Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович. Страница 38

«Тому Гедимін Князь року 1320–го, прийшовши в межі малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним з Руським (українським. — В. Б.), що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та Полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима й інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські. По тих перемогах поновив Гедимін правління Руське (українське. — В. Б.) під начальством вибраних од народу осіб, а над ними поставив намісником своїм з Руської породи Князя Ольшанського, після якого були з тої ж породи багато інших намісників та воєвод…» [2, с. 41].

Не деталізуватимемо усі питання, про які веде мову «Історія Русів». Звернімо увагу тільки на найважливіші аспекти, які випливають із нашого витягу.

Відбулося звільнення Русі, а не чергове захоплення. Бо головною рушійною силою походу Гедиміна, як бачимо, стало військо під керівництвом українських полководців. Русичі йшли визволяти свою землю, а не завойовувати. І свідченням того є ще й те, що правити Києвом із 1325 року став князь–русич із династії Рюриковичів — Федір Іванович. Щоб там не говорили московська історіографія та її київські однодумці, але факт залишається фактом — саме 1320 року Північна Русь позбулася опіки Золотої Орди. Це питання надзвичайної ваги. Бо на 1320 рік ще не існувало Великого Московського Князівства. Хоча, звичайно, Золота Орда не відразу відмовилася від свого впливу на Київське та Велике Галицько–Волинське Князівства, змусивши Литву залишити Київську землю та узгодивши кандидатури удільного та Великого князів Русі.

Ось де ховається головна причина, чому Московія уже дві сотні років то визнає, то заперечує визволення України–Русі від опіки татар 1320 року. Спочатку вони не дуже те й заперечували, мовляв, з одного ярма пішли під друге. Та коли українська професура пояснила московитам, що 1320 рік став таки визвольним, а не новим ярмом для Русі, тоді, уже за радянських часів, була застосована сила: усіх незгідних — розстріляли. Отак Московія в черговий раз вирішила своє історичне питання.

Після цього Москві ніхто не заперечував. Шкода, бо в московській імперії не існує жодного достовірного доказу, аби стверджувати, що визволення стародавнього Києва від татарського впливу відбулося не 1320, а 1362 року, коли татари були розбиті на Синій Воді.

Далекоглядною й розумною була людина, яка написала «Історію Русів». Послухаємо її ще раз, коли Великий князь Гедемін «Права і звичаї Руські не лише підтвердив… тамошньому народові на всіх його просторах, але запровадив їх на всіх своїх землях разом з письменами або грамотою Руською» [2, с. 41].

То хто ж кого загарбав та полонив? Свої князі — русичі, своя мова спілкування та писемності, своє Руське право.

Ми маємо розуміти: після того як Москва почала звеличувати Куликовську битву 1380 року до факту національного визволення, в неї зріс апетит, а згодом — звичайне нахабство. Спочатку вони вигадали сам міф про Куликовську битву, якої ніколи не було, потім стали подавати її за «національне визволення з–під татаро–монгольського ярма». Потім виникла потреба в приниженні України–Русі, аби на цьому фоні ще більше возвеличитись. Отож перенесли наше визволення з 1320 на 1362 рік, коли Литовсько–Руський князь Ольгерд розгромив Золоту Орду на Синіх Водах. Війна 1362 року виникла не спонтанно, а стала наслідком війни 1320 років. І цьому є свідчення в російській історії. Першою загальною історією Московії є книга Андрія Івановича Лизлова «Скіфська історія». Її замовчували й приховували московити довгих триста років. Книга, написана людиною, яка цілеспрямовано працювала в московських архівах: переглянула все Патріарше сховище і бібліотеки головних монастирів Московщини, з’явилась на світ 1692 року, її читав особисто Петро І. Він же і заборонив її друкувати. Зверніть увагу: у 1696 році уже й самого А. І. Лизлова не стало.

Ось як подала подальші події перша історія Московії:

«Того… літа від Христа 1333… Литовський князь Ольгерд… зібрав многоє воінство іде на поганих…Із того часу всі поля, яже від Путивля до Києва і до гирла Дону, і на другу сторону Дніпра… до Ачакова від татар освободішася. І прогнаша їх до ріки Волги, котрих до Кафи, і ко Азову, і в Крим за саму Перекоп» [5, с. 33].

За свідченням російського історика А. І. Лизлова уже 1333 року вся земля України–Русі була звільнена від золотоординського поневолення. Надіюсь, всі ми розуміємо — А. І. Лизлов, висловлюючи цю дату, опирався на конкретні історичні джерела, що зберігались в церковних архівах.

З петровських часів доступ до тих джерел заборонено.

Що цікаво, з тими фактами ще в 1839 році XIX століття погоджувались два кити російської історії професор Михайло Олександрович Максимович та Михайло Петрович Погодін. Слухаємо:

«У 1320–му році войовничий Гедимін заволодів Києвом і приєднав його до свого великого князівства Литовського, складеного із північно–західної Русі і землі Литовської. З тієї пори Київ існував як удільне західно–руське місто» [1, с. 162].

Витяг запозичено із листа М. О. Максимовича до М. П. Погодіна, одного із злісних українофобів свого часу. І це не поодинока думка першого ректора Київського університету з цього приводу. Послухаємо далі:

«Признаюсь, що від тебе (Погодіна. — В. Б.), особливо як історика, я сподівався на пролиття нового світла на темний історичний час Татарщини в Київській землі, тобто на два терміни по сорок років (вісімдесят років. — В. Б.), що пройшли від Батия до Гедиміна» [1, с. 130–131].

Чи ось не менш разюче:

«Варязький і Новгородський князь Олег, заволодівши Києвом, назвався Руським князем, як пізніше Литовський князь Гедимін, зробивши теж (1320 рік), назвався і князем Руським» [1, с. 95].

Можемо наводити десятки подібних свідчень істориків минулого. Що цікаво, в російській історії їх ніхто спростувати не зміг. Їх просто замовчують.

І нарешті, аби остаточно розвіяти міф московської побрехеньки щодо 1362 року, наведу надзвичайно цікавий факт. Книга А. І. Лизлова «Скіфська історія» була в повному обсязі надрукована маленьким накладом у 1787 році незалежним московським видавцем Миколою Івановичем Новиковим і більше в імперії не видавалась, навіть за часів більшовизму. Після видання книга була заборонена цензурою Катерини II, а ті примірники, що побачили світ, були конфісковані й спалені. Сам же М. І. Новиков був ув’язнений та запроторений до Шлісельбургського каземату на довгих 15 років.

Лише коли Московська більшовицька імперія конала, у 1990 році в Москві книга А. І. Лизлова була видана вдруге накладом 5 тисяч примірників. Як для імперії — не густо. Так от, мною наведено витяг із книги 1787 року, уже поданий в книзі так:

«…И от того времени (лета 7870 или 1362 г.) все поля, яже от Путивля к Киеву, и до устья Дону, и на другую сторону Днепра даже до Очакова, от Татар освободишася» [6, с. 53].

Не став перекладати витяг українською мовою, щоб не надавати приводу для суперечок.

Порівняйте текст самі.

Але зміни вносились не тільки до тексту книги А. І. Лизлова 1990 року видання. Правився і текст 1787 року. Ось слова сучасного російського професора:

«Цікаво відзначити характер виправлень: вони були не лише технічними, але й за змістом…, більшість виправлень зроблені тим же почерком і в самому тексті: так замість слів «цар і цариця» написані «хан і ханша»; замість слова «царство» поставлено «влада»; слово «московському государеві» замінено на «російському»… Важко сказати, у чиїх руках побував цей екземпляр…» [6, с. 347].

Отака московська історіографія.

У знаменитій праці «Літописець Литви і Хроніка Руська», виданій у Вільно 1827 року, тобто в Московській імперії, досить чітко зазначено, що завоювання Поділля, після розгрому татар на Синій Воді, відбувалось з Волині та Київщини. Навіть доводиться, що Поділля вже в 1351–1355 роках входило до складу великої Русько–Литовської держави. А після розгрому татар у 1362 році вже й мови не могло бути про приналежність саме Поділля до складу Золотої Орди. Про Київщину розмови немає.