Ключ - Шкляр Василь. Страница 17

Я переїхав цей міст повільно‚ він довжелезний‚ та дуже вузюсінький‚ бо тримає на собі ще й залізницю‚ і тому вузенький такий та тісний‚ як дорога у Святому Письмі‚ що веде до життя‚ а широка дорога веде до загибелі‚ каже Святе Письмо‚ і це таки правда‚ бо коли я з’їхав із мосту й щосили натиснув на газ‚ то першим‚ хто мене стрів у Черкасах‚ був міліціонер (як же це я забув‚ що при в’їзді до кожного міста стоїть пост ДАІ?)‚ він махнув мені смугастою‚ як окунь‚ паличкою‚ я вдарив по гальмах‚ і бідна попелюшка завищала‚ наче її ґвалтували‚ та все таки зупинилася далі міліціонера.

Він поплескував паличкою себе по стегні і незворушно чекав‚ поки я підбіжу до нього‚ та я теж був незворушним‚ сидів у машині‚ як справжній європеєць Іван Маловічко‚ і чекав‚ поки той підійде до мене‚ нехай сам підходить‚ адже він живе з наших податків‚ хоч моя бухгалтерія чхати хотіла на ті податки. Ну ось‚ він не витримав першим і рушив до машини‚ кинув руку під козирок:

«Інспектор державної автоінспекції лейтенант Халявський… ви порушили… там стоїть знак «40 км»… але я не дав йому доказати і махнув перед носом вишневими палітурками: «Майор Крайній‚ відділ убивств… Я‚ власне‚ до вас. Тобто в обласне управління внутрішніх справ. Як мені краще проїхати?»

Він був дуже кмітливий‚ цей пан Халявський‚ бо все схопив на льоту — момент! — і вже за хвилю‚ перевищуючи швидкість‚ переді мною мчала жовто синя машина з державним гербом на дверцятах‚ дякувати‚ що хоч сирену не вмикав‚ бо я страшенно не люблю сирен‚ вони мені‚ як і на швидких допомогах та пожеж них машинах‚ також віщують біду. Ми переїхали ту частину міста‚ що належала до сільського типу‚ потім опинилися таки в багатоповерховому центрі‚ де й годиться розміщуватися обласним управлінням силових структур. О десятій ранку‚ як кажуть військові люди‚ я вже був на місці‚ і якщо ті двоє ще не поїли один одного‚ то міг приступити до діла‚ як кажуть міліціонери.

Ні‚ я не клюнув на фальшивку‚ інформація виявилася достовірною: двоє бездомних бродяг‚ він та вона‚ проживали десь у покинутому‚ напівзруйнованому будинку на вулиці Ільїна і заманили туди якогось чоловіка (особа не встановлена)‚ потім задушили його панчохою‚ що належала тій таки бездомній жінці‚ а далі варили його і їли.

— Вони в психіатричці?

Я розмовляв‚ звичайно‚ не з генералом‚ не з начальником управління‚ а з дільничним міліціонером‚ який і виявив факт канібалізму. Це він‚ оглядаючи розвалений будинок (помітив легенький димок)‚ натрапив на відрізану людську голову‚ яка‚ за свідченням затриманих‚ «не съедобная».

— Ні‚ чому ж у психіатричці? — здивувався дільничний. — У камерах попереднього ув’язнення. Морока з такими людьми. Усе ясно‚ як день‚ а поки оформиш справу‚ роки минають.

— Чому роки?

— Бо невідомо ж‚ кого вони з’їли… кого вони вбили‚ — поправив себе дільничний. — Та й самі вони — хто?

— Але з вигляду… вони нормальні?

— А які ж? Може‚ щось і є‚ але без іклів‚ без отих всяких… що в кіно показують. Та ви й самі можете на них подивитися‚ вам‚ мабуть‚ дозволять‚ якщо маєте таку охоту.

Ні‚ у мене не було такого бажання. Але якщо Сокирко дізнається‚ що я мав можливість побачити канібалів і цим не скористався‚ то або вижене мене з роботи‚ або‚ в кращому разі‚ знов пошле у Черкаси.

Проте людоїди розчарували мене. Як і більшість убивць‚ вони були зовні спокійні і поводилися так‚ ніби їх затримали за розбиті вітрини. Хоча й були небалакучі.

Трохи ожила жінка‚ коли почула‚ що я не слідчий‚ а з редакції.

— А у вас нет газетки почитать? — спитала вона. — Я очень люблю читать газетки. Про всякое такое.

Ні‚ газетки у мене не було.

— Як ви це зробили? — спитав я.

— Кушать хотелось. Мы не помнили‚ какое на вкус мясо. Нам от голода вишибло мозги.

Потім вона подивилася на мене з абсолютно людською тугою:

— А ви моего уже видели?

— Бачив‚ — сказав я.

— Как он там‚ мой зайчик. Если бы вы еще смогли его увидеть…

Скажите‚ что лисичка передает ему привет. Он поймет.

— Добре‚ — сказав я‚ хоч більше не збирався до її «зайчика».

Той‚ між іншим‚ ні словом не обмовився про голод.

— Найшло‚ — зітхав він. — Буває‚ находить. Що тепер казати?

Потім я поїхав на вулицю Паскаля — і тут Франція‚ і тут людина‚ яка все життя займалася теорією чисел‚ а в «Листах до провінціала» проклинала казуїстику. Та мене зараз цікавили висновки медекспертизи стосовно двох людей‚ які з’їли третього.

Неприродно білолиций чоловік‚ вислухавши мене‚ розтяг тонкі губи в усмішці.

— О‚ то ви їх уже бачили? Солодка парочка‚ правда ж?

Я не міг зрозуміти‚ чому він радіє. Мабуть‚ я ненормальний‚ і зараз цей білолиций чоловік поставить точний діагноз‚ підтвердивши підозру Сокирка‚ який теж радів‚ що в Черкасах з’явилися людоїди. Діагноз дуже простий: хронічний сентименталізм із нервовою недостатністю плюс некрофільство‚ нарцисизм і взагалі статева аберація [16].

— Мене цікавить одне‚ — сказав я. — Чи є в цих людей патологічні відхилення у психіці? Зрештою‚ це дуже важлива деталь‚ на яку я просто зобов’язаний вказати у публікації.

— Відхилення є у всіх нас‚ — так само посміхався він. — Та якщо ви маєте на увазі яскраво виражену патологію‚ то ні‚ немає.

Це нормальні люди.

Куди вже нормальніші‚ подумав я‚ і білолиций‚ розуміючи певний алогізм свого твердження‚ пояснив:

— Вони обоє мислять цілком тверезо і‚ не змовляючись‚ обоє розділяють вину абсолютно порівну. Між цією парочкою існує така прив’язаність‚ така симпатія‚ якої я побажав би усім подружнім парам. Коли ми окремо запитували їх‚ кому‚ власне‚ спала думка убити і з’їсти чоловіка‚ то й він‚ і вона відповіли‚ що це було їхнє спільне рішення‚ ніхто першим такої ідеї не подавав.

Коли ми запитали‚ хто ж таки затягував зашморг на шиї жертви‚ обоє відповіли‚ що тягли панчоху разом: він в один кінець‚ а вона в другий. Ви мене розумієте? Дай Боже, такої одностайності…

Я розумів. Можливо‚ не все‚ та цього було цілком достатньо для матеріалу на першу шпальту. Тепер можна із чистим сумлінням зайнятися приватною справою.

Від вулиці Паскаля було дуже зручно виїхати на протилежний кінець міста — протилежний до того‚ де так урочисто зустрів мене лейтенант міліції пан Халявський. Моя дорога пролягала далі‚ якраз через цю околицю‚ на якій також переважав приватний сектор. Перед поворотом на головну трасу я краєчком ока помітив на наріжному будинку напис «Вулиця Ільїна» і подумав‚ що треба було заглянути ще й до того будинку‚ де з’їли людину. Проте не хотілося знов за те зачіпатися‚ я мимоволі додав швидкості.

Після КаПе дорога розгалужувалася на Умань та Дніпропетровськ‚ я подумав‚ що через півтори дві години подзвоню у двері Саватія Ярчука‚ і тричі сплюнув через ліве плече.

13

Тричі — це добре. Трійка‚ — запевняє Сен Мартен‚ — це вихід з антагоністичної двійки‚ який веде до рівноваги‚ а отже‚ й до успіху. Жаль тільки‚ що сьогодні п’ятниця‚ до суботнього чоло віка годилося б їхати завтра‚ в суботу‚ та я ж не міг брати відрядження на вихідний день‚ — цією думкою я накаркав собі‚ хоч дізнаюся про це трохи пізніше‚ однак, не забігатиму наперед‚ а тільки скажу‚ що ніяке вороння не накаркає так людині‚ як вона сама собі може наврочити.

Тоді ж‚ дорогою‚ проїжджаючи Смілу і Шполу‚ проїжджаючи всі оті наші зворушливі містечка сільського типу‚ що гніздяться на берегах милих і сонних річечок під дивними назвами Тясмин‚ Шполка‚ чи‚ скажімо‚ Гірський і Гнилий Тікич (хоч один із них ніколи не бачив гір‚ а другий ніколи не був гнилим)‚ які зливаються воєдино в третю річку — Синюху: ось де найзриміше із двійки випливає трійка‚ я вже шизію через ці числа‚ я заказуватиму п’ятому і десятому‚ щоб‚ боронь Боже‚ ніколи не зациклювалися на числах‚ цих найпотаємніших знаках Неба‚ які справді можуть вказати дорогу у потойбіччя‚ дорогу до божевілля‚ як це зробили вони з абатом Агріпою‚ — та зараз я мчав до Саватія Ярчука‚ котрого мав ось ось побачити‚ і дорогою‚ проїжджаючи оті зворушливі містечка‚ мабуть‚ уже втисячне‚ відколи це сталося‚ намагався згадати людину‚ що дала мені ключ. Ліхтар‚ обснований білими мухами‚ простягнута долоня‚ на яку теж падають сніжинки‚ і так‚ ніби за стіною снігопаду‚ — він‚ середнього зросту‚ худий‚ русявий (та який русявий‚ чоловіче‚ адже він був не простоволосий‚ у шапці був‚ і сніг пролітав легенький‚ отак навскоси‚ безгучно‚ ти навіть шелест його придумав‚ а «русявого» запозичив від Чоломбитька‚ бо тобі найзручніше лягає у схему Остапчук‚ ти певен‚ що це саме він дав тобі ключ і почав танцювати біля Чоломбитька‚ хоч той до пуття не може навіть описати чоловіка‚ він просто дальтонік‚ цей Чоломбитько‚ тому й обрав не живопис‚ а графіку‚ — шизів я)‚ та хай — якщо я побачу його‚ то впізнаю запевне‚ можливо‚ це буде через якихось півгодини‚ а якщо ні‚ то принаймні наближуся до розгадки примхливого випадку‚ що впав на мою голову разом з отим грудневим снігом. І раптом я завагався. Знов узяли безглузді та по житейському практичні сумніви: куди ти лізеш‚ чоловіче‚ тобі дали хату пожити‚ а може‚ й доглянути за нею певний час‚ тобі довірилися так щиро і безпосередньо‚ може‚ людина мала не тільки «тривале відрядження»‚ а й свої щонайінтимніші плани‚ а ти падаєш їй на хвіст‚ стромляєш носа в її приватне життя‚ нишпориш по шухлядах‚ у незрівнянному пензлеві маляра бачиш шприц наркомана‚ навіть ту жінку‚ що приходила до нього‚ ти‚ психопат некрофіл‚ готовий присвоїти‚ а тепер ось їдеш до господаря квартири‚ щоб підступно‚ по зрадницькому‚ нашептати на такого сякого квартиранта‚ котрий дає ключ невідомо кому, і невідомо чим це може закінчитися. Пробач мені‚ суботній чоловіче‚ я спробую зробити це делікатно‚ щоб не продати тебе‚ але я більше не можу‚ зрозумій же і ти мене‚ я шизію — немає людини‚ і вже через край вихлюпує чисто українська печаль: був чоловік — і нема.