Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович. Страница 20

Ці думки з'явилися не лише після прочитання дитячої книжчини. Ні! Ось іще одна книга, солідніша, академічне видання: «Література і культура Древньої Русі». Словник-довідник за редакцією В.В. Кускова, Москва, 1994 рік.

У словнику-довіднику на с 251 у таблиці IV, де перелічено нащадків Юрія Довгорукого, просто «забули», що в Олександра Невського був старший син Василь. Мовляв, не існувало князя — і все тут! Навіщо зайвий раз нагадувати викладачеві чи студентові про сина Василя, який звинуватив рідного батька у зраді новгородців. Про те вести мову не велено.

Так викладається російська історія в наші часи, часи російської демократії. Саме слово «росіянин» без докору совісті «ліплять» і до новгородців, і до суздальців-фінів, закидаючи на 400–500 років назад. Начебто так було за старих часів.

Стоїть Москва на вигадках незрушно.

Російські історики вселяють своїм читачам думку-аксіому про заснування Москви князем Юрієм Довгоруким у 1147 році. Однак весь парадокс твердження полягає в тому, що нас змушують повірити російському істеблішменту на слово. До початку XIX століття в тогочасній історичній літературі неможливо було знайти року заснування «білокамінної».

Можна було б погодитися з істориками імперії, якби сама подія не змінювала принципово історію Московії. Можливо, в 1147 році біля річки Москви або Яузи в одному зі снігових заметів і ночував, а може, ставив зруб представник славних фінських племен. Князь же Юрій Довгорукий стосунку до цього дійства не мав.

Надто вже цікавий міфологічний аспект «відпочаткового» періоду фіксації появи Москви, а згодом і самої Московії. Вимислу та брехні в цьому питанні нагромаджено багато.

Тому ми змушені проаналізувати і вивчити саму «систему написання» історії Російської імперії, аби стало зрозуміло, коли, ким і навіщо вона була написана, які матеріали при цьому використовувалися.

Так склалося, що головною особою, яка поставила стратегічне завдання «написати й упорядкувати» історію імперії, а заодно здійснила цей захід, стала імператриця Катерина II.

Треба зауважити, що на той час, тобто до другої половини XVIII століття, в руках правителів Російської імперії опинилися матеріали, необхідні для цього, і виконавці, здатні на велику містифікацію. Імперія у всьому намагалася наздогнати європейські країни.

Саме Катерина II, європейськи освічена людина, приїхавши в Російську імперію і згодом отримавши доступ до архівних першоджерел, жахнулася, звернувши увагу, що вся історія держави тримається на словесній билинній міфології і не має доказової логіки. Історія держави спиралася на облудні потуги Івана Грозного, в ній панував хаос бездоказовості та взаємовиключних суперечностей.

Хіба можна було вважати серйозним твердження московських Рюриковичів про належність київської землі Московії на тій підставі, що московський князь належав до династії Рюриковичів? На той час у Європі була не одна династія, представники якої сповідували одну віру, правили в різних державах, однак не зазіхали тільки на цій підставі на чужі країни.

І тоді імператриця ретельно взялася за справу. Не варто думати, що Катерина II зі звичайної безкорисливості почала «писати та впорядковувати» російську історію. Все робилося не без «височайшого заміру». Адже серед низки московських, а пізніше російських князів, царів та імператорів мусила зайняти одне з найпочесніших місць сама Катерина II. І що величнішим та шляхетніпшм виявлявся той ряд, то поважніший вигляд у ньому мала і вона — принцеса німецька.

Вона й думки не допускала, що в царському роду може опинитися серед татаро-монгольської рядової знаті. Жах! Таке європейськи освіченій людині того часу навіть у сні не могло примаритися.

Тож Катерина II 4 грудня 1783 року своїм указом повеліла створити «Комісію для складання записок про древню історію, переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова» [5, с. 564].

Ось як цей указ виконаний насправді:

«… призначити… до 10 осіб, які сукупними працями склали б корисні записки про древню історію, що переважно стосується Росії, роблячи короткі виписки із древніх російських літописів та іноземних письменників за відомим (Катерині II. — В. Б.) досить своєрідним планом. Ці вчені становлять «збори»; але їх обирає Шувалов, віддаючи перевагу при виборі «старанності й точності перед дотепністю», і подає імператриці. Серед членів цих зборів мусять бути троє або четверо осіб, не обтяже-них іншими посадами або досить вільних, щоб трудитися над цією дорученою їм справою, одержуючи за працю особливу винагороду. Збори перебуватимуть під найвищим заступництвом. «Начальник» розподіляє працю між членами, наглядає за успішним її перебігом, виправляє помилки, збирає всіх членів на свій розсуд і подає імператриці праці зборів, які з її дозволу друкуються у вільній друкарні за рахунок Кабінету… Цей начальник чи то директор міллеровського історичного департаменту, чи голова вченого історичного товариства» [5, с. 564–565].

Навіть професор, завідувач кафедри російської історії Московського університету В. О. Юпочевський, особа надто віддана імператорові, вже на початку XX століття не вважав за можливе повідомити читачам склад тієї «Комісії». Чи справді склад був суворо засекречений ще Катериною II, чи сам професор не вважав за потрібне афішувати це, важко сказати. Він лише мимохідь указав на «директора міллеровського департаменту».

Отже, «начальником» «творення російської історії» за велінням Катерини II став Герард Фрідріх Міллер, в особі так званого «міллеровського історичного департаменту», бо сам академік 1783 року відійшов у кращий світ. Але саме Г. Ф. Міллер вплинув на «складання російської історії».

Послухаймо професора В. О. Ключевського:

«Невдалий досвід (перших царів із династії Романових. — В. Б.) не погасив думки скласти російську історію за допомогою особливого урядового закладу. Перенесемося в іншу епоху, до перших років царювання… Єлизавети (дочка Петра І, була на престолі з 1741 по 1761 рік. — В. Б.). При Академії наук ретельно трудився над російською історією заїжджий учений Герард Фрідріх Міллер (проживав у Росії з 1725 року; запрошений Петром І; із 1731 року — член Петербурзької Академії наук, професор історії. — В. Б.). Він майже 10 років їздив по містах Сибіру, розбираючи тамтешні архіви (і вилучаючи потрібні матеріали. — В. Б.), проїздив понад 30 тисяч верст і 1743 р. привіз у Петербург безліч… документів. Через рік він запропонував заснувати при Академії наук «Історичний департамент для створення історії і географії Російської Імперії» з особливою посадою історіографа на чолі та з двома при ньому ад'юнктами… Але пропозицію Міллера не схвалила Академія (та імператриця. — В. Б.)» [5, с. 563–564].

Як бачимо, пропозиція професора Міллера «про складання російської історії за допомогою особливого урядового закладу» була ухвалена тільки Катериною II.

Прошу звернути увагу — пан Міллер шукав «історичні матеріали» у Заволжі і в Сибіру, тобто він вилучав матеріали, які стосувались татаро-монгольського минулого Московії (1238–1506 роки). Матеріали архівів європейської частини імперії наказав звезти в Московію ще Петро І. Слід зазначити, що й він намагався написати «Історію Російської держави», для чого запросив Г. Ф. Міллера з Німеччини.

Однак Міллер у ті роки ще не був готовий писати історію імперії, а вчений — великий українець Феофан Проко-пович — ухилився від писання міфології. Він, випускник Києво-Могилянської академії, володів справжніми знаннями.

«Петро І, особливо наприкінці царювання, дуже цікавився минулим своєї батьківщини, піклувався про збирання та збереження історичних пам'яток, говорив ученому Феофану Прокоповичу: «Коли ж ми побачимо повну історію Росії?», неодноразово замовляв написати загальнодоступний (правду кажучи, «великоросійський». — В. Б.) посібник із російської історії» [5, с. 211].