Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 21

— Что ты хочешь?

— Нічого. Я художниця, я малюю на даху будинку.

— И ты давно тут сидишь?

— Так, двадцять хвилин, я дивилася, як ти спиш.

— Это так приятно — смотреть, как кто-то спит?

— Так, — торкнулася її вуст пальцями. — Ти не маєш де спати?

— Какая тебе разница?

— Я бачу, що ти недавно на вулиці. Тебе вигнав чоловік?

— Нет, я сама ушла. Ты просто так спрашиваешь?

— Ні, я хочу забрати тебе до своєї квартири. Ти підеш?

— Я тебя совсем не знаю, — лизнула язиком її палець і посміхнулася. У цій темряві її посмішки не було видно, але незнайомка відчула, як та посміхнулася.

— Чого ти смієшся?

— Просто подумала, какая разница, знаю я тебя или нет, мне все равно негде жить, и поэтому не имеет значения, хорошая ты или плохая. Если я смогу у тебя переночевать, я пойду.

— Я хочу, щоби ти жила у мене, ти гарна.

— Темно. Откуда ты знаешь, красивая я или нет?

— Я відчуваю це.

— А, — підвелася, незнайомка теж стала на ноги.

— Ходімо. Мене звуть Діераль.

— Как?

— Діераль.

— Странно, я никогда раньше не слышала такого имени.

— Його вигадав мій батько, він був не зовсім нормальною людиною.

— Ясно. Ти живешь в этом доме?

— Так. На кілька поверхів нижче, у мене власна двокімнатна квартира, кіт і велике ліжко.

— А горячая вода у тебя есть? — коли вони спускалися сходами.

— Так.

— Мне нужно помыться. Я так давно не мылась, что даже не знаю, стоит ли тебе пускать меня к себе в квартиру.

— Це не так важливо, брудна ти чи ні. — Вони зупинилися біля дубових дверей, художниця дістала ключ і відчинила двері. — Заходь. Ретту, іди геть. — Кіт сидів у кріслі біля дверей і дивився на новоприбулу своїми великими жовтими очима. — Ванна праворуч, рушник і мило є, шампунь на поличці, бери, який сподобається. Я приготую їсти. Мийся, скільки хочеш, не поспішай.

— Дякую, — зняла босоніжки й пішла до ванної. Діераль увімкнула світло і гладила пальцями кота.

Розділ 21 (Chapter 21)

Ян Урманіс увійшов до кабінету о пів на дев'яту й одразу попросив у секретарки кави. У нього був добрий настрій, і сонце, яке світило просто у вікно, так приємно гріло обличчя та кидало своє світло на дубовий стіл, попільничку й велике шкіряне крісло. Ян підійшов до книжкової шафи й узяв пляшку коньяку. У нього на книжковій шафі стояли коньяк, фото дружини, «Кобзар» і купа різних книг із законодавства, Конституція, невеличкий глобус України та золота менора. Він налив у склянку п'ятдесят грамів коньяку й усміхався кутиками вуст, спостерігаючи за тим, як схвильована секретарка наливає йому в чашку каву. Вона працювала у нього кілька днів і ще не встигла звикнути до нового начальника й тієї атмосфери, яка тут панувала.

— Capo, ти добре спала?

— Так, — поглянула на нього з-під брів.

— А ти маєш із ким спати? — він дивився на неї дуже спокійно, і їй здалося, що в тому погляді є якась зверхність.

— Ну, я, власне… — намагалася приховати хвилювання.

— Га, маєш чи ні? — підійшов упритул і взяв за підборіддя.

— Так.

— А ти не проти ночувати кілька ночей на тиждень не вдома?

— Не знаю, — зашарілася.

— Скажімо, в готелі «Національний» чи в «Прем'єр-паласі», га? Ти не проти ночувати там і спати не з якимось охоронцем мера чи менеджером середньої руки, а зі мною? — він тримав її за підборіддя, і вона змушена була дивитися йому в очі.

— Я не сподівалася… Зараз не можу сказати…

— Ти скажи.

— Кава вистигне.

— Ха-ха-ха! — відпустив дівчину й сів у крісло. — Будеш спати, будеш і нікуди ти не дінешся, а не захочеш, підеш шукати собі роботу деінде! Чула?

— Так, я чула.

— Іди, — вона вийшла з кабінету, а він дістав із кишені мобільний, той вібрував у руці. — Алло. А, это ты, Боря. Как там дела твои? Я слышал, что тебя давят, менты лоханулись в Одессе с наркотой и теперь на тебя собак вешают.

— Да, там один гад засветился с товаром. Его убрать не успели. Но это дело давнее уже, я все решил, пока с портфелем буду.

— Понятно. Слышишь, ты там еще прессу не собирал по поводу этого, как его?..

— Марка Лютого?

— Да, Марка.

— Да там заминка. Комитет верхушки по свободе слова требует, чтобы Марк тоже присутствовал. Не знаю, что делать.

— Да пошли всех.

— Да нет, дело принципиальное, президент уже об этом знает, сам сказал разобраться, все проверить, чтобы не дай Бог не посадить парня ни за что. Эти уроды пишут заграничные, комиссию уже собрали, к нам зашлют на днях.

— Да пусть шлют. Что, первый раз? Ты это, возьми Марка, раз президент требует, но только настрой его на нужную волну. Помнишь, у него барышня есть и мама болеет, ты помнишь?

— Да.

— Ну, все, Боря, давай делай что нужно.

— Постараюсь.

— И вот еще что, я тут подумал, — озирнувся й майже пошепки: — Может, хватит с этим Марком играться, а? Бросим в камеру к отморозкам да попросим кого, чтобы ночью горло перерезал, а? Или придушил? Как думаешь? А то ж проблем больше, чем ожидалось.

— Не знаю, Ян. Шумиху-то все равно подымут, ты знаешь, у нас народ простой: убили — значит, мешал.

— Ну, ладно, — знову голосно, — посмотрим, жизнь покажет, что да как. Кстати, — знову тихо, — тебе уже передавали? Встреча в шесть вечера двадцать пятого под Лютежом, на дачке у человечка одного.

— Да, я буду.

— Ну, смотри, а то время поджимает, нужно решать что-то. — Да.

— Пока, — вимкнув мобільний і сховав до кишені. Була вже дев'ята, і йому за годину треба йти до Верховної Ради, там на нього чекали люди й кілька невідкладних справ. Ян Урманіс дістав із шухляди папери і, розклавши їх на столі, почав читати. Тихо, тільки ледь чутно дзижчить муха, він підняв голову й пошукав очима, де б вона могла літати, але сонце світило так яскраво, що побачити щось при такому світлі було майже неможливо, і тому він знову схилився над паперами й так і сидів, не реагуючи на жоден звук.

Розділ 22 (Chapter 22)

На окружній дорозі вночі за кожні кілька десятків метрів стоять на узбіччі машини, до них підходять по черзі дівчата невизначеного віку і, заглядаючи у вікно, кажуть: «Развлечемся?», а потім відчиняють двері й сідають до салону чи йдуть далі по трасі, сподіваючись сісти в іншу машину. Часом після того, як дівчина сіла в машину, та зривається з місця і мчить трасою, а потім метрів за сімсот пригальмовує, дверцята відчиняються, й дівчину викидають на дорогу. У таких дівчат розбиті губи, залите спермою обличчя, розірвана кофта та синці під очима. Інколи дівчата вискакують із салону самі, їх нудить, і вони, вибігши в поле, блюють, а потім витирають рот рукою та знову йдуть на дорогу, щоби сісти до іншого авта й робити те ж саме.

Любов у цьому світі — це дівчина, яка завітала на нашу вечірку, де ми всі тусуємося та намагаємося серед десятків знайомих і незнайомих облич упізнати саме ту чи саме того. Любов дуже скромно вдягнена, і на обличчі в неї зовсім нема макіяжу, тому на неї рідко звертають увагу. Вона ж стоїть отак десь біля стійки бару, п'є лимонад чи бренді й уважно стежить за тими, хто тусується, танцює брейк чи займається сексом прямо під штучною пальмою, потім підходить до когось одного і кладе йому руку на плече. І оця людина, якій любов поклала руку на плече, іде за нею, а ті, хто залишається, дивляться їй услід і вважають, що ця людина їх зневажає, чи їй нецікава їхня компанія, чи вона просто втомилася, або ж ідуть туди, де дівчата дають безкоштовно.

Чорна блискуча іномарка, із салону якої долинала музика та матюки, їхала, притиснувшись до правого краю, й от-от мала зупинитися, втім, вона не зупинилася, задні дверцята відчинилися, і висока білява дівчина, голосно скрикнувши, випала на дорогу. Хтось ще викинув їй кофту та трусики і, зачинивши двері, зробив голосніше музику, і авто помчало трасою. Дівчина лежала на асфальті, а коли зрозуміла, що лежати отак небезпечно, бо можна втрапити під колеса, поволі відповзла в поле і, ставши на коліна, натягнула на себе кофту і трусики. Вона намагалася підвестися кілька разів, але їй весь час не вдавалося: підкошувались ноги. Вона стояла, впершись коліньми й руками в ґрунт, і випльовувала слину, змішану зі спермою та кров'ю. Обличчя в неї було геть розбите. Дівчатка, які стояли неподалік, поглянули на неї і, перезирнувшись, рушили в її бік. Вона не звертала на них уваги, хоча дівчатка стояли над нею й голосно розмовляли.