити мене всюди, хоч де я
була…
Зранку я вже сиділа на своєму місці. Мені не терпілося перейти до наступної історії.
Для головлікаря це історія хвороби, не більше. Тому що півкасети я старанно стерла, перед тим як її віддати.
Я вже зрозуміла, що в день можу поспілкуватися тільки з одним пацієнтом, і коли
чергова медсестра запитала, кого привести: вчорашнього чоловіка чи нову пацієнтку, -
вирішила спочатку познайомитися з усіма і попросила привести жінку…
Цього разу я вислухала досить зв’язну історію. Я кваплюся переповісти її, щоб не
забути, тому не звертайте уваги на почерк.
«Так сталося, що у свої двадцять років я залишилася одна… Пам’ятаю, як колись
мріяла бути власницею великого будинку, блукати просторими кімнатами, розкидати речі
в неналежних місцях, діставати з холодильника сирі сосиски і їсти їх із гірчицею, задихаючись від її пекучого смаку, валятися до півночі перед увімкненим телевізором і не
мити руки після прогулянки. І ось тепер я все роблю саме так, але задихаюся не від
пекучості гірчиці, а від справжньої гіркоти. І порожнеча квартири мене не радує. Це -
жахлива, гнітюча порожнеча.
Хіба про це я мріяла? Хоча минув уже рік після трагічної загибелі моїх батьків, вони
назавжди тут - у цьому домі. Щоранку я згадую, як ТОГО дня вони по черзі цьомкали
мене, сонну, в щоку, вдягалися в передпокої, брязкотіли ключами від машини. Пам’ятаю
навіть, як загудів на сходовому майданчику викликаний ними ліфт. І, звичайно, не забути
вибух, що пролунав хвилиною пізніше у дворі. Я тоді ледве відірвала голову від подушки.
Подумаєш! Зараз таке трапляється скрізь. А особливо в нашому престижному районі…
Те, що я залишилася одна, усвідомила тижнів через два після похорону, після того як
інспектор із кримінальних справ, який ходив до мене мало не щодня, сказав, що «справа
зрушилась», злочинців знайдено й більше мене не турбуватимуть. По-дружньому порадив
улаштуватися на роботу чи хоча б ретельно контролювати надходження на мій рахунок
грошей, які заробляє концерн мого батька, - він був одним із головних засновників і встиг
укласти документ про спадщину, - і, звісно, бути «розбірливою у знайомствах і зв’язках».
Ані знайомств, ані зв’язків у мене не було. Тільки тепер я могла невтішно
підсумувати: я не тільки залишилася сама - у мене не було ні близьких друзів (батьки
ретельно оберігали мене, залякуючи кіднепінгом у дитинстві та претендентами, ласими до
батьківських грошей, коли я подорослішала), ні знайомих, окрім двох-трьох сусідок -
маминих приятельок. Вони зрідка заходили до мене попервах, поки я не отямилася.
Отак я й стала господаркою великого будинку, що вже був не в радість. Мене цілком
би влаштувала маленька квартирка, у якій я причаїлася б, мов миша в норі, - й не
виповзала до самої старості. Навіщо мені вся ця розкіш? П’ять величезних кімнат, заставлених антикварними меблями, обвішаних картинами-оригіналами (колекція батька), з бібліотекою, в якій найдешевшою книжкою була «Тисяча й одна ніч» на рисовому
папері, у палітурці, орнаментованій справжнім золотом, - це із захоплень матері. Сама ж я
була - ніхто. Улюблена дитина, яку оберігали від усіляких згубних впливів, а тим більше
від роботи. Навіть диплом мистецтвознавця батько мені простісінько купив, подивившись, як важко мені підніматися вранці, збираючись до ненависного інституту. Про що ж я
думала раніше? Відверто кажучи, я вважала, що так живе багато хто. Адже про життя я
знала той мінімум, що необхідний дитині забезпечених і впливових батьків.
Втративши їх, я вирішила взятися за розум. Почала з того, що звільнила покоївку, видавши їй значну компенсацію та дізнавшись від неї, де купуються ті чи інші продукти, як платити за квартиру, як користуватися пральною машиною, пилососом, як викликати
слюсаря і куди звертатися з ремонтом авто. День у день я самостійно навчалася тому, чого
ніколи не знала й не робила. Бувало, надвечір падала в ліжко зовсім знесилена. Але
квартиру тримала в порядку і з голоду не померла…
У мене ніколи не було друга. Пам’ятаю однокласника, якого одного разу запросила в
гості. Він мені дуже подобався, і я хотіла похвалитися перед ним тим, що маю. Але після
цього візиту навіть у нашій елітній школи набула репутації «білої ворони» і «буржуйки».
Та й батьки заборонили приводити в дім сторонніх. Більше в мені нікого не було. Зараз -
тим паче. Я ловила себе на думці, що зовсім не вмію спілкуватися з людьми, що знання
мої - книжні, а словесні звороти - старомодні, як у середньовічних романах. Я поставила
на собі жирний хрест. Мені не світило навіть узяти з дитбудинку гарненького хлопчика -
не передавати ж батьківське добро чужому по крові! Словом, у бурхливому морі, що
оточувало мене з усіх боків, я почувалася загубленим острівцем. Як довго це могло
тривати, я не уявляла.
А потім сталося диво… Ні, краще-все по черзі. Того ранку я поїхала до супермаркету.
Зазвичай я проводила в його нетрях по кілька годин, розмірковуючи, що ж мені треба для
господарства, навантажуючи у візок безліч непотрібних речей та проклинаючи себе за
безпорадність і недолугість. Хоча був ранок і біля кас народу було не так уже й багато, навіть ці троє людей - я це відчувала шкірою. Вони дивилися на мене з неприхованим
подивом: продуктів і дрібниць у візку набралося на кілька сотень. Коли ж и ж я нарешті
вивезла візок на вулицю і попрямувала до свого автомобіля, мене гукнули: