Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 72

Я не схильний демонізувати політику царської Росії стосовно українців. Вона була відчутно м’якшою за політику, що провадилася в ті ж роки Францією в провінціях Прованс і Бретань. Люди, відповідальні за російську культурну політику (а серед них було багато українців за походженням), вірили в «единый русский народ», придуманий київським архімандритом Гізелем у 1674 році. Вони не сумнівалися, що за українським рухом стоїть польська, австронімецька або ватиканська інтрига, за висловом Солженіцина, «подтравка». Циркуляр 1863-го року спирався на думку видатних професорів-українців Кулжинського (учителя Гоголя в ніжинській гімназії) і Гогоцького. Натхненником «Емського указу» 1876 року теж був українець, історик Михайло Юзефович. Усе це сьогодні, коли пройшла ціла епоха, не так вже і важливо. Важливо лише те, що всі ці люди помилялися. Вони не спромоглися зрозуміти, що український народ був реальністю. А реальність має звичку перемагати.

Дорікати, хоч і з запізненням, треба не імперії (імперія — вона і є імперія) і не тим, хто віддано і відкрито їй служив, а «передовій», «святій і чистій» дореволюційній російській інтелігенції. Українці мали право розраховувати на її підтримку або хоча б співчуття. Або, в найгіршому випадку, на інтерес до української проблематики. Російська інтелігенція переконувала усіх (і саму себе), що їй ненависне імперське гноблення, будь-яке придушення волі, будь-яка несправедливість. Але при цьому вона, у абсолютній своїй більшості, залишилася глухою і сліпою до України.

На що вже були шанувальниками волі і всіх ліберальних цінностей кадети («конституційні демократи»), але і їхній головний ідеолог Петро Струве «зламався» на українській тематиці. У газетній полеміці 1911 року він доводив, що розвивати треба не українську культуру, а «общерусскую», і що мовою культури в Києві була і залишиться російська.[70] Доводиться прямо визнати: за невеликим винятком, освічена Росія не подала руки Україні, а утвердження українства сприймала з прихованими і навіть явними ревнощами і недоброзичливістю. Це породжувало зустрічні крайності, їхньою кульмінацією став підрив бойовиками Української народної партії пам’ятника Пушкіну в Харкові в ніч з 30 на 31 жовтня 1904 року.

На відміну від кадетів, більшовики — партія до 1917 року нечисленна і невпливова — ще задовго до революції у всіх своїх деклараціях відмежовувалися від ідеї єдиної і неподільної російської нації і проголошували право націй Російської імперії, включаючи українську, на самовизначення. Такі заяви робив і сам Ленін. Важко сказати, що було б, якби в 1917 році до влади в Російській імперії прийшли кадети. Вони були проти української незалежності, навіть вийшли з Тимчасового уряду, оголосивши його угоду з Центральною Радою недоречною. Але, на відміну від більшовиків, вони все-таки були партією європейського типу, відстоювали з думської трибуни право українців звертатися рідною мовою в органи влади в себе вдома і використовувати українську мову в суді. Щоправда, на що вже європейськими були партії, наприклад, у Британії, а ірландцям свою незалежність довелося завойовувати. Загалом, добре відомо тільки те, яким «самовизначенням» став для України захват влади Леніним «со товарищи».

Кидок

З чим же прийшла Україна до 1917 року, якою вона була тоді? Українці складали менше третини міського населення. Чим більшим було місто, тим сильнішим виявлялося його обрусіння. Так, у 1917 році лише 16% киян вважали українську мову рідною (для порівняння: у 1874 році таких було 60%, а в 1897 — 22%). Міста омивалися 30-мільйонним українським селянським морем. Українці залишалися селянською нацією, а селянство — це головний «народоохоронець». Однак завдання національної революції традиційно лежить не на селянстві, а на буржуазії, винятків з цього правила в історії християнських народів не було. Крайня нечисленність національно мислячої української буржуазії страшно сповільнювала процес пробудження. Але і це ще не все. Селяни, з одного боку, були практично не зрусифіковані, а з іншого, як нагадує професор Роман Шпорлюк, що довгий час очолював Інститут українських студій Гарвардського університету (США), значна частина з них ще не встигла усвідомити себе українцями. Декільком тисячам ентузіастів українського руху протистояла державна система освіти і сформована культурна інфраструктура імперії. Правда, кілька тисяч людей, згуртованих єдиною ідеєю — це зовсім немало. У моменти велетенських потрясінь, подібних до революцій, кілька тисяч рішучих і цілеспрямованих людей складають ту критичну масу, що здатна розбурхати суспільство. У світовій історії завжди так і було. У рутинні ж часи вони можуть лише накопичувати сили і чекати.

Період 1905 — 1917 років був часом відносної свободи (дуже відносної, з поверненнями репресивної політики в 1910 і 1914 роках), але українська культура не змогла за такий короткий час відвоювати собі помітний всім і кожному плацдарм на власній землі. Зате непомітні зовні процеси дорослішання України йшли в народній товщі завдяки діяльності просвітницьких організацій («просвіт»), українських товариств («громад»), народних домів, місцевих земств, клубів, читалень, кооперативів, народних і недільних шкіл, завдяки виставам українських труп і все новим виданням «Кобзаря». Давно вже сказано: щоб стати матеріальною силою, ідея повинна оволодіти масами. І цей процес йшов без зупинок. Наступні події показали, що фундамент, закладений зусиллями безкорисливих героїв, виявився незламним.

Ми ніколи не довідаємося, як українське начало в Україні могло перемогти на шляхах еволюції. Воно перемогло б у будь-якому випадку, але події різко прискорив 1917 рік. Одним з головних завдань Центральної Ради стало відновлення історичної справедливості. А це вимагало осмисленої культурної і мовної політики. Повне домінування російської культури протягом двохсот років створило такий велетенський культурний перекіс, що просто ввести українське діловодство, зрівняти українську школу з російською, створити українські гімназії і впровадити викладання на українській в університетах було якщо і можливо (а насправді ні: не вистачало кадрів), але недостатньо. Потрібна була продумана і тактовна українізація України. Готових рецептів, як це зробити в умовах демократичної держави (а Центральна Рада почала будувати демократичну і соціальну державу), не було. Виробити відповідну політику за короткий час виявилося неможливим. Особливо якщо згадати, що це був за час.

Так, Центральна Рада почала державне будівництво тоді, коли ще не завершилося формування української нації. Іноді кажуть, що за таких несприятливих умов вона взагалі не повинна була братися до справи. Але хіба завжди той чи інший народ одержує свій історичний шанс у найзручніший для себе час, як ми — у 1991 році? Хіба французькі королі взялися до державного будівництва лише після того, як сформувалася французька нація? Навчитися плавати можна тільки у воді. Так вважав Володимир Винниченко, що очолював уряд України в 1917 році, а пізніше — Директорію. Свою книгу про цей час він назвав «Відродження нації». Читаючи її, я чітко бачу: відродженню нації (назва дуже точна) багато в чому допомогли саме зусилля тодішніх керівників України в галузі державного будівництва — нехай багато хто і вважав ці зусилля передчасними. Я кажу це як керівник України, що вирішує частіше за все схожі завдання.

Оцінюючи діяльність Центральної Ради і своїх товаришів-державників України першого призову, Винниченко написав: «Воістину ми були подібні богам... які намагалися створити з нічого новий світ». Мало хто зрозуміє його слова про «новий світ» з «нічого» так добре, як я.

При цьому Центральна Рада була настільки стурбована тим, щоб її культурна політика була бездоганно демократичною, що в найтяжчих, а краще сказати, в надзвичайних умовах пішла на надання культурно-національної автономії всім національним меншинам України.

Грушевський і Винниченко увесь час побоювалися, що їх звинуватять у перегинах, а то і в українському шовінізмі.