Ключ - Шкляр Василь. Страница 37

Так само і я завдяки своєму намисту переносився у минулі дні і навіть прозирав у майбутнє‚ переносився у часі й на відстанях‚ хоч не скажу‚ що це давалося легко‚ як уві сні‚ це радше нагадувало тяжку душевну хворобу‚ адже здавна відомо‚ що вгадування минулого і здатність до пророкування притаманні не лише людям високої душевної організації‚ але й викінченим ідіотам. Напевно‚ саме тому слово «божевілля» походить від Божої волі. Наші гострі передчуття — це те ж саме пророкування‚ ось чому вони пробуджують невимовний смуток і страх‚ навіюють відчай аж до смертельної туги. Нав’язливе видиво суботнього чоловіка‚ що спотикається засніженим полем‚ вселило мене в його шкуру‚ я вже сам ішов крізь густі замети супроти заметілі і відчував у роті солоний присмак від утоми — не було в моїх руках ані пішні‚ ні ящичка‚ на який можна було присісти й перепочити (або заснути на морозі)‚ солона пара клубками виривалася з мого рота і замерзала на бровах‚ мої брови були крижані й білі‚ а в засніженій високості — то не хурделиця так завивала‚ то кричали й кричали невідомі птахи з мого дитинства‚ які давно полишили свої мертві гнізда‚ це я‚ я намалював їхні гнізда шприцом‚ накликаючи на себе відчай і смертельну тугу. Це я торік у жовтні зайшов на виставку акваріумних риб‚ що демонструвалася в напівпідвалі того будинку (ось який був із мене рибалка)‚ і зустрів там мою першу й останню любов‚ зустрів нещасну пташку мого дитинства на ймення Міля‚ пташку‚ яка‚ будучи чорною‚ насправді була білою вороною серед чорних‚ і її всі скубли‚ знущалися з неї‚ та я не мав сили її захистити‚ я мав лише гострий олівчик‚ яким намалював отой старий млин‚ що кишів кажанами‚ і в якому топтали мою першу й останню любов усі хто хотів‚ топтали доти‚ поки вона вже й сама не могла без цього‚ і‚ малюючи млин‚ я ще не знав‚ що вдаюся до гіркого пророцтва‚ що згодом спіткаю в цьому млині свій судний день. Не знав я цього і тоді‚ коли зустрів її на Рогнідинській‚ та якби й знав‚ то все одно не вагався б ані хвилини‚ так само стражденно виглядав би її у своїй майстерні‚ хоч знаю‚ прийшла вона до мене не з любові‚ а з жалю‚ це був ni plus, ni moins coup de qrace [42]‚ і її серце здригнулося хіба лиш раз‚ коли вгледіла біля мольберта червоний шприц.

Я настільки перевтілився в суботнього чоловіка‚ високий суде‚ що бачив усе так яскраво‚ до найменшої дрібнички‚ хоча тільки згодом з’ясується‚ що все воно так і було‚ та я бачив це набагато раніше‚ бо вліз уже в шкуру суботнього чоловіка, і справді виходило так‚ ніби шукаю самого себе; він таки мав слушність‚ цей ідіот пророк‚ цей оглашенний Василь Іванович‚ коли реготав мені в обличчя‚ як сатана‚ несвідомо натякаючи‚ що я згубив самого себе‚ тобто самого себе повинен шукати.

А втім‚ можливо‚ усе це виплід хворої уяви‚ думав я тоді в кімнаті над прірвою‚ перебираючи в руках своє намисто‚ з якого от от мала зірватися найкоштовніша чорна перлина. І саме тоді‚ коли знову закралися сумніви‚ коли‚ здавалося‚ я знов опинився лише на початку темного лабіринту‚ втративши аріаднину павутинку‚ саме тоді‚ коли від тяжкої змори уже злипалися очі (я б‚ напевно‚ давно заснув‚ якби так не муляв мені у крижі «Марголін»‚ якого я застромив‚ як той справжній професіонал дойда‚ за джинси під випущену майку на попереку‚ і він мені страшенно муляв‚ та не було кращого місця‚ куди б його заховати‚ і я застромив чорний «Марголін» за чорні джинси під чорну майку — улюблений колір Сатурна)‚ отож коли мене майже зморив сон‚ коли в очах зарябіли темні хвилі‚ — я ще побачив чомусь сіру чаплю над водою‚ яка вичікує здобич‚ — і саме тоді з коридору долинули скрадливі кроки‚ а ще за мить я почув‚ як поволі відчиняються двері до моєї кімнати.

10

Я сам собі заздрив за той холодний спокій‚ з яким чекав наближення кроків‚ адже усе відбувалося за моїм сценарієм‚ і я навіть не розплющив очей‚ коли вона зупинилася наді мною. Ніби спросоння‚ я ковзнув рукою по гладенькій нозі‚ потягся вище і вище‚ і нарешті торкнувся маленького жорсткого баранця‚ якого Саватій приносив у жертву. Та я і далі не розплющував очей‚ хоча вже чув на своєму обличчі її дихання‚ воно пахло якимсь невідомим мені зіллям‚ а потім її губи торкнулися моїх — легенько так‚ ніби хтось лоскотав травинкою‚ аби поволі пробудити мене зі сну‚ аби не злякати‚ та я все ще прикидався сонним‚ не спала тільки моя одна рука‚ яку жорсткий баранець уже обнюхував своїм мокрим писком‚ потім він лизнув мого пальця і взяв його в рот‚ її дихання почастішало‚ воно вже було‚ як вітер‚ яким обіцяв стати я‚ а стала вона‚ той вітер ще дужче запах невідомим зіллям‚ він застогнав‚ ніби заплутався в сосновому гіллі‚ і тієї ж миті я забрав свою руку від спраглого баранця‚ розплющив очі й побачив її широкі зіниці‚ що туманіли в очманілому погляді від дикого нетерпіння. «Мілю‚ не поспішай‚ — сказав я‚ — це треба робити поволі‚ ти все зіпсуєш»‚ — і розчахнув на її грудях уже й так майже розстібнуту кофтину — ні‚ це були не дубівки‚ два невідомих мені плоди незвичайної смаги випорснули на волю‚ і я побачив на них дуже великі кружала довкола маленьких сосків‚ вони були ще темніші за все її тіло; я злегка притискав долонями ці плоди‚ аж поки відчув у їхніх надрах тверду серцевину‚ і лиш тоді здогадався‚ що ці брунатні плоди нагадують мені величезні кокоси‚ які від пере стиглості падають з пальм‚ розбризкуючи молоко із твердих серцевин. Вона знов застогнала‚ і я так само невблаганно випустив її груди‚ а потім зірвав із неї кофтину і зумівся‚ яка вона худенька‚ важко було збагнути‚ як така тонесенька пальмочка могла викохати і втримати на собі ці величезні кокоси‚ що ось ось упадуть‚ вибухаючи білими бризками. Я спершу відчув пальцями пухирці на її гладеньких руках‚ а вже потім побачив на згинах біля ліктів‚ якраз там‚ де брунатна смага світлішала‚ сліди від уколів‚ тоді я зрозумів‚ чим пахне тиховій із її сухих вуст‚ — це був запах не заморського зілля‚ він був дуже мені знайомий‚ але й дуже далекий‚ запах із мого дитинства‚ коли ми з бабусею викурювали слимаків із льоху‚ бабуся розпалювала віхоть сухих конопель‚ щоб прогнати із льоху проклятих слимаків‚ які їли прокляту картоплю‚ і ось той запах знов мене наздогнав — так знагла і так недоречно.

Однак великий блеф уже розпочався‚ якщо вино відкорковано‚ то треба його допити‚ я професійно знімаю з Каміли чорну тонку спідничку‚ завважуючи‚ що вона‚ як і все її тіло‚ теж не цурається кольору Сатурна‚ я знов наставляю ріжки чорному кучерявому баранцеві‚ який зухвало показує мені червоний язичок‚ пускаючи слину‚ та я ще пограюся з тобою‚ баранчику‚ постривай‚ швидкої роботи ніхто не хвалить‚ ще встигнеш із козами на торг. Каміла намагається відповісти взаємністю‚ я стримую її руки‚ які хочуть зняти з мене чорну майку‚ тягнуться до зіпера на чорних джинсах‚ під якими на моєму попереку холодний «Марголін» розігрівся до критичної температури і незабаром сам відкриє вогонь. Леле‚ скільки ж у неї цих рук‚ що я не встигаю з ними впоратися‚ скільки у неї язиків і губ‚ що обпікають мене вогнем і от от доберуться до гарячого «Марголіна»‚ який і так уже на критичній межі. Мілю‚ стривай‚ Мілю‚ та вона вже не піддається моїй волі‚ вона теж уже на критичній межі‚ ось ось сягне апоґею‚ без мого втручання сягне зеніту‚ в якому спалахує таке палюче сонце‚ що розколює перестиглі кокоси‚ захлинаючись їхніми білими бризками. В останню мить я вихоплююся з під неї і‚ кліпаючи очима‚ вдаю із себе сором’язливого хлопчика мізинчика.

— Каміло‚ — кажу я. — Мені заважає світло.

Але вона кидається мені навперейми і не пускає до вимикача.

— Ні‚ ні‚ я хочу дивитися. І щоб дивився ти. — Вона сплітає руки у мене на шиї‚ а її колоподібні рухи нагадують крутіж вихору.

Твердий живіт‚ наче жорна‚ треться об мене‚ вона знов поволі здіймається у зеніт‚ і, коли її дихання наростає до стогону‚ я знов вириваюся з міцних обіймів і клею із себе вже не хлопчика мізинчика‚ а придурка Іванушку.