Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 23

Телебачення, особливо перший канал, полюбляло постійно давати глядачеві уроки гідності. Замолоду Мішель вірив, що особливу гідність надають людині лише страждання. Тепер слід було визнати: він помилявся. Коли щось і надавало людині додаткової гідності, то це саме телебачення.

Незважаючи на постійні невинні радощі, що їх йому давало телебачення, він вважав за потрібне виходити у світ. Бодай за покупками. Без точних орієнтирів людина розривається, розмінюється на дрібниці, з такої вже нічого путнього не витягнеш.

Вранці 9 липня (на день Святої Амандіни) він помітив, що зошити, папки та картотечні ящички вже з’явилися на своєму місці в «Монопрі». Під гаслом «Початок навчального року без головного болю», що здавалося Мішелю цілком переконливим, починалась рекламна кампанія. Адже що таке навчання, накопичення знань, як не суцільний головний біль?

Наступного дня в своїй поштовій скриньці він знайшов каталог «Труа Сюїс», колекція осінь–зима. На упаковці з товстого картону не було зазначено жодної адреси; мабуть, якийсь комівояжер сунув йому цей буклет. Як старий клієнт дешевих магазинів з доставкою додому, він уже давно звик до цих невеличких ознак уваги, свідчень взаємної приязні. Літо в розпалі, комерційні стратеги орієнтуються на осінній попит; проте небо як і раніше сяє, а надворі, по суті, лише початок липня.

Ще замолоду Мішель читав різні романи, де все крутилося навколо теми абсурду, екзистенціального відчаю, нерухомої порожнечі буття. Така література лише частково переконала його. В той час він часто бачився з Брюно. Брюно хотів стати письменником; він мазюкав сторінку за сторінкою та багато мастурбував; він допоміг Мішелю відкрити для себе Бекетта. Мабуть, Бекетт насправді був, що називається, великим письменником, проте Мішель не зміг дочитати до кінця жодного його твору. Це було наприкінці сімдесятих; йому та Брюно було по двадцять років, і вони вже не відчували себе молодими. Так усе й триватиме: вони відчуватимуть себе все більш старими й соромитимуться цього. Епосі вдалося здійснити в них неймовірну трансформацію: втопити трагічне передчуття смерті в повсякденному і в’ялому відчутті старіння. Два десятиріччя по тому Брюно все ще по–справжньому не замислювався над смертю; спочатку він сумнівався, що коли–небудь замислюватиметься над нею. До самого кінця він прагнутиме жити повним життям, з його проблемами, боротьбою з негодами та ускладненнями конкретного існування і недугами старіючого тіла. До останнього дня він вимагатиме хоча б невеличкої відстрочки, продовження свого земного буття. А головне, до кінця життя він шукатиме останньої солодкої миті, сподіваючись урвати собі останній ласий шматочок. Добряча феляція, хоч якою б незначною перед лицем вічності вона була, дає реальне задоволення; заперечувати це було б безглуздо, думав Мішель, перегортаючи сторінки каталогу, присвячені спідній білизні («Пасок на талії — чуттєвий силует!»).

Що ж до Мішеля, то він мастурбував нечасто; сексуальні фантазії, які йому, молодому досліднику, могли навіяти реальні молоді жінки (переважно комерційні представниці великих фармацевтичних лабораторій) через Мінітель [17], поступово згасали в його уяві. Тепер він спокійно контролював занепад власної мужності через легке безпечне мастурбування, для натхнення йому було досить його каталогу «Труа Сюїс», а часто ще й симпатичного CD–ROM за 79 франків. Брюно ж, наскільки йому було відомо, навпаки, тратив свої зрілі роки, полюючи на непостійних легковажних лоліт з пухкими персами, круглими сідницями і привабливими губками; слава Богу, у Брюно було міцне становище держслужбовця. Але він не жив у світі абсурду, ні: скоріше в певній мелодраматичній мішанині, серед винних парів та еротичних мрій. Мішель жив у точному, історично неміцному світі, який, однак, підпорядкований загальному ритму деяких комерційних церемоніалів, на кшталт турніру Ролан-Гарос, Різдва, Нового року чи виходу раз на два роки каталогу «Труа Сюїс». Якби він був гомосексуалістом, він міг би взяти участь у «Спідафоні» чи «Гей–прайді»; Якби він був розпусником, то був би у захваті від «Еротичного салону». Якби він був спортивнішим, у цей самий час він спостерігав би за перипетіями піренейського етапу «Тур де Франс». Будучи споживачем без певних інтересів, він, проте, щоразу з радістю відвідував би два тижні італійських товарів у своєму «Монопрі». Все це було добре організовано, воістину гуманно; у всьому цьому він міг би віднайти своє щастя; нічого кращого він не зміг би вигадати, навіть якби бажав цього.

Вранці 15 липня він дістав з урни біля під’їзду проспект релігійного змісту. Різні життєві сюжети закінчувались одним блаженним фіналом: зустріччю з Христом, що воскрес. Його зацікавила історія однієї молодої жінки («Ізабель була шокована, адже вона ризикувала пропустити навчальний рік в університеті»), хоча слід було визнати, що до його власного досвіду ближчою була історія якогось Павла («Для Павла, офіцера чехословацької армії, піком його військової кар’єри стала посада командира протиракетної установки»). Він легко міг вжити до самого себе таке твердження: «Будучи гарним спеціалістом в технічній галузі, випускником престижного навчального закладу, Павел міг би бути задоволений своїм становищем. Але попри це, він був глибоко нещасним і перебував у постійному пошуку сенсу життя».

Каталог «Труа Сюїс», зі свого боку, здавалося, надавав читачеві історично більш обгрунтоване уявлення про хворобливу неміч європейців. Навіюючи з перших же сторінок думку про близькість докорінних змін цивілізації, на сімнадцятій сторінці ця теза набувала остаточного формулювання; Мішель кілька годин розмірковував над повідомленням, що містилося в тих двох фразах, які визначали тему колекції: «Оптимізм, великодушність, злагода та гармонія рухають світ уперед. ЗАВТРАШНІЙ ДЕНЬ БУДЕ ЖІНОЧИМ».

Брюно Мазюр у вечірніх новинах повідомив, що американський зонд щойно знайшов на Марсі закам’янілі сліди життя. Йшлося про бактеріальні форми, певно, про метанові археобактерії. Отже, на планеті, близькій до Землі, було можливе виникнення макромолекулярних біоорганізмів, вони могли утворитися від аморфних структур, що самовідтворюються і складаються з примітивного ядра та маловивченої мембрани; потім, певно, цей процес зупинився під впливом кліматичних змін: відтворення все більш ускладнювалось, а тоді й зовсім припинилося. Історія життя на Марсі виявилася досить скромним сюжетом. Однак (хоча Брюно Мазюр, здається, не до кінця це усвідомлював) ця стисла, дещо в’яла розповідь про невдачу жорстко суперечила всім міфічним і релігійним витворам, якими зазвичай тішить себе людство. Не було єдиного, грандіозного акту створення; не було обраного народу, навіть простору чи планети обраної не було. Була лише безліч розкиданих у Всесвіті дрібних, безнадійних і переважно малопереконливих спроб. До того ж, усе це відбувалося із страхітливою одноманітністю. ДНК марсіанських та земних бактерій виявилась, мабуть, ідентичною. Цей висновок укинув його в легкий смуток, який сам по собі вже був симптомом депресії. Дослідника, який перебуває в нормальному, тобто бадьорому та діяльному стані, така ідентичність, навпаки, мала б обрадувати, він побачив би в цьому запоруку багатообіцяючих узагальнених положень. Якщо ДНК всюди однакова, то, мабуть, на те повинні бути свої причини, глибокі причини, пов’язані з молекулярною структурою пептидів або ж з топологічними умовами самовідтворення. Він міг би знайти ці глибинні причини; він пам’ятав, що коли був молодшим, така перспектива надихнула б його, кинула б у захват.

Коли у 1982 році Джерзінські познайомився з Деплешеном, він закінчував писати дисертацію в університеті в Орсе. Як дисертант він мав брати участь у блискучих дослідах Алена Аспе, що підтверджують нерелевантність розходжень у поведінці двох фотонів, випущених одним і тим самим атомом кальцію; в цій команді він був наймолодшим дослідником.

Точні, строгі, добре задокументовані, досліди Аспе мали викликати жвавий відгук в науковому світі: усі вважали, що вони є першим вичерпним спростуванням доказів, що їх у 1935 році висловили Ейнштейн, Подольський та Розен проти формалізму квантової теорії. Нерівності Белла, як вважалося, виходячи з гіпотез Ейнштейна, були цілком спростовані, до того ж результати повністю збігалися з тим, що припускала квантова теорія. Після цього залишалися тільки дві гіпотези. Згідно з однією, приховані властивості, що зумовлювали поведінку частинок, не піддавалися локалізації, тобто дві частинки могли впливати одна на одну тільки на довільній взаємовідстані. Згідно з другою гіпотезою, слід було відмовитися від самого терміна елементарна частинка через повну неспроможність визначити її внутрішні характеристики: тоді дослідник опинявся перед максимальною онтологічною порожнечею, якщо тільки не переходив до радикального позитивізму, обмежуючись математичним виразом передбачення явищ, що спостерігаються, повністю відрікаючись від пояснення їх реальної фізичної сутності. Певна річ, саме до цієї гіпотези і мала схилитися більшість вчених.