Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 77

У більшості випадків російське і російськомовне населення України ідентифікує себе саме з Україною, а зовсім не з якоюсь «російською діаспорою». Вболівають вони виключно за українські футбольні команди (перевіряв це на багатьох і виключень не пам’ятаю), а приймаючи рідню з Росії, нахвалюють їм «наш Львів», «нашу Софіївку», живуть українськими новинами (і скандалами!) і так далі. Хтось скаже «дрібниці», але саме так і відбувається стихійна консолідація народу України незалежно від етнічної належності людей.

Не раз чув такі історії: людина, за радянським паспортом росіянин, уродженець України, який повністю тут сформувався (варіант: прожив в Україні досить довго), у віці, скажімо, сорока років переїздить до Росії і відразу починає почувати себе там незатишно. Відносини, звички, стереотипи, реакції, навіть вимова людей — йому все здається іншим. Тому що вони і справді інші. Але ж саме це і називають «дискомфортом закордону». Нерідкий фінал цих історій такий: людина змінює плани і повертається в Україну.

Етнографи вже давно відзначають, що на сході України з’являється усе більше людей, що відносять себе в однаковій мірі і до українців, і до росіян. Може, у цьому одна з розгадок того високого рівня терпимості (стукаю по дереву), що усі ці роки стійко демонструє Україна? У соціологів є своє пояснення, по суті, близьке. Вони виявили, що в людей, які вільно володіють і російською, і українською мовами, конфліктний потенціал істотно нижчий, ніж у «мономовних».

Здавалося б, начебто звідси випливає: нехай буде двомовність, тоді зникнуть конфлікти. Але це був би поспішний висновок. Володіти двома мовами «вільно» не означає володіти ними однаково. У більшості випадків мови працюють (часом навіть поза бажанням самого їхнього носія) ситуативно, у кожної мови з’являється своя соціальна функція. Визначається мова ведуча і мова, яку ведуть. Насправді ж у повному обсязі однаково володіє двома мовами меншість. Для більшості людей такий рівень двомовності і недосяжний, і, головне, не потрібний. Тому не варто орієнтувати суспільство на мету дорогу і нездійсненну.

Зовсім інша справа — добровільна двох-трьохмовність на індивідуальному рівні. Не даремно кажуть, що людина стільки разів людина, скільки мов вона знає. Але ця справа добровільна. Знати мови цікаво і навіть почесно, але рішення, яку мову (чи які мови) ви хочете (чи не хочете) додати до своєї рідної, можете прийняти тільки ви самі. Абсолютно виключено, щоб двомовність була державною метою. До речі, принцип сучасного мультикультуралізму не вимагає, як іноді думають, поголовного прилучення всіх і вся до декількох культур. Він має на увазі вільне функціонування культур, свободу доступу до них, свободу їх взаємовпливу і синтезу. Але саме свободу.

До «особливих відносин» на міждержавному рівні Україні і Росії ще потрібно прийти. Перш ніж стати «особливими», вони повинні стати «дуже гарними». Поки що вони досягли тільки відмітки «гарні», і українська сторона зробить все від неї залежне, щоб покращання продовжувалося. Що ж стосується особливих відносин у культурній сфері, вони існують з тих часів, коли наші предки ще навіть не знали подібних слів. Скажімо, київські билини, що збереглися і записані на берегах Онезького озера (і практично більше ніде) — хіба вони не уособлюють собою приклад культурного синтезу? Найяскравіший зразок культурного синтезу — творчість Гоголя. Українці зробили занадто великий внесок у російську культуру, щоб вона могла бути для українців чужою.

З часів Котляревського читачі української літератури в Російській імперії в більшості випадків були одночасно читачами російської літератури. В Україні поступово росте і продовжує рости питома вага читачів насамперед української літератури, але мине ще чимало часу, поки це буде виглядати так само природно, як, наприклад, те, що переважна більшість читаючих поляків — це читачі насамперед польської літератури і періодики.

Цей розділ я почав з підсумків останнього радянського перепису. У грудні 2001 року в Україні був проведений свій перепис населення — перший за роки незалежності. Попередній проводили в 1989 році, коли багатьом здавалося, що країна стоїть на порозі нового, але, загалом, радянського й у цьому сенсі старого, звичного життя. Такі події, як перепис населення, не можуть не ставати темою жвавих політичних розмов, не можуть не використовуватися в політичній, ідеологічній, навіть літературній боротьбі. Кожна партія повинна висловитися просто тому, що цього чекають від неї насамперед її прихильники, чекає суспільство. Першою, природно, висловилася «російська партія» і, зрозуміло, перше, що ми почули, було те, що українська влада ставить своїм завданням «штучно зменшити кількість росіян в Україні». З іншого боку, пролунало і не зовсім звичайне обвинувачення: один з видатних діячів «Просвіти» роздивився у переписі, що готується «величезна загроза українській мові».

Моя позиція така: не треба, друзі, мудрувати і лукавити. Нехай кожен відповість собі на питання — чи знає він такого українця або того, хто «вагається» (або чув про таких), що у 1989 році записав себе росіянином не за велінням серця, а про всяк випадок — щоб догодити владі, радянській владі? Відповідь, якщо це чесна відповідь, звучить так: знаю, або чув, або легко припускаю, що такі люди були, тому що жив разом з ними не на Місяці, а на Землі, у тій її частині, що називалася Радянською Україною. Так, у 1989 році частка таких людей була трохи нижчою, ніж десятьма роками раніше, коли відбувався попередній перепис — національна самосвідомість уже міцніла, — але їх все рівно вистачало, щоб вплинути на процентні підсумки перепису. І друге питання: чи вважаєте ви цього «росіянина» таким непрактичним, що він і сьогодні, у нерадянській і незалежній Україні, коли навіть генерали радянського часу перестали соромитися говорити на всю країну по-українськи, знову відхреститься від свого українства? Відповідь теж очевидна. От вам і прогноз підсумків майбутнього перепису, казав я, коли заходила мова про те, у яких підступних антиросійських задумах нам дорікають. Перепис напевно покаже зменшення кількості кон’юнктурних росіян, от і все. Тільки заради цього затівати такий дорогий захід не мало б сенсу. Він був необхідний виключно з тих причин, з яких проводять перепис в усьому світі — для з’ясування соціальних параметрів країни.

І от перші підсумки. Населення України наприкінці 2001 року — 48 мільйонів 457 тисяч осіб. З них 77,8 відсотка — українці, їхня питома вага в порівнянні з переписом 1989 року виросла на 5,1 відсотка. Питома вага росіян скоротилася на 26,6 відсотка, вони складають 17,3 відсотки — 8 мільйонів 334 тисячі 100 осіб, на 4 мільйони менше, ніж у 1989 році. Супротивники нашої державності з цими цифрами напереваги називають нашу політику «геноцидом росіян». Це такий же «геноцид» росіян в Україні 2001 року, яким був «геноцид» українців в Україні 1989 року! Одні росіяни виїхали, інші — їх, звичайно, переважна більшість серед «зниклих» чотирьох мільйонів — просто повернули собі «українське першорідство». А хтось із росіян (за дзеркальним прикладом деяких українців 1989 року!) записав себе в українці.

Ще раз скажу. Достатньо було стояти на землі, а не витати в хмарах, щоб і до перепису бути упевненим, що українців з’явиться більше, ніж у радянській Україні. Людина дошукується своєї користі, намагається пристосуватися до нових обставин, уловити, що сподобається владі, і було б безглуздо припускати, що в умовах української незалежності носити «личку» українства буде менш вигідно, ніж у 1989 році. Люди перестали боятися заявляти себе українцями — от про що, якщо дивитися правді в очі, говорять підсумки перепису. Критики опитувального листка упевнені, що картину змінило б питання: на якій мові ви говорите вдома? Як на мене, справжню картину це питання не змінило б, а тільки заплутало. Точно відомо, що багато українців, які говорять вдома по-російськи, усе рівно записали б себе українцями, більш того — назвали б своєю рідною мовою українську! Це люди, що розуміють, як воно вийшло, коли їх домашньою стала не рідна мова, і цілком нормальне їх бажання, щоб домашньою мовою українців стала українська. Так що росіян в Україні не стало менше, кажу я своїм російським співрозмовникам і в Києві, і в Москві. Стало менше українців, що оголошують себе росіянами. Щоб установити це, не треба було влаштовувати перепису — просто знати, повторюю, природу людини, знати життя, свою країну, знати, що з себе уявляв «інтернаціоналізм по-радянськи», які неприємності очікували в радянській Україні «щирого» українця...