Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович. Страница 11

Згадайте невдалі «об'єднавчі потуги» великоросів щодо захоплення Польщі в 1920 році, коли вони дісталися до Варшави. Не вийшло! Але виправдання більшовицького «об'єднання й возз'єднання» у Москви були.

Згадайте про повторну спробу захоплення або «возз'єднання» Фінляндії в 1939–1940 роках. Уже більшовицькі великороси повертали до життя велику брехню про правомірність Москви «збирати землі російські».

Зупинімося, бо згадувати факти московської фальші та брехні можна нескінченно.

Отже, академік О. О. Шахматов після копіткого вивчення давньоукраїнської історії (історії Києва) і сучасної діалектології з істинно академічною безпристрасністю і пунктуальністю довів питомість проживання української нації в Києві та навколо Києва на сотні кілометрів. Він вказав, що тривале роздільне історичне буття обох народів і різні умови життя спричинили те, що лексичний матеріал обох мов (української та російської) значно різниться. Відчутна різниця мов свідчить про те, що вони розвивалися незалежно.

Відомий знавець великоросійських діалектів В. Даль не погодився внести малоросійські (українські) слова до свого словника, адже був переконаний, що мова українців — цілком самобутня.

Для сучасних українських діалектів академік О. О. Шахматов установив первинний їх поділ на дві групи: північноукраїнську і південноукраїнську. Він керувався винятково фонетичними ознаками мови, для нього були критеріями не лише вимова «о» замість «і», але також міра твердості та м'якості цього «і». Крім того, він зважав на більшу або меншу твердість «ы»-«и», м'якість або твердість «р» («прямо» чи «прамо»), отвердіння або не отвердіння «т» («він ходит» або «він ходить»), звуження «я» в «є» тощо.

У процесі розвитку українського народу з'явилася третя група — західноукраїнська. Із трьох українських діалектів найбільше відрізняються один від одного у фонетичному сенсі східноукраїнський (полтавсько-харківський) і північноукраїнський. Західноукраїнський говір серединний і вказує філологові на те, що він виник у результаті впливу північноукраїнського говору на східноукраїнський. Цей факт підтверджений історично. Ми знаємо, що слов'янські племена, які переселилися на Харківщину та Полтавщину, перейшли через Дніпро і, як свідчить їхній говір, жили на самому півдні Правобережжя.

Ось як цей процес розумів академік О. О. Шахматов:

«На просторі, що лежав праворуч Дніпра, малоруське (українське) наріччя, у найбільш древню свою епоху (VII–VIII століття. — В. Б.), значно раніше від початку колонізаційного руху на лівий берег Дніпра, ділилося лише на дві гілки — північну й південну; але від тривалого зближення північної гілки з південною утворилася ще низка

змішаних говорів, як у сучасній Україні, так і в Галичині (робота написана тоді, коли Галичина входила до складу Австро-Угорської імперії. — В. Б.). Пізніше відбулося виселення тієї частини південної групи, яка збереглася чистою й не змішалася з північною, на схід — у Полтавщину і Слобідську Україну».

До Слобідської України належали частини Воронезької, Білгородської, Курської та інших областей. Ми пам'ятаємо, що з 1765 року існувала Слобідська Українська губернія. Саме з такою назвою! Це пізніше, почавши винищування й поневолювання українського народу, ліквідували і Слобідську Українську губернію, щоб ніде не згадувалася назва — Україна!

Таким чином, термін «Україна» в О. О. Шахматова поширюється на землі від Галичини до Чернігова та Воронежа, бо племена, носії української мови, жили на цих землях віддавна.

Послухаймо далі думки академіка:

«… Ми не маємо підстав припускати, що сучасні малоруси (українці) прийшли у Придніпров'я лише в історичний час. Літописець називає на цій території не одне, а кілька південноруських (українських) племен: полян, деревлян, волинян, бужан, тиверців, дулібів, хорватів, уличів. Але оскільки нащадки малорусів (українців) сучасні малоруси (українці) від берегів Прип'яті аж до Чорного моря, від Дніпра і до Карпат розмовляють такими говорами, які виразно свідчать про їхню споконвічну племінну єдність, то ми повинні визнати єдиноплемінність тих південних племен, про які оповідає літописець».

Із цього довідуємося, від яких давніх споріднених слов'янських племен походить український народ. Це поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, дуліби, уличі, сіверяни та інші.

Нам також відомо, що слов'янські племена не мали жодного споріднення з племенами меря, мурома, весь, мещера, перм, печора, мокша, мордва, марі, які жили в X–XIII століттях у землі Моксель, а пізніше — в Московії, споконвічній землі великоросів. То були племена іншого, не слов'янського походження, а споконвіків фінського.

Навіть ворожість між слов'янськими та фінськими племенами того часу була інакшою. Згадайте: прибулець «суздалець-залешанин» Андрій Боголюбський не просто посів великокнязівський престол, а вперше розорив Київ і потім знову втік у лісові суздальські нетрі, — адже він був зовсім іншого виховання і мав фінське племінне оточення та психологію тайгової людини, тож не став засиджуватися в Києві.

Суздальська земля (земля Моксель) у XII столітті була глухоманню. Людям, які жили в цій землі, не були потрібні європейська культура й писемність, європейський спосіб мислення.

Московія на сотні років прирекла себе на дике, розбійне життя. Згодом на психологію московита наклали відбиток запозичення монголо-татарського інстинкту завойовника і моторошні спогади про багаторічні приниження від Орди. Так до XVI століття сформувався тип людини-завойовника, страшного у своєму неуцтві й люті.

У цьому викладі, у цих думках автора немає й сліду перекручень, як немає в них і тіні наклепу на великоросів тих часів. Якщо читачі мають сумнів, нехай відкриють книгу К. Валишевського «Іван Грозний» і переконаються, у якій страшній жорстокості жили московити в XVI столітті. Кров у Московії лилася ріками, людське життя не варте було й копійки, сорому й честі в європейському понятті не існувало. Так будувалася держава, яка мріяла про світове панування.

Далі ми простежимо вчинки й поведінку багатьох московських «хазяїв», і читач зуміє переконатися, що, викладаючи винятково факти, не прикрашаючи дійсність і не привносячи в оповідь свідому виправдувальну брехню, інакше про Московію вести мову не можна. Всепоглинаюча жорстокість і вседозволеність властиві московитові споконвічно, від першого князя Андрія Боголюбського, породженого й вихованого в суздальській землі.

Але повернімося до одвічно брехливих «великоросійських» постулатів. Щоб надалі виправдати завоювання України та інших своїх західних сусідів, московити вигадали байку про переміщення слов'янських племен із Дніпра в глухомань Московії. Мовляв, це був один народ, одне коріння і єдина історія.

Ми розуміємо, що ці вигадки постали на догоду імперії. Дивуватися не варто — бували вигадки і гидотніші, і брехливіші.

Пропоную знову звернутися до академіка О. О. Шахматова. Ось що він стверджує: «Всі історики згодні з тим, що Київська земля (Україна. — В. Б.) була повністю спустошена татарами (як і суздальська, рязанська та інші. — В. Б.): звичайно, неможливо, щоб вони перетворили її на безлюдну пустелю, але принаймні значна частина населення повинна була шукати більш безпечних поселень і, звісно, рухалася при цьому на північ (уздовж Дніпра. — В. Б.) і захід. Разом з тим залишки київського населення (українського. — В. Б.) повинні були набути зовсім іншого характеру, порівняно з колишнім часом: рубіж руської (української. — В. Б.) землі з лівого берега Дніпра переноситься на правий, і Київська земля (Україна. — В. Б.), яка зазнає постійних загроз зі сходу і півдня, стає новою межею землі руської… Подібно до того, як деревляни й дуліби відступили тоді (після вторгнення печенігів. — В. Б.)… на північ, так само після вторгнення татар населення Київської землі та, ймовірно, Волинської відлито (відійшло. — В. Б.) у Полісся (північна Київщина і сама є Поліссям)… не можна припустити відходу північно-малоруського (північноукраїнського) населення (зі своєї землі. — В. Б.)… Із XIV століття… зіставляючи свідчення мови зі свідченнями історії народу (українського. — В. Б.), — відкривається нове завдання — (повторно) колонізувати південь і південний схід… Під охороною литовських князів і київських Олельковичів, малоруси (українці. — В. Б.) рухаються в Полтавщину, що може слугувати доволі потужним аргументом проти припущення про занадто велику розрідженість південноруського (українського. — В. Б.) населення після татарської навали. Київське князівство вже в XV столітті знайшло можливість розширити свої межі до Чорного моря і Дінця; зрозуміло, що власне Київщина не могла в той час мати потребу в колоністах із Галичини або з Білорусії».