Елементарні частинки - Уельбек Мішель. Страница 7

Його дідусь та бабуся жили в дуже гарному помешканні на бульварі Едгара Кіне. Будинки буржуа в центрі Алжира були збудовані у тому ж стилі, що й паризькі будівлі епохи Наполеона III. Помешкання перетинав величезний двадцятиметровий коридор, що вів у вітальню з балконом, звідки можна було помилуватися зверху на біле місто. Навіть через багато років, ставши розчарованим сорокарічним буркуном, Брюно часто бачив перед собою цю картину: йому чотири роки, він щосили тисне на педалі триколісного велосипеда, прямуючи темним коридором до відчинених дверей балкона. Мабуть, саме тоді він спізнав найбільше земне щастя.

У 1961 році дідусь помер. У нашому кліматі труп ссавця чи птаха спочатку приваблює деякі види мух (Мusса, Сurtоnеvrа) тільки–но він почне розкладатися, нові біологічні види вступають у гру, а саме Саlliphora і Lucilia. Під дією бактерій і травних соків, що їх виділяють хробаки, труп більш–менш розріджується, перетворюючись на середовище маслянокислого та аміачного бродіння. За три місяці мухи завершують свою справу, поступаючись місцем команді жорсткокрилих комах з роду Dermestes та лускокрилих метеликів Aglossa pinguinalis, які переважно живляться жирами. Під час бродіння білкової матерії її споживають личинки Piophila petasionis та жорсткокрилі роду Соrynetes. Труп, що розрідився, ще містить певну кількість вологи, стаючи надалі вотчиною кліщів, які висмоктують з нього останню сукровицю. Висушений таким чином та муміфікований, він стає житлом для нових користувачів — личинок хутряного шкіроїда та шкіроїда–антренуса, гусениць метеликів Аglossa cuprealis та Tineola bisellelia. Вони й довершують цикл.

Подумки Брюно знову бачить труну гарного глибокого чорного кольору із срібним хрестом, а в ній – діда. Картина умиротворена, навіть чарівна: дідусеві, певно, добре в такій чудовій труні. Згодом він дізнається про існування кліщів та трупних личинок з іменами другосортних італійських старлеток. Проте, навіть зараз, образ дідусевої труни лишається в його пам’яті щасливою картиною.

Ще він уявляв собі бабусю того дня, коли вони приїхали у Марсель, як вона сидить на валізі посеред викладеної кахлем кухні. Долівкою снують таргани. Мабуть, саме того дня її розум затьмарився. За кілька тижнів вона пережила смерть чоловіка, його останню агонію, спішний від’їзд з Алжира, важкі пошуки житла в Марселі. Неймовірно брудний квартал, у якому вони опинилися, був на північному заході міста. Раніше вона ніколи не була у Франції. І донька кинула її, не приїхавши на батьків похорон. Мабуть, тут була якась помилка. Хтось колись мав припуститися тут якоїсь помилки.

Вона одужала і прожила ще п’ять років. Купила меблі, поставила ліжечко для Брюно в їдальні, записала його до початкової школи в їхньому кварталі. Щовечора вона забирала його звідти. Він соромився цієї маленької жінки, старезної, сухої, що водила його за ручку. Інші мали батьків; у той час дуже рідко можна було побачити дітей, чиї батьки розлучилися.

Щоночі вона знов і знов згадувала етапи свого життя, що закінчувалося так сумно. Стеля в помешканні була низенькою, влітку тут стояла задушлива спека. Врешті–решт вона засинала перед самісіньким світанком. Удень вона сновигала туди й сюди в стоптаних капцях, і раз у раз повторювала, сама того не усвідомлюючи, іноді до п’ятдесяти разів за день, одне й те саме. Вона все ніяк не могла забути вчинок доньки. «Не приїхати на похорон рідного батька…» Вона ходила з кімнати в кімнату, часом не випускаючи з рук ганчірку чи каструлю, забуваючи, нащо вона їх взяла. «Похорон рідного батька… Похорон рідного батька…» Її капці шаркали по кахельній долівці. Брюно злякано завмирав, скулившись у своєму ліжку; він розумів, що все це погано скінчиться. Інколи вона бурмотіла вже з самісінького ранку, ще в халаті та бігудях: «Алжир — це Франція…»; тоді починалося човгання. Вона тинялася з кімнати в кімнату, втупившись очима в якусь одну невидиму цятку. «Франція… Франція…» — весь час повторював її голос, поступово слабшаючи.

Вона все ще була доброю куховаркою, це була її остання втіха. Для Брюно вона готувала смачну вишукану їжу, якою можна було б нагодувати десятьох їдців. Перці в олії, анчоуси, картопляний салат: зрідка перед основною стравою на стіл виставлялося кілька різних закусок — фаршировані кабачки, заєць з оливками, іноді кус–кус [6].

Хіба що кондитерські вироби їй не дуже вдавалися, але у дні, коли вона отримувала пенсію, вона приносила додому коробки з нугою та мигдалевим печивом з Ексу, вершки з каштановою пудрою. Поволі Брюно став опецькуватою боязливою дитиною. Сама вона майже нічого не їла. В неділю вона прокидалася пізніше; він залізав до неї в ліжко, притулявся до її худого тіла. Іноді він уявляв, як підводиться вночі і встромляє ніж їй у самісіньке серце; потім він бачив самого себе на підлозі, всього у сльозах, біля її трупа, йому здавалося, що він сам одразу помре.

Наприкінці 1966 року вона отримала листа від доньки, яка дізналася про її адресу через батька Брюно — щороку на Різдво вони обмінювалися листами. Жанін не висловлювала аніякогісінького жалю з приводу минулого, згадавши про нього лише одним реченням: «Я довідалася про смерть батька і про твій переїзд». Між іншим вона повідомляла, що виїхала з Каліфорнії, повернулась на південь Франції, де й оселилася; проте адреси не повідомила.

Одного березневого ранку 1967 року, намагаючись приготувати кабачкові оладки, стара жінка перекинула на себе сковорідку з киплячою олією. В неї вистачило сил вийти в коридор; її стогони привернули увагу сусідів. Коли ввечері Брюно повернувся зі школи, він зустрів мадам Аузі, котра мешкала над ними; вона відвела його прямісінько до лікарні. Йому дозволили увійти до бабусі всього на кілька хвилин; її опіки були приховані під простирадлами. Вона отримала велику дозу морфіну; проте, впізнала Брюно, взяла його за руку; потім хлопчика забрали. Вночі її серце зупинилося.

Брюно довелося ще раз зустрітися зі смертю. І знову він майже нічого не зрозумів з того, що відбулося. Навіть кілька років по тому, отримавши контрольну роботу з французької чи написавши гарний твір з історії, він казав собі, що розповість про це бабусі. Звісно, він одразу згадував, що вона померла, але ця думка, то зникаючи, то знов повертаючись до нього, по суті не переривала їхнього діалогу. Коли відбувся його конкурс на заміщення посади викладача сучасної літератури, він довго обговорював з нею свої оцінки; втім, тоді він вірив у її присутність лише у хвилини душевного затьмарення. Заради такої нагоди він купив дві банки вершків з каштановою пудрою; то була їхня остання тривала розмова. Діставши посаду викладача, він помітив, що більше не може вийти на контакт з нею; тоді образ бабусі поступово зник за стіною часу.

Наступного дня після похорону він став свідком дивної сцени. Батько з матір’ю, котрих він бачив уперше, сперечалися про те, що робити з ним. Це відбувалось у їдальні їх марсельського помешкання. Брюно слухав, сидячи на ліжку. Завжди цікаво слухати, як інші говорять про тебе, особливо коли вони, як здається, не усвідомлюють твоєї присутності. Так і самому можна втратити певність у власному існуванні, в цьому є своя чарівність. Отож, здавалося, все це його не стосується. Проте ця розмова мала зіграти вирішальну роль у його житті, він багато разів згадуватиме її, хоча так і не зможе відчути справжнього хвилювання. Він не зможе віднайти кревного зв’язку між собою і двома дорослими людьми, які того дня в їдальні особливо вразили його своїм високим зростом і моложавою ходою. У вересні Брюно мав піти до шостого класу; вирішили, що для нього знайдуть пансіон, а батько забиратиме його до себе у Париж на вихідні. Мати спробує час від часу забирати його на канікули. Брюно не заперечував: ці двоє не здалися йому надто ворожими. Що не кажіть, а справжнім життям для нього було життя з бабусею.

8

ТВАРИНА ОМЕГА

Брюно спирається на раковину умивальника. Він скинув піжамну курточку. Його білий маленький живіт зморщився, притиснутий до фаянсу раковини. Йому одинадцять років. Він хоче почистити зуби, як робить це кожного вечора. Він сподівається, що його туалет відбудеться без прикрих несподіванок. Утім, Вільмар тут як тут, наближається, поки що він сам, штурхає Брюно у плече. Він починає відступати, тремтячи від страху; він приблизно знає, що зараз буде. «Облиш мене…» — слабко белькоче він.