Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 49

Зі своїм тринадцятисантиметровим членом та нечастими ерекціями (він ніколи, якщо не брати до уваги ранньої молодості, не міг триматися по–справжньому довго, та й латентні періоди між двома еякуляціями з того часу значно збільшилися: певна річ, адже він уже був не такий молодий), по суті, Брюно було не місце в таких клубах. І все ж таки він був щасливий, маючи у власному розпорядженні більше кицьок і ротів, ніж він будь–коли міг мріяти; він відчував, що всім цим зобов’язаний Крістіані. Найсолодшими все ще залишались ті миті, коли вона пестила інших жінок; її випадкові подруги завжди захоплювалися вправністю її язика, спритністю, з якою пальці намацували і збуджували їхні клітори; на жаль, коли вони насмілювались віддячити тим самим, розчарування здебільшого було неминучим. їхні піхви, надто розтягнуті зляганням по ланцюжку та грубими пальцями (адже часто в хід йдуть кілька пальців водночас, а то й навіть уся рука), щодо чуттєвості нагадували шматок сала. Одержимі шаленим ритмом актрис групових порнофільмів, вони смикали його прутня так грубо, наче то був важіль із якоїсь деревини, до того ж робили це з кумедним кривлянням гравців на корнет–а-пістоні (повсюдна присутність музики техно на шкоду ритмам більш тонкої чуттєвості, безперечно, також вплинула на той надто механічний стиль, в якому вони виконували власну повинність). Він вивергався швидко і без справжнього задоволення; для нього вечір тим і закінчувався. Вони лишалися ще на півгодини–годину; Крістіана віддавалася по черзі, щиро прагнучи тим самим збудити його мужність. Прокидаючись уранці, вони знову кохалися; нічні картини повертались до нього, напівсонного, у приємнішому вигляді; тоді для них наставали миті невимовної ніжності.

У принципі, ідеально було б запросити до себе кілька обраних пар, провести вечір разом за дружньою розмовою, супроводжуваною пестощами. Певно, вони так і зроблять — підсвідомо Брюно був у цьому певен; йому слід також відновити свої вправи щодо зміцнення м’яза, які пропонував американський сексолог. Його історія з Крістіаною була важлива й вагома, жодна інша подія його життя не давала йому стільки радості. Принаймні так він іноді думав, коли дивився, як вона одягається чи метушиться на кухні. Втім, коли під час робочого тижня вона була далеко від нього, ним набагато частіше володіло передчуття, що все це нікчемний фарс, останній огидний жарт, який влаштувало йому життя. Найстрашніше лихо наздоганяє нас у ту мить, коли нам здається, що щастя — ось воно, поруч, таке реальне і досяжне.

Катастрофа сталася в лютому, коли вони були у «Кріса та Ману». Розлігшись на матраці в центральній кімнаті, примостивши голову на подушки, Брюно дав Крістіані відсмоктати; він тримав її за руку. Вона стояла перед ним на колінах, розсунувши ноги, відкривши зад чоловікам, які, підходячи до неї, натягували презервативи й по черзі оволодівали нею. Їх пройшло вже п’ятеро, а вона навіть не глянула на жодного з них; приплющивши, наче у півсні, очі, вона проводила язиком по члену Брюно, просуваючись сантиметр за сантиметром. Раптом вона коротко, різко скрикнула. Тип позаду неї, стрижений здоровило, продовжував сумлінно трахати її, активно рухаючи стегнами; його погляд був порожнім і трохи неуважним. «Стійте! Припиніть!» — вигукнув Брюно; йому здавалося, що він наче кричить, але голос зрадив його, він видав лише слабке скигління. Він підскочив і грубо відштовхнув типа, який збентежено завмер з відстовбурченим членом і спущеними додолу руками. Крістіана впала набік; страждання спотворило її обличчя. «Ти не можеш поворухнутися?» — спитав він. Вона мовчки хитнула головою; він кинувся до бару, попросив телефон. Бригада швидкої прибула хвилин за десять. Усі учасники були вже одягнені; в абсолютній тиші вони спостерігали за тим, як санітари піднімають Крістіану, кладуть її на носилки. Брюно увійшов у машину швидкої допомоги, сів поруч із нею; вони були за два кроки від Центральної лікарні. Кілька годин він чекав у коридорі з покритою лінолеумом підлогою, потім вийшов черговий лікар і сказав йому: вона заснула, її життя у безпеці.

У неділю їй зробили пункцію кісткового мозку; Брюно прийшов о сьомій вечора. Вже стемніло, над Сеною мрячив холодний дрібний дощик. Крістіана сиділа в ліжку, спираючись спиною на купу подушок. Побачивши його, вона усміхнулася. Діагноз був однозначним: некроз куприкового відділу хребта у невиліковній стадії. Останні кілька місяців вона очікувала цього, воно вже могло статися з хвилини на хвилину; ліки загальмували процес, але аж ніяк не зупинили його. Тепер хвороба не прогресуватиме, нових ускладнень можна не побоюватись; але її ноги паралізовані, і вдіяти з цим нічого не можна.

З лікарні її виписали за десять днів; Брюно чекав там на неї. Тепер все змінилося. Звичайно життя характеризується довгими, здебільшого похмурими періодами нудьги; аж потім раптом з’являється нове відгалуження, і виявляється, що ця нова гілка життя тягтиметься аж до кінця. Крістіані мали тепер призначити пенсію за інвалідністю, вона вже ніколи не зможе працювати; вона навіть має право на безкоштовну допомогу хатньої робітниці. Вона покотила йому назустріч своє крісло. Вона пересувалася ще незграбно — слід було налягти, а руки в неї були слабкуваті в передпліччі. Він поцілував її в щоки, потім у губи. «Тепер, — сказав він, — ти можеш переїхати до мене. В Париж». Вона підвела голову, глянула йому в вічі. Він не зміг витримати її погляду. «Ти певен? — лагідно спитала вона. — Певен, що це саме те, чого ти бажаєш?» Він не відповів, принаймні зволікав з відповіддю. Мовчання тривало півхвилини, потім вона додала: «Ти нічим нікому не зобов’язаний. У тебе не так багато часу, щоб жити; навіщо марнувати цей час, опікуючись калікою». Настанови нашого сучасного сумління більше не узгоджуються з нашим смертним випробуванням. Ще ніколи, в жодну епоху, в жодній цивілізації ніхто так довго, так постійно не думав про свій вік; зараз кожен чітко розуміє ясну перспективу майбутнього: прийде час, коли сума фізичних радощів, які заготовлені для нього життям, стане меншою, ніж сума страждань, що чекають на них (в цілому, людина знає, що лічильник працює — і крутиться він в один бік). Таке раціональне зважування радощів та страждань, до якого кожен рано чи пізно доходить, починаючи з певного віку неминуче веде до думки про суїцид. До речі, цікаво відзначити, що Дельоз та Дебор, двоє поважних інтелектуалів кінця сторіччя, обидва покінчили життя самогубством без певної причини, виключно тому, що ні один, ні другий не змогли примиритися з перспективою власної фізичної деградації. Ці самогубства нікого не здивували, не викликали ніяких коментарів; сьогодні суїцид літніх людей, що став досить поширеним явищем, дедалі здається нам учинком цілком логічним. Також можна відзначити як симптоматичну деталь реакцію публіки на ризик терористичного нападу: майже у всіх без винятку випадках люди воліють бути вбитими на місці, ніж покаліченими чи навіть просто спотвореними. Звичайно, частково річ у тому, що декому просто набридло це життя; але головне — ніщо, навіть сама смерть, не лякає їх так сильно, як життя в ослаблому тілі.

Він повернув біля Лашапель–ан–Серваль. Найлегше було врізатись у дерево, їдучи через Комп’єнський ліс. Ті кілька секунд у лікарні, що він вагався, виявились фатальними; бідолашна Крістіана. До того ж він зволікав ще кілька днів, перед тим як зателефонувати до неї; він знав, що вона в своїй дешевій квартирці наодинці із сином, він уявляв її в кріслі на великих колесах, поруч з телефоном. Він аж ніяк не зобов’язаний опікуватися калікою, так вона сказала, і він знав, що вона вмирала без озлоблення. Розбите крісло на великих колесах знайшли біля поштових скриньок, у самому кінці останнього сходового прольоту. В неї було розпухле обличчя і зламана шия. Брюно був записаний у графі «кого інформувати у разі нещастя»; вона прийняла рішення, коли її поклали до лікарні.

Комплекс похоронних послуг розташовувався одразу за Нуайоном, на дорозі, що веде до Шоні, слід було завернути після Бабефа. Двоє робітників у блакитному робочому одягу чекали на нього в білій спекотній будівлі з безліччю батарей — приміщення було трохи схоже на лекційну залу технічного ліцею. У вікна можна було побачити низькі — в модерновому стилі — будинки напівелітного житлового кварталу. Труна, ще відкрита, стояла на розкладному столі. Брюно підійшов, побачив тіло Крістіани й відчув, що падає горілиць; його голова з силою вдарилась об долівку. Робітники обережно підняли його. «Поплачте! Треба поплакати!» — наполегливо умовляв старший з них. Він похитав головою, знаючи, що нічого не вийде. Тіло Крістіани не зможе більше рухатися, ані дихати, ані говорити. Тіло Крістіани більше не зможе кохати, для цього тіла вже немає долі, і в цьому винен тільки він. Цього разу всі карти роздано, гру закінчено, остання партія відбулася і закінчилась остаточним програшем. Він теж не був здатен кохати, так само, як і його батьки. У стані якогось оніміння почуттів, наче зависнувши за кілька сантиметрів од землі, він дивився, як робітники за допомогою гайковерта закручують кришку. Він пішов за ними до «стіни мовчання» — сірої бетонної огорожі в три метри заввишки, де рядами, одна над одною містилися похоронні ніші; майже половина з них були порожні. Старший робітник заглянув у якийсь список і попрямував до комірки номер 632; його колега віз за ним труну на двоколісному візку. Погода була холодною, вогкою, навіть почав мрячити дощ. Комірка номер 632 була посередині — на висоті приблизно метр п’ятдесят. Гнучким і діловим рухом, що забрав усього кілька секунд, робітники підняли труну та всунули її в комірку. За допомогою пневматичного пістолета вони розпорошили всередині трохи бетону, що надзвичайно швидко застигає; потім один з робітників дав Брюно розписатись у реєстрі. «Ви можете, — додав він, ідучи геть, — помолитися тут за упокій, якщо хочете».