Україна–Русь. Книга перша - Білінський Володимир Броніславович. Страница 49

«Головну скрипку у цій грі» зіграли Польща та Золота Орда. Послухаємо істориків:

«Вже у 1324 р. під час боротьби за спадщину Романовичів хан Узбек пробував втручатися у ці справи, саме його позиція дозволила досягнути компромісу, за яким престол зайняв Болеслав–Юрій Тройденович» [116, с. 5].

Як бачимо, Узбек підтримав варіант Польщі та католицької частини роду Данила Галицького. Звернімо увагу: сучасний професор Леонтій Войтович, наводячи цю думку, послався на радянського професора Ф. М. Шабульдо. Отож, така думка в історичній науці існує давно.

Ми пам’ятаємо, що татарські супротивники золотоординського хана Тохти після загибелі Ногая тікали до польського королівства, де отримували земельні володіння та військові посади. Тому польські владоможці зі своїми інтересами у 1324 році були набагато ближчі до хана Узбека та його оточення, ніж православні нащадки роду Данила Галицького (його правнук Дмитро — син Юрія Львовича від другої дружини Варвари). Хан Узбек розумів, що православний князь Дмитро Юрійович, як і його брати Андрій і Лев, протистоятиме Орді, в той час, коли поляки на ті роки його повністю підтримували.

Так, у 1325 році Великим Галицько–Волинським князем став вихрещений із католиків у православні Болеслав (Юрій II) Тройденович — син старшої доньки Юрія Львовича — Марії та польського князя Тройдена. Але ми чомусь забуваємо, що Велике Галицько–Волинське князівство складалося із двох частіш — Волинської і Галицької. Тому, звичайно, якщо великокнязівський престол у Волині посів Болеслав (Юрій II), то Галичину посів його конкурент православний князь Дмитро Юрійович. Що закономірно. Айого син Данило, якийвідомий в історії як Данило Холмський (з Острога), посів родову спадщину — Холм. Сподіваюся, жоден високоосвічений історик не погодиться, що такі диктатори свого часу, як хан Золотої Орди Узбек, король Польщі Локетек, Великий князь Литви Гедимін, захищаючи свої інтереси, могли нехтувати ними та дозволити створити у Львові якийсь, досі їм не відомий, «режим боярської олігархії». Про можливість існування такого правління вони й не знали.

Отак виліз назовні ще один «доважок брехні» російських і польських шовіністів, які, загарбуючи наші землі, посилалися на відсутність князів–спадкоємців.

Одночасно нагадаю читачам про існування книги Максима Федоровича Берлінського «Історія міста Києва», написаної у 1798–1799 роках. Високий російський чиновник, яким був М. Ф. Берлінський, свято дотримувався священних постулатів Російської імперії. Він нічого не чинив проти інтересів імперії, а за його підручником «История российская для употребления юношества» молодь із 1800 року навчалась у гімназіях та університетах. Ось що писав Максим Берлінський у праці «История города Киева»:

«1252 [год. — В. Б.]. Около сего времени, с дозволения правительствовавшего в Киеве Льва Даниловича сына великого князя, некоторый доминиканец Иоакинф заложил в Киеве на Подоле первый римский костел и монастырь, который и поныне известен под именем Екатерининского греческого монастыря.

Напоследок Данило Романович, видя, что от союза с римским папою и принятия его догматов никакой выгоды не предвидится, а европейской помощи и того меньше, отложился от него через укорительную писанную к Римскому двору грамоту и выгнал из Киевского и Галицкого княжений всех католицких бискупов, чем подал причину непримиримой ссоры с римским папою, который, кроме всяких анафем, старался даже возбудить против него крестный поход, но от сих угроз и предприятий римского двора никаких худых следствий не произошло, а князь сей оставался по–прежнему владетелем Киевского княжения» [134, с. 76].

Не буду наводити ще добрий десяток подібних цитат. Нагадаю тільки: то була офіційна думка російської історіографії початку XIX століття. І тільки через звичайну імперську примху, в тому ж таки XIX столітті, російська влада спохопилася і веліла змінити думку, ну як, мовляв, Київ міг підпорядковуватися якомусь Львову, а не Москві. І тому платівку змінили, а історики «мовчки втерлися».

Наводимо офіційних київських князів, починаючи з 1240 року:

1. Данило Галицький (1240–1264),

2. Лев Данилович (1264–1301),

3. Володимир–Іван (Путивльський) (1300–?),

4. Станіслав–Терентій (Путивльський) (?–1323),

5. Ольгімант Міндовгович (1323–1324),

6. Федір Іванович (Путивльський) (1325–1362).

Про те, що Київ зі своїми землями впродовж 1240–1362

років належав до Великого Галицько–Волинського князівства, забувати не слід. Це для української історії повинно бути аксіомою. Ставленик Великого Литовського князя Гедиміна — Ольгімант Міндовгович був на Київському престолі людиною випадковою. Тому й немає нічого дивного, що його у 1324 році прибрали.

Новий князь Федір Іванович (Путивльський), звичайно, був кандидатурою узгодженою і влаштовував усіх, в першу чергу — руських православних князів династії Галицьких, Гедиміна (Литву) та Узбека (Золоту Орду). І саме з цього слід робити висновки про його підпорядкування.

Не може бути жодного сумніву про номінальну приналежність Київського князя та київського князівства впродовж 1324–1362 років до Великого Галицько–Волинського князівства, яке існувало до 1384 року, поки не помер останній Великий Волинський князь Любарт Гедимінович. Престол Великого Галицько–Волинського князівства з 1325 по 1384 рік посідали католики: спочатку Юрій II (Болеслав) Тройденович (1325–1340), а після нього — Любарт Гедимінович (1340–1384).

VI. На руїнах московських міфів

Повернімося до Київського князя Федора Івановича, усі вчинки та поведінка якого зайвий раз підкреслюють приналежність до Великого Галицько–Волинського князівства, хоча він узгоджував свої рішення як з Литвою, так і з Золотою Ордою.

Послухаємо витяг із Патріаршого, або Никоновського літопису, який полюбляють наводити російські історики та їхні українські «одностойники», мотивуючи васальну залежність Києва від Золотої Орди після 1320 року.

«В лето 6839 (1331 рік. — В. Б.). Того же лета приидоша послы из Владимера Волынского от Феогнаста, митрополита Киевского и всея Руси, в Новеград, зовуще нареченнаго на владычество… И поиде инок Василей со владыча двора на постановление во архиепископы Новогороду к Феогнасту.. в Волынскую землю, а с ним посадникы… Они же… поидоша к Володимеру в Волинь, и пришедшем им в Волынскую землю в Володимер к Феогнасту, митрополиту Киевскаму и всея Русии, и тамо поставлен бысть инок Василей в церкви пречистыя Богородици в епископы в Новегороде, месяца Августа 25 день…» [102, с. 204–205].

Як бачимо, у 1331 році митрополит Феогност відправляв службу Божу та висвячував новгородського єпископа Василія у столичному храмі міста Володимира (Волинського), де на той час була резиденція Великого Галицько–Волинського князя Юрія II (Болеслава). Тобто Велике Галицько–Волинське князівство у ті роки (1331–1333) існувало, не входячи ні до Золотої Орди, ні до Литви.

«В лето 6840 (1332 рік. — В. Б.). Пресвященный Феогност, митрополит Киевский и всея Руси, по поставлении отпусти Василиа, архиепископа Новогородскаго, и с посадники его в Новеград, оне же бояся Литвы и иде с посадники своими Новогородцкими межи Литвы и Киева, уходом бежаще, а Феогност митрополит за ними грамоту прислал с своим сыном боярским ко владыке и к посадникам, глаголя сице: “Князь Литовский отпустил на вас 500 человек Литвы поимати вас”. Они же начаша скоро бежати, и убежавши им у тех, и пришедшим им под градом Чернигов, и тамо пригнася за ними князь Феодор Киевский с баскаком Татарским в мале дружине, точно в пятидесят чоловек, а со владыкою быше и с посадники 600 человек. И бе им весть и окрепившеся сташа противу тверди, и ко князю к Федору начаша люди прибывати, а Новогородцем нача страх прибывати, и тако даша окуп с себя. Князь же Феодор Киевский мир устроив и окуп взем, и тако на миру поймал мужа честна и славна митрополичя… Радслава, и на Киев отведе, и оттуда посла его к Феогнасту митрополиту.. Архиепископ Новогородцкий Василей с посадники оттуда идоша к Брянску, и от Брянска приидоша к Торжку, месяца Ноября 3 день» [102, с. 205].