Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 1

Робота над книгою, яку ви щойно відкрили, вимагала певного заглиблення до джерел. Зрозуміло, не я один цим займався. Більшість історичних, літературних та інших довідок надали спеціалісти, які допомагали мені, за що я їм щиро вдячний. Вважаю їх своїми повноправними співавторами. Втім, ясна річ, всю відповідальність за книгу несу тільки я сам.

Передмова. Чому з’явилась ця книга?

Мої адресати

Перед вами книга, яку навряд чи хто від мене чекав. Гадаю, лише мої рідні та хіба що кілька друзів дитинства та юності зустрінуть її вихід без великого подиву. Всі інші, боюся, вирішать, що вона аж ніяк не стикується з особистістю автора — ракетника, «технаря» і, в останні роки, державного діяча. Хоча я і віддаю в цій книзі належне і ракетам, і технологіям, і державним проблемам, і питанням економіки, все ж чи не половина її — про інше. Я пишу про історичні долі своєї дорогої вітчизни і про менталітет її народу, пищу про національних героїв України та про наші заплутані відносини з Росією. Це зовсім не означає, що я творив книгу на зразок ковдри із клаптиків — читачі, сподіваюсь, і самі побачать, наскільки ракети пов’язані з історією, а економіка — невіддільна від менталітету.

Загалом, у нас, на відміну від країн Заходу, не вважаєтся великим дивом, коли люди техніки та науки водночас є любителями, якщо не знавцями, гуманітарної проблематики. Сам я теж завжди був до неї небайдужий. З того самого дня у дитинстві, коли мене в саме серце вразила історія Тараса Бульби та його синів, я вирішив, що немає нічого цікавішого за історію. Якось так все тоді зійшлося: мою «історичну» зацікавленість дуже підтримував наш сусід і мій шкільний вчитель Михайло Степанович Тимошенко, у нашому сільському клубі виявився чудовий підбір літератури (це зараз я розумію, що він був чудовий, а у юності такі речі не вражають, гадаєш — так воно і має бути). Аж до самого закінчення школи я занурився у книжки з історії, і не тільки України та Росії, а різних країн. Мене цікавили всі країни і всі народи. Така вже наша пам’ять — все прочитане на початку життя зберігається у ній, хай навіть невпорядковане, але, на щастя, й неушкоджене. Принаймні, у мене — так.

В сьомому класі я вже твердо вирішив, що вивчусь на вчителя, повернусь у рідне Чайкіно і стану викладати у нашій школі літературу та історію. Та ще, мабуть, географію — по-перше, вона мене теж цікавила, а по-друге, в сільських школах вважалося за норму, коли один учитель навчав одразу кільком предметам. Саме з такими планами в думках я відправився у 1955 році вступати до Дніпропетровського державного університету імені 300-річчя возз’єднання України з Росією. Втім, моїм мріям не судилося збутися. Отож лише випадково я став не учителем, а ракетником.

Професія, яку я обрав, майже не залишала місця інтересам поза її межами. Коли згадую ті часи, то й сам собі дивуюсь, як це я ще щось читав... Про подальше і, головне, систематичне засвоєння гуманітарних знань, звичайно, не було й мови. Однак, у березні 1990 року, коли вітер змін перетворився на справжній ураган, я сказав собі: у тебе немає права приймати рішення про майбутнє України, доки не матимеш достеменних знань про її минуле. Я щойно став депутатом Верховної Ради, і вже було зрозуміло, що Рада більше не буде маріонеточним органом на радянський зразок. Якимось дивом знаходячи час, я почав, як казала моя дружина, поновлювати свій «гуманітарний парк», хоча ці зусилля досить довгий час були ніби-то ні до чого. Кажу «ніби-то», тому що й досі із задоволенням згадую, як працював над текстами деяких своїх виступів — у зв’язку з 80-річчям проголошення Західно-української республіки, на честь 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького та ще декотрих. Я міг би повністю покластися на референтів, але уже прокинувся у мені гуманітарій, який дрімав більше сорока років.

Коли країна — не має значення, стародавня чи молода — починає привертати до себе увагу в світі, буде дуже доречно, якщо її керівник напише про неї книгу. Найвідоміший приклад — книга Джавахарлала Неру «Відкриття Індії». Я не відважився (поки що) взятися за тему «Відкриття України». Я поставив перед собою не настільки широке, хоча й досить важливе завдання, і ще під час свого першого президентського терміну почав писати статтю, що називається «Україна — не Росія». Це не назва-виклик (тут навіть нема знаку оклику), це назва-констатація. Писав я свою статтю на російській мові, частинами, часом надовго забуваючи про неї, потім знов згадував та дописував сторінку-другу. Та йшли роки, і стаття якось непомітно перетворилася на книгу, теж на російській мові. Якщо спробувати визначити її жанр, то це книга-пояснення.

Зрозуміло, такі пояснення досить часто давали й до мене, але, як усім нам добре відомо, і в Росії, і, як це не дивно, в Україні є мільйони людей, які, як і раніше, не сприймають, або, говорячи м’якше, ще й досі не сприймають цю просту істину. Для них моя книга може виявитися незайвою.

Та й за кордоном наші громадяни не раз стикалися з тим, з чим, за спостереженнями Маяковського, зустрічалися поляки у перші роки після відновлення польської держави. «На польский [паспорт] глядят, как в афишу коза <...> Откуда, мол, и что это за географические новости?» Україна десь у Росії? Здається, у Сибіру?

Усім, кому це цікаво, я спробую пояснити, перш за все, що розпалась не Росія, а СРСР, що росіяни та українці — то дві окремі і багато в чому несхожі нації, кожна зі своєю культурою; які говорять хоча й на споріднених, але різних мовах; що Україна має власне серйозне минуле і, певен, майбутнє. Своє власне майбутнє. Я не збираюсь нічого спрощувати, я покажу тісне сплетіння доль України та Росії, покажу джерела багатьох непорозумінь.

Але, ясна річ, головні адресати моєї книги — в Україні та Росії. Так, я радий був би, якби мою книгу прочитали деякі російські політики. Посада президента дозволила мені побачити деякі аспекти теми «Україна — не Росія» з такого куту зору, з якого маловірогідно, що можуть подивитися інші спостерігачі. Наприклад, я краще за будь-кого знаю, які надзвичайно серйозні проблеми може породити нерозуміння цієї істини деякими російськими політиками, навіть якщо воно не має злого наміру, а й насправді — тільки нерозуміння. Але завбачу, що й так звана доброякісна пухлина часом стає небезпечною для життя. На щастя, мені доводилось спостерігати й те, як таке нерозуміння проходило. Поки що воно пройшло далеко не у всіх, але ж це ще не кінець історії. Або, як кажуть у Росії, — ще не вечір.

Загалом, російські адресати моєї книги — то окрема стаття. Мені досить часто спадало на думку питання: як деякі видатні росіяни нової формації — добре освічені, часто із знанням іноземних мов, з кругозором та, здавалося б, тонким розумінням багатьох світових проблем, — як ці люди можуть виявляти таку необізнаність, коли мова йде про Україну? Серед людей, яких я маю на увазі, є й депутати російської Думи, включаючи досить визнаних і помітних, і урядові фігури, і громадські діячі, і політологи, й впливові журналісти. Імена деяких з них навіть пов’язані з демократичним рухом радянських часів, та й нині серед них зустрічаються люди з репутацією демократів і «європейців». І це якась загадка, тому що їх погляди на Україну мало в чому відрізняються від уявлень якогось колишнього функціонера КПРС зі Старої площі.

Цей погляд, у сухому залишку, зводиться до того, що Україна — історично невід’ємна частина Росії, яка відокремилась лише через якесь дивне непорозуміння або навіть чудацтво, що вона просто дитина, яка заблукала. Дитина скоро стомиться блукати по байракам і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося.

Росіяни, про яких я веду мову, бачать в українцях таку собі сільську рідню — досить симпатичну, співучу (це відзначається неодмінно), зі своїми гастрономічними пристрастями, своєрідним гумором та кумедною сільською вимовою. Але саме рідню — тобто, з деяким припущенням, знову ж таки тих самих росіян. А щодо відмін, які впадають в очі, то вони з такого погляду уявляють лише етнографічний інтерес. Та ось ця славна рідня дала задурити собі голову якимось там «бандерівцям»...