Украина - не Россия - Кучма Леонид Данилович. Страница 97

Оскільки наша місцевість прямо прилягає до Стародубщини, думаю, я можу мати свою думку про тих, хто її населяє. Це, в основному, нащадки жителів півночі і радимичів, що в одних історичних обставинах могли віднести себе до українців, в інших — до білорусів, в третіх — до росіян. Те, що згідно перепису 1897 року 94% населення Новозибківського повіту назвали себе великоросами, говорить лише про те, що більшості жителів повіту передалася самосвідомість більш активних (як усі старовіри) російських переселенців.

Я говорю про це досить упевнено, тому що добре пам’ятаю, як у моєму отроцтві й юності в мене, як і в моїх однолітків, не було поняття про те, хто ми: українці, білоруси чи росіяни.

Стародубські козаки Хмельницького і їх нащадки були не менш активними людьми. Але в 1897 році в Стародубському повіті «козаків, що володіють землею спадкоємно з правом приватної власності», було ледь більше 20%. До того ж самосвідомість у них було станова, козацька, а не національна. Та своєрідна мова, що тут панувала — не має значення, суміш це чи самостійна говірка — свідчила досить переконливо: тутешнє населення перебувало в унікальній рівнонаближеності до всіх трьох східнослов’янських народів.

Щодо мови приведу один приклад, щоб було ясніше. Одна стародубська поетеса перекладала байки Крилова на місцеву мову. Якщо хтось пам’ятає байку «Волошка», у ній волошка волає до сонця, а жук глузує з неї: мовляв, у сонця тільки і турбот, як дивитися, в’яне вона (волошка) чи цвіте. Це місце сільська поетеса передала такими двома віршованими рядками:

Як жа! Клопать соньцу на яго глядзець:

Ци он жив астанецца, ци яму капець!

Було багато своїх слів — не українських, не російських, не білоруських. Наприклад, черемшину називали не «черемха», не «черемшина», а «калакалуша». До революції носіїв цієї говірки зараховували все-таки до білорусів. Однак наші етнографи на підставі безлічі ознак побуту, звичаїв і матеріальної культури упевнено відносять їх до українців.

У нашому Чайкіні і зараз говорять на мові, яку я ненауково (і для себе) зву російсько-українсько-білоруською. Як на мене, вона дещо інша, ніж на Стародубщині. У будь-якому випадку, це нормальна мова спілкування, ніхто не вважає її якоюсь ущербною. І в родині ми теж говорили на ній. Але я, під впливом школи, без найменших труднощів говорив і на правильній російській мові. Українська мова і література були в нашій школі важливими предметами, але решта викладалася по-російськи. Моїй російській мові допомогло і те, що в мене була можливість, класу з четвертого, читати газети. Про те, щоб виписувати газети, зрозуміло, не могло бути і мови, але їх приносили вчителі, які квартирували в нас. Величезною удачею для мене стала бібліотека нашого сільського клубу. Тільки багато пізніше стало зрозуміло, наскільки це була гарна бібліотека. Я б назвав її винятковим для невеликого села зібранням книг. Причому, у ній було дуже багато українських книг. За яких обставин вона потрапила до Чайкіна, хто її підбирав, не знаю, навіть шкода.

Я перечитав, напевно, велику частину цієї бібліотеки, щось і по кілька разів, причому мені було все одно, на якій мові я читаю. Я часто, незважаючи на свою пам’ять, не міг згадати через деякий час, на якій мові була книга — настільки це для мене не мало значення з точки зору сприйняття. Аби було цікаво. Хоча, скажімо, сьогодні, через п’ятдесят років, можу точно сказати: книги Олеся Гончара «Прапороносці» і «Земля гуде» я читав по-українськи, а не в російському перекладі. Вони тоді тільки-но з’явилися і дуже мені сподобалися, особливо друга. Це була повість про комсомольців-підпільників в окупованій фашистами Полтаві. Пам’ятаю, як звали головну героїню: Ляля Убийвовк. Добре запам’ятався і роман Юрія Яновського «Вершники», в ньому мені був особливо симпатичний Данило Чабан, боєць «Дніпровського босоногого полку Червоної Армії». Та й багато чого іншого, хіба перелічиш? До речі, роман Яновського дотепер якось впливає на моє ставлення до подій громадянської війни в Україні. Тепер-то я добре розумію, що він писав так, як було потрібно в той момент партійним ідеологам, але нічого не можу з собою зробити. Так завжди буває з талановитими творами: яким би «соціальним замовленням» вони не були продиктовані, за ними стоїть якась правда. Там, де немає жодної правди, ви не побачите таланта ні під яким мікроскопом.

Не стану запевняти, що я відчув себе українцем завдяки прочитаним у дитинстві книгам. Повторюю, я над цим не замислювався, і з товаришами ми цю тему ніяк не обговорювали, у нас було наднаціональне світосприйняття і буття, а існування схожих, але різних мов ми сприймали як даність — як, наприклад, існування різних діб року. У нас було дві опозиції — одна залишилася з війни: «наші» — «німці»; потім холодна війна породила нову опозицію: «наші» — «американці». Американці були таким страхіттям, яке тільки можна собі уявити. А от поняття, хто ти всередині цього збірного «наші» — українець, росіянин чи білорус, було повністю відсутнє, у ньому просто не виникало потреби. Ми відчували себе скоріше комсомольцями. Зараз мені важко заднім числом реконструювати це світовідчуття. Намагаюся — і не виходить, заважає пізніша інформація. Це світовідчуття незрозумілим чином поєднувалося в мені з інтересом до історії. Вже в юності я мав певний набір історичних знань і навіть концепцій, сформованих власними зусиллями, або, як кажуть білоруси, «самотугом». Правда, інтерес був до історії взагалі — будь-яких країн і будь-яких народів. А ще більше любив я літературу. Був упевнений, що стану вчителем і стану викладати історію і літературу, як наші симпатичні квартиранти.

Народ у наших краях на диво стійкий. Мало того, що була страшна бідність і розруха, так до того у 1946-му році стався жахливий неврожай. З осені 46-го почали ми потроху голодувати, а в 47-му вже голодували щосили. Те ж саме відбувалося практично по всій Україні. І в Росії, за костобобровським яром, було не краще. Як ми всі тоді з голоду не перемерли, не знаю. Ледь дотягли до тепла. Збирали на картопляному полі гнилець — це перезимована в землі картопля, пропущена при збиранні. З неї вдавалося робити щось схоже на млинці. А потім, ледь з’явилися трави і зелень, у хід пішла кропива, ще якісь рослини. Пізніше — лобода. У нас це слово було українським, лобода. (До речі, може невипадково серед українців Лобода — порівняно часте прізвище?) Лободу товчуть, підмішують у борошно, хліб виходить досить гіркуватий. Щоб перебити гіркоту, такий «голодний хліб» круто солять. А головне, його багато не з’їж, навіть голодний. Отут діє біологічна самоомана, відчуття набитого черева. Це було просте виживання, на межі можливого. Але вижили. Південніше, на чорноземах, можливо, було простіше, а наші землі занадто вже бідні — піщаний суглинок, врожаї 9 — 12 центнерів з гектара. Збираєш іноді трохи більше, ніж посіяв. У наших краях розумніше займатися тваринництвом, а не намагатися виробляти хліб. Колгосп вирощував картоплю, жито, гречку, просо — культури скромні і тихі.

Милися в кориті, мило мало велику цінність, його майже не було. Але ж воно було потрібне ще і для прання. З іншого боку, доводиться визнати, що для більшості наших людей бідність була звичним станом. Вони ніколи не знали іншого життя. А якщо подивитися ширше, для 90% людей, які коли-небудь жили на землі, нормальним станом була саме бідність.

Хто не підозрює про існування бідності, так це діти. Їм нема з чим порівнювати. Вони радіють самому життю, їхнє щастя — найчистіше в світі. За селом, у напівверсті, був ставок, називався він досить дивно: Скрипкіно. Можливо, це я зараз подумав, він формою справді нагадував скрипку. Невеликий, метрів 100, а то і 50. Туди вся пацанва сходилася, кого батьки в цей день не запрягли до якої-небудь роботи. Все літо там купалися, плавали, і це було щастя. І я був щасливий не менше інших.

Що до моїх дорослих земляків, усі вони знали, що десь існує більш багате і легке життя. Хтось бачив його краєм ока в містах, хтось пройшов з Червоною армією по Європі, люди похилого віку пам’ятали, як жили поміщики — адже після революції пройшло всього тридцять років. Крім того, уже з’явився такий соціальний подразник, як кіно. У кіно найчастіше показували як раз багате життя, фільми про злидні — велика рідкість. Та й не люблять бідні люди дивитися про інших бідних. Але, знаючи про існування більш легкого, вільного, щедрого життя, мої земляки якось не співвідносили всі ці знання з собою. Занадто вже багато лиха вони сьорбнули. Головне, щоб не було війни. Ну, і голоду, звичайно. Щось з чимось співвідносити і робити якісь висновки почало уже наступне покоління. Чи це мені зараз так здається?