Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 38

«Чистота крові, до якої протягом кількох поколінь поспіль не намішувалося нічого, що не належало до найвеличніших, найшляхетніших родів Франції, позбавила цих людей навіть тіні того, що ми називаємо «манірністю», надавши їм бездоганної простоти».

Я глянув на Бена: він чухав потилицю, яйця, розминав жуйку. Що може зрозуміти тут ця мавпа? Втім, і всі решта, що вони можуть зрозуміти в цьому? Я й сам іноді напевно не знаю, що саме хотів сказати Пруст. Ці його десятки сторінок про чистоту крові, про шляхетність знатності, про особливості середовища видатних професорів медицини… Все це здавалось мені цілковитим проносом. Певно, ми живемо зараз у спрощеному світі. Герцогиня Германтська мала куди менше «бабла», ніж Снуп Доггі Дог, в останнього «зелені» менше, ніж у Біла Гейтса, проте він має набагато більше дівок. Два параметри, не більше. Звичайно, можна було б задумати написати прустіанський роман для всяких там jet set [27], де б популярність протистояла багатству, або ж вивести на сцену протиборство між знаменитістю, що працює на публіку, і знаменитістю для більш вузького кола, для тих happy few, деяких щасливців, але все це не викликало б жодного інтересу. Популярність у науці та культурі не більш ніж посередній ерзац справжньої слави, насаджуваної засобами масової інформації; і ця остання разом з індустрією розваг викачує більш значні грошові маси, ніж будь–яка інша сфера людської діяльності. Що таке банкір, міністр, директор підприєства у порівнянні з кіноактором чи рок–зіркою? З фінансової, сексуальної та будь–якої іншої точки зору не більше, ніж нуль. Стратегія виключності, яку так точно описав Пруст, у наш час втратила будь–який сенс. Якщо вважати людину як ієрархічну тварину, будівника ієрархій, то між суспільством XVIII сторіччя і нашим не більше спільного, ніж між Малим Тріаноном та радіовежею. Пруст залишався переконаним європейцем, одним з останніх європейців, разом з Томасом Манном; те, що він писав, уже не має жодного зв’язку з будь–якою реальністю. Звичайно, фраза щодо герцогині Германтської залишається неперевершеною. Однак, усе це зараз звучить трохи нуднувато; і врешті–решт я звернувся до Бодлера. Тривога, смерть, сором, хміль, ностальгія, занапащене дитинство… все це лише безсумнівні сюжети, міцні теми. Проте дивно це виглядало. Весна, спека, всі ці збуджуючі красуні — і я, що декламує:

Я витримав паузу. Вірш їх схвилював, я відчував це, весь клас затамував подих. Це був останній урок, за півгодини мені знову йти на потяг, потім повертатися до дружини. Раптом з глибини зали почув голос Бена: «Ого, старий! Так у тебе ж смерть у голові сидить!» Він мовив це голосно, але то була не зухвалість, у його голосі я почув навіть якісь нотки захоплення. Я так і не зрозумів, чи то звертався він до Бодлера, чи то до мене; в принципі, як коментар до тексту це було не так уже й погано. Проте я мав припинити це. Я просто сказав: «Вийдіть геть». Він не зрушив з місця. Я зачекав тридцять секунд; я спітнів од страху; я відчував: ще трохи, і я не зможу вимовити ані звуку; втім, я знайшов у собі сили повторити: «Вийдіть геть». Він підвівся, дуже повільно зібрав свої речі й пішов на мене. У всіх силових конфліктах є благословенний момент, чарівна мить, коли воля та агресія обох супротивників врівноважують одна одну. Бен зупинився переді мною, він був на цілу голову вищий за мене, я думав, він зараз дасть мені ляпаса, але ж ні, зрештою він просто пішов до дверей. Я переміг. То була маленька перемога: наступного дня він знову прийшов на заняття. Здається, він щось зрозумів, одного разу, зустрівшись зі мною очима, він почав тискати свою подругу просто під час занять. Він задирав їй спідницю, совав руку якомога далі, м’яв їй стегна; потім, нахабно посміхаючись, дивився на мене. Я жадав цю кралю до нестями. Весь вихідний я складав расистський памфлет, перебуваючи весь час у стані майже безперервної ерекції; в понеділок я зателефонував до «Нескінченності». Цього разу Солерс прийняв мене у своєму кабінеті. Він був грайливим і лукавим, наче на екрані телевізора, ба навіть кращий. «Ви справжній расист, це відчувається, це вас живить, дуже добре. Ба–бах!» Витонченим жестом він дістав одну зі сторінок, позначив пасаж на полях: «Ми заздримо неграм, ми ними захоплюємось, бо прагнемо, як вони, знову стати тваринами, тваринами з великим членом і крихітним мозком рептилії, підпорядкованим потребам їхнього члена». Він пустотливо потряс аркушем: «Це круто, сміливо, дуже шикувато. У вас справжній талант. Утім, місцями поверхово, — наприклад, мені не дуже сподобався підзаголовок: «Расистом не народжуються, ним стають». Другорядності, обмовки — це завжди трохи… Гм…» Його обличчя спохмурніло, але він зробив пірует мундштуком і знов усміхнувся. Справжній клоун, просто душка. «Майже не відчувається зайвого впливу, і потім нічого такого, щоб надто шокувало. Наприклад, ви не антисеміт!». Він дістає інший пасаж: «Тільки євреї не жаліють, що вони не негри, бо з давніх–давен вони обрали шлях розуму, сорому й відчуття провини. Ніщо в західній культурі не може зрівнятися чи принаймні наблизитися до тих висот, яких досягай євреї, спонукувані усвідомленням винності та сорому; саме тому негри так завзято ненавидять їх». Із щасливим виглядом він плюхнувся назад у крісло, закинувши руки за голову; на якусь мить мені здалося, що зараз він покладе ноги на стіл, але цього не сталося. І знову подався вперед, він не міг усидіти спокійно на місці.

— То що ж робитимемо?

— Не знаю, але ви могли б надрукувати мій текст.

— О–ля–ля! — він розреготався, наче я вдало пожартував. — Надрукувати таке в «Нескінченності»? Друже, ви не усвідомлюєте… Тепер уже не часи Селіна. Є такі теми, про які вже не можна писати, що заманеться… такий текст може накликати на мене великі неприємності. Думаєте, в мене замало неприємностей? Якщо я працюю у видавництві «Галімар», то, ви гадаєте, я можу робити все, що захочу? Знаєте, за мною стежать. Чекають на промах. Ні, ні, це було б дуже важко. Що ще ви можете запропонувати?

Здається, він був справді здивований, що я не приніс іншого тексту. Мені було прикро, що я розчарував його, я залюбки був би його дружком, і щоб він водив мене на танці, купував мені віскі у Пон–Руаялі. Вийшовши на вулицю, я відчув крайній відчай. По бульвару Сен–Жермен проходили жінки, стояла передвечірня спека, і я зрозумів, що ніколи не стану письменником; я також зрозумів, що мені начхати на це. Втім, що тоді робити? Секс уже коштував мені половини платні, неймовірно, що Анна досі ні про що не здогадалась. Я міг би виступити за Національний фронт, заради чого їсти кислу капусту у товаристві недоносків? Хай там як, але серед правих марно шукати жінок, якщо вони й існують, то завжди плутаються з десантниками. Мій текст був цілковитою нісенітницею, я викинув його у першу–ліпшу урну. Мені слід було зберегти свою позицію «лівого гуманіста», це мій єдиний виграшний шанс, у глибині душі я був у цьому певен. Я сів на терасі «Ескуріалу». Мій пеніс болів, роздувся. Я замовив два пива, потім пішки пішов додому. Переходячи Сену, згадав Аджілу. Це була арабка з мого другого класу, дуже гарненька, дуже витончена. Зразкова учениця, серйозна. Вона на рік випереджала своїх однокласників. У неї було лагідне, розумне обличчя, жодного глузування в очах; вона дуже хотіла встигати в навчанні. Нерідко навколо таких дівчат вештаються негідники та вбивці, з них було досить, аби їх трохи приголубили. Упродовж наступних тижнів я часто розмовляв з нею, викликав до дошки. Вона не уникала моїх очей, мені здалося, що вона не вважає це дивним. Слід було поспішати, адже за вікнами вже червень. Коли вона поверталася на своє місце, я дивився на її маленький зад, туго стягнутий джинсами. Вона мені так подобалася, що я почав чіплятися до повій. Я уявляв, як мій член проникає в її лагідне довге чорняве волосся; я навіть мастурбував на один з її творів.