Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович. Страница 11

Отож у V столітті до нової ери, за свідченням греків, деякі мешканці теренів сучасної України іменували себе — слов’янами. А навколишні народи називали їх — скіфами, склавинами, венедами, антами тощо.

III. Трипільська доба українського народу

Хотілося б зазначити шановним читачам, що Трипільська археологічна культура є не першою серед давніх культур українського етносу. І це не тому, що автор, як пише один із сучасних істориків, вражений бацилою «історичної міфотворчості», яка «є породженням щирого патріотизму, зрозумілої недовіри до офіційної науки, аматорства та постколоніального комплексу меншовартості» [79, с. 56].

В часи більшовицької, російської імперії категорично заборонялося вивчати, а тим більше пов’язувати з українським народом, досі не досліджені на достатньому рівні Мізинську стоянку (XV тис. років до н. е.) та археологічну культуру Кам’яної могили (ХІІ–Х тис. років до н. е.). І звернімо увагу: то були не одиничні археологічні відкриття. Були відкриті стоянки «поблизу с. Гінці Лубенського району Полтавської області,… Добранічівська нар. Супій (с. Добранічівка Яготинського району на Київщині),… в с. Межиріч Канівського району Черкаської області,… Довгинецька, поблизу Овруча на Житомирщині,… Молодове V на правому березі Дністра, в с. Молодове Кальменецького району Чернівецької області» та десяток інших [27, с. 20–21].

Пора переосмислення московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

Дещо про аматорство і професіоналізм. Після розгрому японцями американської військово–морської бази Пірл–Харбор 7 грудня 1941 року, коли були потоплені та виведені з ладу 8 лінкорів, 3 крейсери, 3 есмінці та інші допоміжні кораблі, японський флот почав домінувати на Тихому океані. Перед Президентом США повстало завдання відновлення американського Тихоокеанського флоту для продовження війни з Японією. Згідно з експертними дослідженнями, для перемоги у війні з Японією флот потрібно було відбудувати за 1,5–2 роки. До Президента США Рузвельта покликали фахівців–суднобудівельників, щоби ті доповіли, як відновити американське домінування флоту (кількісне) за 1,5–2 роки. На що фахівці заявили, що це зробити неможливо. Тоді запросили до Президента США — нефахівців, менеджерів інших галузей промисловості, які виводили економіку США із кризи 1919–1933 років. І ті, нефахівці, вирішили проблему.

Американці дійшли такого висновку: у критичні та переламні часи держави фахівці вузьких галузей науки є тормозом для подальшого розвитку. Звичайно, не всі.

Те що зробили для сучасної української історичної науки такі нефахівці, як Кобилюх Василь Олексійович, Шендеровський Василь Андрійович, Петрук Володимир Іванович та десятки інших, відомих і невідомих, житиме в українській пам’яті вічно.

Прошу вибачення у читачів за вимушений відхід від теми.

Повернімось до Трипільської археологічної культури. За визначенням професора Івана Івановича Зайця:

«Археологічна культура — група споріднених пам’яток, які належать до одного відрізку часу і займають певну територію… Археологічна культура є етнографічною категорією. Вона передбачає певну групу її носіїв — плем’я, народність. Групи споріднених культур утворюють етнокультурну область» [27, с. 63].

Трипільську археологічну культуру у 1896–1899 роках відкрив видатний український археолог (чех за походженням) Хвойка Вікентій Вячеславович (1850–1914), дослідивши та зафіксувавши поселення неоліту та мідної доби біля містечка Трипілля на Київщині.

«У науковій літературі Трипільська культура відома як “Культурна спільність Трипілля — Кукутені” (село в Румунії біля міста Ясси. — В. Б.)… Пам’ятки цієї історико–культурної спільноти існували на території України, Молдови і Румунії. У відповідності до… датування вищеозначена культурна спільність зароджується близько 5400 р. до н. е.

Ранній період Трипільської культури триває до 4600 р. н. е. і переходить у середній, який триває понад 800 років, аж до 3800 р. до н. е. З цього часу і до 2250 р. до н. е. триває заключний період культури — пізнє Трипілля» [27, с.65].

Що фіксує наведена наукова думка?

Протягом періоду із 5400 до 2250 рр. до н. е. на величезних теренах сучасної України «від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини і Надчорномор’я» існувала та розвивалася людська спільнота, яка дотримувалася єдиних культури, побуту, поведінки, а звідсіля і єдиної мови, яка була сполучним елементом буття тогочасних людей: вони утримували за собою величезні території від Дніпра до Дунаю та від Києва і Волині до Причорномор’я.

Слід пам’ятати, історична і археологічна науки України повністю сфальшовані російською імперською доктриною, значна частина наукових досліджень, які суперечили московському офіціозу досі приховані, а те що нам відомо, загнано до чітких лав доказів відсутності українського минулого. Навіть археологічна періодизація етапів розвитку людини на теренах України складена так, щоби заперечити існування в минулому українського етносу. Оскільки нам при дослідженні Трипільської доби українського народу неможливо оминути згадки про періоди його розвитку, то доведеться увесь цей пласт московського фальшивого офіціозу розворушити:

«У відповідності до загальноприйнятої періодизації археологічних пам’яток Європи, Азії та Америки у XX ст. було розроблено археологічну періодизацію і для пам’яток на території України» [27, с. 5].

У XX столітті, як бачимо, комуно–більшовицький режим Москви встановив правила «археологічної періодізації» для України. Звичайно, та «Московська періодизація», була підігнана під «теорію прийшлого у V–VI столітті на свої землі українського народу». Також зрозуміло, що вчинили все те московські «професіонали» зі згоди «професіоналів» українських.

Послухаємо, яку «періодизацію археологічних пам’яток» запропонувала Москва для України.

I. Кам’яний вік:

• палеоліт — від появи людини до 10 тис. років тому;

• мезоліт — IX–V тисячоліття до н. е.;

• неоліт — VI–IV тисячоліття до н. е.

II. Мідно–бронзовий вік:

• енеоліт (мідний вік) — IV–III тисячоліття до н. е.;

• бронзовий вік — II — початок І тисячоліття до н. е.

III. Ранній залізний вік — скіфо–сарматська епоха й античність:

• перед скіфський період — ІХ–VІІ ст. до н. е.;

• скіфський період — VII–III ст. до н. е.;

• сарматський період — III ст. до н. е. — III ст. н. е.;

• антична епоха у Причорномор’ї — VII ст. до н. е. — IV ст. н. е.

IV. Ранньослов’янський час та епоха Великого переселення народів:

• культура рубежу ер та першої половини І тисячоліття н. е.;

• культура східних слов’ян другої половини І тисячоліття н. е.;

• епоха Великого переселення народів III–VII ст.

V. Києво–Руський період. Середньовічна археологія півдня України (IX–XIV ст.).

VI. Козацька доба (XV–XVIII ст.) [27, с. 5].

Звернімо увагу — ця «періодизація» мало пов’язана зі світовою історичною та археологічною науками. Маємо стовідсотково московський так званий «науковий продукт», доведений «холуям для споживання». Бо, зрозуміло, що справжній українець–русич такої «їжі» не вживатиме.

Як бачимо, наведена «періодизація», розроблена у XX столітті для «території України», жодним словом не пов’язана з українським народом, з українським етносом та його культурою і розвитком. І таке вчинено не випадково. Російська імперія і її прихильники в Україні залишили «вільне» від національної спільноти зазначене археологічне поле для подальшого його захоплення так званою «російською нацією». Тож, кому служать сучасні науковці, сповідуючи вищенаведену теорію етногенезу прийшлих на українські землі слов’ян, світові давно відомо.

Саме ця «наукова періодизація», розроблена у XX столітті для «території України», дозволяла раніше і дозволяє досі московитам розпочинати виклад своєї історії у підручниках для дітей із Києва IX століття.