Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 12

Минули роки, але Брюно все ще перебував під тягарем сумнівів, не знаходячи відповіді на безліч питань. Те, що з ним відбувалося, було безпосередньо пов’язане з товстим боязким малюком, чиї фотографії в нього збереглися. Цей хлопець був пов’язаний з болісним бажанням дорослого чоловіка, яким він став. Дитинство Брюно було болісним, отроцтво — жорстоким; тепер йому сорок два, тож якщо розмірковувати об’єктивно, до смерті ще далеко. Що йому залишилось у цьому житті? Мабуть, кілька феляцій, за які, це він точно знав, Брюно платитиме все з більшою готовністю. Життя, спрямоване на досягнення однієї мети, залишає мало місця спогадам. Чим швидкоплиннішою та важчою ставала ерекція, тим більше Брюно впадав у безвладну печальну розслабленість. Секс став головним сенсом його існування; тепер він зрозумів, що вже неможливо нічого змінити. З цієї точки зору, Брюно був типовим представником свого часу. За часів його отроцтва сувора економічна конкуренція, у полоні якої французьке суспільство перебувало понад двісті років, дещо пом’якшилася. Поширювалася думка, що при нормальному ході економічного розвитку суспільні умови мають змінюватись у бік деякого зрівняння можливостей. Політики та гіганти бізнесу постійно посилалися на шведську соціал–демократичну модель. Отже, Брюно не міг запалитись ідеєю перевершити своїх сучасників щодо економічного успіху. В професійному плані його єдиною — і доволі розумною — метою було проникнути в той «численний середній клас, що не має чітких меж», про який згодом писав Жіскар д’Естен. Але люди вміють створювати ієрархії: людина має відчувати свою перевагу над собі подібними. Данія та Швеція, що були зразком для європейських демократій у досягненні економічної рівності, разом з тим давали ще один приклад для наслідування — то був приклад сексуальної свободи. Всередині того самого середнього класу, до якого все більше долучалися робітники і службовці, точніше, серед дітей цього прошарку населення, раптом відкрилося нове поле для боротьби самозамилування. Під час однієї лінгвістичної конференції, що відбувалась у липні 1972 року в маленькому баварському місті Траунштайні поблизу австрійського кордону, якийсь Патрік Кастеллі, молодий француз із його групи, протягом трьох тижнів зміг оволодіти тридцятьма сьома кралями. Брюно за той же час показав нульовий результат. Він дійшов до того, що показав продавщиці супермаркету свій пеніс — добре, що вона тільки пирснула зо сміху і не стала подавати на нього до суду. Цей Патрік Кастеллі, як і він, належав до буржуазної сім’ї та мав непогані успіхи в навчанні; що ж до майнового становища, тож їх перспективи були рівнозначні. Більшість юнацьких спогадів Брюно були в такому ж дусі.

Згодом глобалізація економіки поклала початок конкуренції більш жорсткій, яка розвіяла сподівання на інтеграцію всього населення у середній клас, що розширювався із збільшенням купівельної спроможності; все більш численні соціальні верстви населення опинялись у порожнечі нестабільності та безробіття. Запеклість змагання в царині сексу не тільки не зменшилась, а навпаки, навіть посилилася.

Вже двадцять п’ять років минуло, відколи Брюно познайомився з Мітелем. Брюно здавалося, що за цей страхітливий час він майже не змінився; гіпотеза про незмінність людської суті була для нього безперечною та очевидною істиною. Втім, численні пласти його власної історії вже потонули в сутінках забуття. Місяці, цілі роки згинули так, наче він ніколи їх не проживав. Але цього не можна було сказати про останні два роки його отроцтва, такі багаті на спогади і досвід навчання. Як набагато пізніше пояснить йому брат, пам’ять людського життя схожа на «консистентні історії» Гріффітса. То було травневого вечора, вони сиділи в помешканні Мішеля, пили кампарі. Вони рідко згадували минуле, здебільшого їх розмови торкались насущних політичних чи соціальних проблем; проте того вечора вони це зробили.

Ти згадуєш різні моменти свого життя, — підсумував Мішель, — ці спогади з’являються перед тобою в різних виглядах; до тебе повертаються думки, мотиви, обличчя. Іноді просто згадуєш ім’я, скажімо, Патриція Хохвайлер, про яку ти щойно говорив, хоча сьогодні ти навіть не упізнав би її. Зрідка ти бачиш обличчя, але навіть не можеш згадати, чиє воно. У випадку з Кароліною Єсаян усе, що ти про неї знаєш, сконцентровано тільки на тій миті, коли твоя долоня лежала в неї на коліні. Термін «консистентні історії» у 1984 році ввів Гріффітс з метою встановити зв’язок між кількісними змінами в описах ймовірностей. «Історія» за Гріффітсом твориться згідно з низкою більш–менш випадкових намірів, здійснених у різний час. Кожен намір свідчить про наявність певної фізичної величини, яка може відрізнятися від результатів інших намірів і для кожного визначеного моменту стосується певної зони вимірів. Наприклад, у час t₁ електрон має певну швидкість, що вимірюється з часткою приблизності, яка залежить від способу намірів; у час і₂ він знаходиться в певній просторовій зоні; у час t₃ він має певне значення спіну. Виходячи з підмножини намірів можна визначити його історію, логічно консистентну, про яку, однак, не можна стверджувати, що вона правдива; вона лише може бути визнана несуперечливою. Серед можливих та експериментально припустимих історій нашого світу деякі можна описати у вигляді, який пропонує Гріффітс, — саме тоді їх можна буде назвати гріффітськими консистентними історіями, бо все в них відбувається так, наче світ складається з непоєднуваних об’єктів, наділених органічно тільки їм властивими стабільними характеристиками. До того ж, кількість гріффітських консистентних історій може бути описана виходячи з низки вимірювань і звичайно значно перевищує одиницю. Ти маєш уявлення про своє «я». Це уявлення дозволяє тобі вивести певну гіпотезу, а саме: історія, яку ти зараз відновлюєш, виходячи з власних спогадів, є логічною консистентною історією, яка виправдана у тій мірі, в якій її викладення однозначне. Як окремий індивід із сталими й незмінними упродовж певного відрізку часу умовами існування, що підпорядковується певній онтологічній ієрархії властивостей та сутностей, ти обов’язково, можеш не сумніватися, потрапляєш під опис гріффітської консистентної історії. Звичайно, апріорі ця гіпотеза співвідноситься зі сферою реальності, а не твоїх мрій.

Мені легше думати, що моє «я» ілюзорне, хай то буде навіть болісна ілюзія, — м’яко заперечив Брюно. На це Мішель, який нічого не знав про буддизм, не знайшовся, що відповісти.

Їм було нелегко спілкуватися, вони бачились не частіше, ніж два рази на рік. Замолоду вони вели палкі суперечки, але той час минув назавжди. У вересні 1972 року вони разом обрали природничонаукову спеціалізацію; протягом двох років пройшли курс математики та фізики. В науках Мішель був значно вищий за своїх товаришів. Він уже почав розуміти, що світ людських відносин оманливий, сповнений гірких розчарувань і тривог. Математичні рівняння давали йому світлу живу радість. Блукаючи в сутінках, він раптом знаходив вихід: кілька формул, яких–небудь зухвалих факторизацій — і ти підіймаєшся на нову сходинку, до осяйної ясності. Перше з рівнянь доведення було найбільш хвилюючим, адже на півдорозі істина все ще сумнівна, вона ледь мерехтить вдалині; останнє рівняння було найбільш радісним, найбільш сліпучим. У тому ж році Анабель перейшла до другого класу ліцею в Мо. Після занять вони часто зустрічались утрьох. Потім Брюно повертався до інтернату, Анабель та Мішель прямували до вокзалу. Ситуація стала дивною і сумною. На початку 1974 року Мішель цілком поринув у простори Гілберта; потім він відкривав для себе теорії вимірювань, прилучався до інтегралів Рімана, Лебега та Стілтьєса. Брюно тим часом читав Кафку і мастурбував у мотовозі. Одного травневого дня в басейні, який тільки–но відкрився в Шапель–сюр–Кресі, він дістав велике задоволення, стягнувши край рушника і продемонструвавши свого члена двом дівчаткам дванадцяти років; йому дуже приємно було дивитись, як вони штовхають одна одну, та пересвідчитися, що це видовище їх зацікавило; з однією з них, маленькою шатенкою в окулярах, він обмінявся довгим поглядом. Надто нещасний та ображений, щоб серйозно замислюватися про чужі проблеми, Брюно однак збагнув, що справи в його зведеного брата йдуть ще гірше. Часто вони утрьох ходили в кафе; Мішель носив спортивні куртки на блискавці та кумедні шапочки, він не вмів грати у настільний футбол, і здебільшого саме Брюно підтримував розмову. Мішель сидів не рухаючись, говорив усе рідше; підводячи погляд на Анабель, він дивився пильно і байдуже. Анабель не заперечувала; для неї Мішель був якимось втіленням правди іншого, кращого світу. Приблизно в той самий час вона прочитала «Крейцерову сонату» і деякий час вважала, що цей твір допоміг їй зрозуміти його. Через двадцять п’ять років Брюно здавалося очевидним, що вони тоді потрапили в цілком ненормальну ситуацію, хистку та безнадійну; коли дивишся у минуле, завжди виникає враження, — мабуть, оманливе — певної визначеності.