Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович. Страница 3

Але не менш цікаве інше. Виявляється, вся історія Росії й Русі є забуванням! Суцільним забуванням.

Радянський період — ще свіжий — весь на очах, зліплений із тіста, замішаного на міфах. Упродовж сімдесяти років історію країни писали й переписували разів шість або сім» [3, № 7, с. 24].

Як точно помічено — кожен генсек підганяв історію під себе, як мундир! Згадаймо, що ж вивчали в пшолі наші діди, батьки, ми самі? І, чесно поміркувавши, зізнаймося: історію Росії, хоча держава звалася — СРСР, була багатонаціональною, складалася з п'ятнадцяти республік, об'єднувала сотню народів. Але в комуністичній імперії, як і раніше в російській, не існувало історії українського народу, як не існувало історії народу узбецького, казахського та інших. Тільки там, де історія невідомого народу стикалася з історією великоросів, з'являвся новий народ, який невідь-звідки взявся і «добровільно приєднався» до російського. А якщо «не добровільно», то це неодмінно були «дикі й ворожі» до всього світу племена, і їх, мовляв, сам Бог велів славним предкам великоросів прибрати до рук. Великороси принесли їм культуру, прогрес, облагородили їх.

Згадаймо, як багато років «облагороджують» багатостраждальний чеченський народ. Звичне діяння московської влади. Пізніше нащадки великоросів відхрестяться від гріхів своїх предків, знову перепишуть історію й забудуть про варварський розбій. Але ж мучать і знищують гордий чеченський народ сто п'ятдесят років поспіль. Де вже тут вести мову про якусь мораль, про заповідане — «не убий!» Глибокодумно мовчить світове співтовариство.

Як жорстоко і страшно замішана історія Московії на крові!

Повернімося до статті «Про «москальські вотчини» в Росії». «Але ж обманюємося ми і з більш раннім минулим. Забуваємо, що М. М. Карамзін, С. М. Соловйов і всі інші російські історіографи були державними мужами, такими ж залежними, як радянські академіки-найманці. Вони всі однаково писали історію держави російської — під невсипущим оком цензури. Це не були вільні зодчі часу, їх змушували. «Переписування історії — норма в Росії», — котре вже століття засвідчують іноземці…

Свого часу чудовий знавець російського літописання О. О. Шахматов довів, що «Повість минулих літ», написана легендарним Нестором, протягом століть переписувалася принаймні двічі. Пізніші дослідження встановили п'ятикратне переписування окремих її фрагментів» [3, № 7, с. 24].

Ось тут Аполлон Кузьмін, затятий опонент «мародерів на дорогах історії», не сперечається. Немає чим крити, а жаль. Як видно, він вважає цей факт очевидним. Але якщо це встановлений факт, тоді зрозуміло, для чого відбувалося переписування. Виправлення вносила жива й грішна людина — «покращувала минуле великоросів». Не будемо наразі вдаватися в деталі цього «покращення». Далі ми не раз торкнемося цих фактів і зрозуміємо двоїсту мірку великоросів. Усе попереду.

Хоч яким би дивним здалося це читачам, та немає історії великоросів на землі Київській! Історія великоросів починається із «Залешанської землі», з Московії, які ніколи не були Руссю. Навіть професори Московського університету С. М. Соловйов і В. О. Ключевський крізь зуби визнавали: так, Русь за старих часів була, але великороси як народ з'явилися аж у XVI–XVII століттях. Отож і посягати на Русь не було підстав. Розвалювався міф про «третій Рим», про право великоросів «збирати землі російські». Але як хотілося!

Звернімося все ж до «опонента мародерів». Тут дісталося не лише Аджієву, а й українському авторові В. Коваленку. Аполлон Кузьмін «шляхетний» у своєму гніві: і українців, бач, ніколи не існувало, і великороси — ті ж київські русини, тому, мовляв, не пхайтеся до нас, якщо ми вже застовпили свою історію. Геть!

Що ж до Московії — тут йому все цілком зрозуміло. І немає сумніву, що Московію заселили слов'яни «трьома потоками з IX століття: Волго-Балтійським, із верхів'їв Дніпра, із Середнього Подніпров'я».

Мушу, однак, не погодитися з автором. І ось чому.

К. Валишевський у книзі «Іван Грозний», виданій у Росії в 1912 році, за суворої царської цензури, писав:

«… Погляньте на москвича XVI століття: він бо з ніг до голови вдягнутий по-самаркандськи. Башмакъ, азямъ, армякъ, зипунъ, чебыш, кафтанъ, очкуръ, шлыкъ, башлыкъ, колпакъ, клобукъ, тафъя, темлякъ — такі татарські назви різних предметів його одежі. Якщо, посварившись із товаришем, він почне лаятися, в його репертуарі неодмінно фігуруватиме дуракь, а якщо доведеться битися, в діло піде кулакь. Будучи правителем, він надягне на підсудного кандалы та покличе ката дати засудженому кнута. Будучи правителем, він збирає податки в казну, яку охороняє караулъ, і влаштовуватиме при дорогах станції, які назве ямами, і обслуговуватимуть їх ямщики. Нарешті, вставши з поштових саней, він заходить у кабакъ, який замінив древню російську корчму.

І всі ці слова азійського походження. Це, без сумніву, знаменно, хоча й стосується лише зовнішньої форми. Але значно важливіше те, що певний домішок монгольської крові сприяв такій швидкій і покірній асиміляції» [4, с. 109].

Дорогі великороси, ось де ваше коріння! Однак усі ці зовнішні ознаки споріднення свідомо й цілеспрямовано викорінювалися не тільки витісненням слів із побуту, а й забороною на глибокий аналіз таких питань.

Згадайте гоніння ЦК КПРС і московською псевдонауковою елітою Олжаса Сулейменова, казахського поета, який посмів зазіхнути на святая святих — російську історичну міфологію, довівши запозичення російською мовою безлічі слів із тюркської групи мов. Але ж мислячій людині відомо: слово може прижитися в чужій мові тільки в тому випадку, якщо є його носії впродовж тривалого історичного періоду. При цьому слова з ворожого лексикону простий народ у побут аж так щедро не бере. Отже, ці слова жили в гущі народу. Вони живуть і донині, нагадуючи про минуле, хоче того чи ні московський істеблішмент.

І той самий К. Валишевський, який жив і працював на 100 років раніше від Аполлона Кузьміна, писав — як цвяхи забивав:

«Із етнографічного погляду дев'ять десятих країни (Московії. — В. Б.) мали тільки те російське населення, яке залишила тут хвиля недавнього колонізаційного руху. Не було необхідності у той час «скребти» росіянина, аби знайти татарина і особливо фіна. Основою населення (Моско-вії. — В. Б.) скрізь було фінське плем'я» [4, с. 16].

Слід відзначити ще одну очевидну істину: доріг, що з'єднували у XII столітті суздальську землю Моксель із землями Києва, практично не існувало. Усі землі між ними були вкриті дрімучими лісами й непрохідними болотами. Не було потреби наддніпрянським слов'янам втікати «за тридев'ять земель», щоб заховатися від печенігів, половців або монголо-татар, — навколо простиралися свої рідні ліси. І кочівники пересувалися по відкритій місцевості, забезпечуючи коней пашею. Ще М. М. Карамзін писав: «Татари не полюбляли воювати в зимовий час, без паші…» Рухалися вони зазвичай із півдня або сходу.

Лише вигнані з наділів князі та їхні дружини прямували на північний схід, прихоплюючи собі нові володіння, разом із фінськими племенами, що жили на тих землях. А з князьками йшли отці-місіонери, допомагаючи «зросійщувати» землю.

Така правда. Про неї писав В. О. Ключевський: «…Великоруське плем'я… було наслідком нових різноманітних впливів… причому у краї, що лежав поза старою корінною Руссю і в XII ст. був більше інородницьким, ніж руським краєм… Фінські племена розташовувалися серед лісів і боліт центральної й північної Росії ще в той час, коли тут не було помітно жодних слідів присутності слов'ян» [5, с. 41].

Ще раніше цю думку висловив М. М. Карамзін: «… Жили тоді… Меря навколо Ростова й на озері Кле-щині, або Переславському; Мурома на Оці, де ця ріка впадає у Волгу;… Чудь в Естонії й на Схід до Ладозького озера; Нароватам, де Нарва;… Весь на Білоозері; Перм у названій так губернії;… Печора на річці Печорі. Деякі із цих народів уже зникли в новітні часи або змішалися з Росіянами…» [1, том 1, с. 45].