Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 124

Я зараз розмірковую вголос: зрозуміло, що такий спосіб прийняття господарських рішень неефективний і міг мати вигляд ефективного тільки не стикаючись з конкуренцією на ринках. Я з цим не сперечаюсь, але прошу звернути увагу: СРСР вдавалося успішно підтримувати паритет зі Сполученими Штатами, яким цей паритет обходився, до того ж, разів у десять дорожче.

Звичайно, Америка платила своїм людям зовсім інші, в багато разів щедріші зарплати — такі, якими вони повинні бути по справедливості, тоді як у нас платили «на виживання». Але в перерахунку на витрачену грошову одиницю розрив був не такий разючий, адже і продуктивність праці в американців була значно вищою. Тим цікавіше, чому Радянському Союзу його паритет обходився дешевше. Чи не говорить цей факт про те, що радянська промислова модель містила в собі щось, гідне пильного, я б сказав, наукового вивчення? Може, це «щось» сумісне з ринковою економікою, може, воно ще скаже своє слово? Але для цього треба зрозуміти його суть і, зрозумівши, зберегти.

«Нові часи» породили не тільки сумну проблему зайвих фахівців. Усе частіше заявляє про себе і нестача кадрів. У швидко зростаючій харчовій промисловості зараз великий дефіцит інженерів, технологів, завідувачів цехами. Їх розшукують по всій Україні, і це той випадок, коли старі радянські кадри цілком влаштовують роботодавців. Часом їх не хвилюють навіть витрати на рішення квартирного питання. До речі, ще недавно приватний сектор рідко брав на роботу людей старших за 40 років і практично ніколи — старших за 50.

Великі підприємства сходу України організують свої філії в Києві і містах центральної частини країни, що також збільшує попит на робочу силу У Києві рівень зареєстрованого безробіття знизився сьогодні до 0,7%. Безупинно росте попит на будівельників. У кадрових агентствах на одну заявку по бізнес-персоналу приходиться 10 заявок на будівельні спеціальності. Зараз у Києві більше 70% будівельників — приїжджі, причому левина їх частка — мешканці західних областей України.

Київські газети рясніють оголошеннями про пошук головного бухгалтера, хоча і безробітних серед людей цієї професії предостатньо. У 2000 році 4,4% працездатного населення України були на обліку в центрах по працевлаштуванню, і ще зовсім недавно експерти пророкували швидкий ріст цього показника до рівня 6 — 8%. Насправді ж він знизився до 3,7% (це 1073,3 тис. людей) на 1 вересня 2001 року. В Україні набагато вище «приховане» безробіття — це коли працівники держпідприємств продовжують рахуватися в штаті, фактично вже давно будучи безробітними. Таких працівників зараз активно звільняють (і вони звільняються самі) по всій країні. Однак мало хто з них реєструється як безробітний. Люди в основному пристосувалися до нових умов і до звільнення були готові. «Приховане» безробіття, яке в 2000 році охоплювало приблизно третину населення в трудовому віці, за короткий час знизилося до однієї чверті.

Звичайно, залишається проблема шахтарів. У вугільній галузі було зайнято біля півмільйона людей. Галузь тримається в основному за рахунок державних субсидій і багато шахт прийдеться закривати. Але куди подітися шахтарям? Держава не може зробити вигляд, що це їх особиста справа. Такі проблеми не вирішуються за допомогою єдиних ліків, ліків повинно бути багато. Одним з них є цілеспрямоване залучення інвестицій до регіону, де багато вільної і непогано освіченої робочої сили, дешева нерухомість і така земля, що посади голоблю — виросте віз. Я дуже здивуюсь, якщо неабияка частина цих інвестицій не прийде з Росії. Побоювання, що людей у шахтарських регіонах надто важко переучувати, що вони вкрай негативно ставляться до підприємців, зовсім необгрунтовані.

Не треба, щоправда, думати, що зараз люди у безвихідній ситуації підуть працювати на будь-яке виробництво, негативний досвід уже є. Народ став більш мобільним, розбірливим і, як кажуть, «ушлим». Політика створення нових робочих місць повинна бути дуже і дуже осмисленою. Необхідно мати гарний соціологічний зір, заздалегідь бачити тих, кому призначені робочі місця.

Цікаво, що «нові часи», всупереч деяким прогнозам, виявили повну подібність українського і російського соціумів за дуже важливим параметром. Як виявилося в ході тестування, жителям як України, так і Росії притаманна стихійна, але при цьому досить помітна прихильність до ліберальних цінностей. Опитані відповідали на питання начебто зовсім про інше й у більшості навіть не знали таких слів, адже в радянській школі їх не учили ліберальним поняттям, але зміст їх відповідей сумнівів не залишає.

Характерно, що й за пострадянських часів нашим людям до найпростіших речей доводиться доходити власним розумом — як дітям у ханжеських родинах до таємниць дітородіння. Запитайте в будь-якого ліберала: для чого потрібна приватна власність, чим вона краще суспільної, соціалістичної? Швидше за все (перевірено!), підуть розумні і тонкі міркування на цю тему, але мало шансів почути необхідну і достатню відповідь: «приватна власність — основа свободи особи, гарантія розкриття її здібностей і вільного вибору». Можна додати, що лише при дотриманні прав власності формується творче соціальне середовище, так званий середній клас. Я тлумачу соціологічні дані так: владні структури як України, так і Росії повинні допомагати реалізації того, до чого наші країни внутрішньо вже явно готові.

Чомусь у нашої публіки склалася думка, начебто добрий інвестор — це закордонний інвестор. А дехто взагалі вирішив, що інвестор і іноземець — синоніми. Але це зовсім не так, і якби за інших однакових умов мені довелося вибирати між нашим і закордонним інвестором, я скоріше вибрав би нашого. Ми з ним, принаймні, говоримо на одній мові. Хоча не це головне. Головне — щоб українські гроші не пливли за кордон, а вкладалися в самій Україні, працювали на її розвиток, на її благо.

Правда, в іноземців є і деякі плюси. Вони більш законослухняні, менше схильні до трюків з «чорним налом», справніше платять податки. І взагалі, не хочу, щоб мене якось не так зрозуміли. Я двома руками «за» іноземців, якщо з їх допомогою в нас щось будується, реконструюється, з’являються нові робочі місця, якщо вони приходять із сучасним устаткуванням, з останніми розробками.

Багато хто останнім часом чув, що не всі закордонні інвестиції, які приходять в країну, насправді є закордонними, що частина з них — це гроші, що в свій час вивезені з України і тепер повертаються назад. Я кажу не про ті гроші, що повернулися завдяки моєму указу 2000 року про фінансову амністію. Є різні хитромудрі схеми, і повертаються гроші не тому, що їх власників замучила совість, а з більш прозаїчних причин: інвестувати в Україну (до речі, і в Росію теж) все вигідніше і вигідніше, особливо на тлі майже загального спаду. У мене не юридична і не фінансова освіта, так що я не взявся б на цих сторінках обговорювати алгоритм повернення збіглих сум, нехай це роблять правознавці і Верховна Рада. Не як у президента, а як у громадянина України, просто на рівні здорового глузду, відчуття в мене таке: капітал свідомо ввозиться так само, як і вивозився — з використанням лазівок у нашому законодавстві, з використанням його недосконалості, однак ті, що сьогодні ввозять гроші в країну, не збільшують своєї колишньої провини перед суспільством, а зменшують її.

Втім, будемо пам’ятати: Україна зацікавлена далеко не у всякому інвестиційному проекті, і я не виключаю, що частина грошей-репатріантів завезена в Україну не заради корисної діяльності, а з прицілом, наприклад, на хижацьке використання її ресурсів. Якщо не прямо на діяльність, передбачену Кримінальним кодексом.

Давно відомо, що будь-яка реформа може здійснитися лише частково. Не тільки реформи змінюють те, що віджило, але і воно змінює реформи, змушує їх пристосовуватися, «редагує» їх, а часом (трапляється і таке) перетворює у свою протилежність. Так було і буде, поки існує людство. Буває, однак, і так, що поставлена мета досягається в більш-менш замисленому вигляді, але замість радості приносить розчарування. Як сказав один жартівник: ніщо так не шкодить цілі, як те, що в неї влучають. Люди кажуть: ми насправді хотіли зовсім не цього, нас не так зрозуміли. І самі починають вірити, що реформатори їх не зрозуміли. В історії постійно відтворюється та ж сама ситуація: мислителі, публіцисти, поети та інші володарі дум голосно мріють про «нову людину» («нову» у різних сенсах), кличуть її, горюють, що їм не дожити до її приходу, і, захопившись, не помічають, що вона уже прийшла. Тоді вони ображаються, не хочуть її визнавати, кажуть, що вона неправильна. Але всі ці печалі ніколи не змусять людей відмовитися від реформ, тому що така відмова була б рівнозначна припиненню життєдіяльності суспільства. Реформа — це завжди ще і велика спокуса.