Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович. Страница 17

Оскільки Мізинська археологічна культура залишила у спадок українському народові «меандровий (суто національний) орнамент», не дивно, що саме цей меандровий, суто український, національний орнамент був домінуючим і в Трипільській культурі праукраїнських племен.

Не забуваймо, Мізинська культура існувала на теренах сучасної України ще в часи льодовикового періоду пізнього палеоліту, в XV тисячолітті до н. е. В той час, коли Трипільська культура на землях України, згідно з дослідженнями професора Івана Івановича Зайця, з’явилася тільки у VII тисячолітті до н. е., після сходу льодовика з північних теренів сучасної України. Трипільська культура належала до землеробських. Достовірний спадок Мізинської культури згодом визначать українські фахівці, коли на руїнах московських вигадок постануть справжні українські археологічна та історична науки.

Кам’яна Могила. Як установили історики та археологи, «хронологія наскельних зображень Кам’яної Могили охоплює величезний період (від XXII–XVI тисячоліть до н. е. до X–XII століть н. е.» [27, с. 45].

Що ж дала нам давня культура українських степових племен?

На це запитання дуже елегантно і коректно відповів все той же Сергій Васильович Піддубний.

«Серед розписаних червоною фарбою кісток (Мізинської культури. — В. Б.) було чимало таких, призначення яких важко з’ясувати. Одне із зображень дається тлумаченню лише тепер, після відкриття карт рік на Кам’яній Могилі та біля Вільхового…

Дослідник Кам’яної Могили Анатолій Кифішин правильно визначив, що панно 7 цієї своєрідної бібліотеки відтворює карту рік. Щоправда, не можна погодитися, що на ній показано лише ріки Правобережної України. Не міг давній географ висікти на Кам’яній могилі карту рік Оратти, не показавши річки Молочної, на березі якої знаходиться могила. Тут зафіксовані всі відомі давньому картографові святі ріки стародавньої України, хоча, й справді, правобережні він краще знав…» [80, с. 91–93].

Одночасно в Кам’яній Могилі знайшли так звані «стародавні письмена», які дослідники датували VI–I тисячоліттями до н. е., що «засвідчує безперервність їхнього існування і розвиток серед давнього населення Південної України. Вони нанесені на стінах Кам’яної Могили, в багатьох її гротах та печерах» [27, с. 53].

Тобто, культури Кам’яної Могили і Мізинська, за свідченням С. В. Піддубного, пов’язані між собою і доповнювали одна одну. Вони існували тисячами років, що свідчить про неперервність проживання одних і тих самих племен на прилеглих землях, спадковість вірувань та світогляду людей.

Прошу звернути увагу на наявність двох носіїв української стародавньої культури: Мізинський та Кам’яномогильний, інакше — північний і південний, ще інакше — землеробський та скотарський. І це було нормальним явищем для української землі ще X тисяч років до н. е. Тільки разом південно–українські та північно–українські племена становили силу, що могла протистояти ворогові. Саме про те свідчить спільна перемога скіфських племен над перським королем Дарієм у 512 році до н. е.

Отож, культура Кам’яної Могили дала праукраїнцям одну із найдавніших писемностей, яка сягала, згідно з дослідженнями А. Г. Кифішина, XII століття до н. е. Послухаємо: «Без сумніву, протописемні знаки Кам’яної Могили пройшли дуже довгий шлях розвитку. Найдавніші з них А. Г. Кифішин відносить до ХІІ–Х тис. до н. е. (печера “Чаклуна” № 52, грот № 51 тощо), а найпізніші — до III тис. до н. е.» [27, с. 54–55].

І як показали сучасні дослідження професора T. М. Ткачука та інших науковців, піктографія Кам’яної Могили в подальшому розвитку стала надбанням Трипільської цивілізації. Ті знакові системи праукраїнської писемності ніяк не пов’язані з шумерською та грецькою писемністю.

«Знакові системи Трипілля — Кукутені не мають нічого спільного з попередніми балканськими передписемними системами. Вони розвивалися самостійно і є ще одним центром розвитку піктографії, який розвинувся тут, в першу чергу, як засіб магічного спілкування з вищими силами» [27, с. 152].

Трипільська цивілізація. Прошу читачів звернути увагу на те, як ще радянські науковці встановили абсолютно чіткі межі української Трипільської цивілізації: початок — 5400 рік, із додатковим словом «близько», кінець — 2250 рік, і вже, навіть, без слова «близько».

Зрозумівши, після відкриття Вікентієм Хвойкою Трипілля, що то відкриття світового рівня і його вже «не приховати», московська більшовицька провладна еліта спочатку позбавила Трипілля пояснювального слова — «українське», потім нав’язали Трипіллю вигадане слово — «Культура», придумавши ізольовану «Трипільську культуру», а потім, аби та «культура» не мала ніякого продовження та зв’язку з Україною–Руссю, загнала так звану Трипільську культуру до цілком обмеженого періоду

Все те чинилося спрямовано, послідовно і, як вони вважали, навіки. І раптом (хоча цілком закономірно) російська більшовицька імперія розвалилася. На світ з’явилися десятки давніх та сучасних досліджень, де історики усього світу трактують Трипільську цивілізацію по–новому, спираючись, в першу чергу, на раніше недосяжні світові джерела. Так канадський історик Володимир Паїк у праці: «Україна в минулому й сьогодні (історичні й географічні карти)», виданій у Канаді (Едмонтон — Торонто) 1982 року, встановив цілком інші роки існування Трипілля, відносячи його до 7000–1000 років до нової ери. І якщо В. Паїк у 1982 році говорив «дотепер відкрито поверх 500 трипільських поселень», то професор Іван Заєць у 2006 році уже знав «В Україні… понад дві тисячі поселень Трипільської культури» [27, с. 66].

Професор Іван Іванович Заєць 40 років вивчав Трипільську культуру, що дало йому змогу зробити ось такий висновок:

«На території Середньої та Східної Європи, в яку входили західні і північні райони сучасної України, в той час (III–II тис. до н. е.) жило населення Культури Кулястих амфор та Шнурової кераміки. Підкреслимо, що південно–східна група населення, яка належить до археологічних культур — Шнурової кераміки та Кулястих амфор успадкувала певні риси пізнього етапу Трипільської культури (кінець IV–III тис. до н. е.). Успадкування окремими групами населення історичних періодів найголовніших процесів, які відбувалися в епоху Трипілля в Україні в галузі матеріальної і духовної культури, має виключне і принципово важливе значення.

Подібні та інші конкретні явища свідчать про традиційні взаємозв’язки населення Трипільської культури з культурами Кулястих амфор, Шнурової кераміки та інших наступних археологічних культур. На думку В. Д. Барана, це були природно–асимілятивні процеси. Не заперечуючи цієї думки, але разом з тим, спираючись на дослідження Буго–Дністровської культури видатним вченим В. М. Даниленком та простежуючи балканський та подунайський впливи, скажемо, що є всі підстави вбачати в цьому пряму генетичну спадкоємність, яка започатковується Трипільською культурою» [27, с. 181].

Отаку спадкову лінію від далекого Трипілля до сучасної України–Русі встановили видатні українські науковці В. М. Даниленко та І. І. Заєць. І така точка зору сьогодні, після розвалу Російської комуністичної імперії, має бути домінуючою. Спадкоємницею великої Трипільської цивілізації стала Скіфська держава, яка, за словами Геродота, повстала у 1500 році до н. е., тобто у II тисячолітті до н. е.

* * *

Внесемо деякі уточнення до походження та опису певних народів і племен Скіфо–Сармато–Антської держави. Постараємося очистити і той період української державності від очевидних «доважків брехні», які, скоріше, свідомо були «понакидані» до української історичної науки.

Отож, кіммерійці.

«Одним із перших кочових народів, чиє ім’я нам достатньо відоме за творами ассірійських хронік VII ст. до н. е. та повідомленням “батька історії” Геродота (V ст. до н. е.) були кіммерійці. В степах Причорномор’я була розташована їхня країна з назвою Кіммерія» [27, с. 154].