Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 31

Він відійшов від стіни, і цієї миті зникло кудись відчуття того, що ти стоїш на порозі великих звершень і що від твого вчинку залежить доля мільйонів. Саме це відчували ті, хто слухав його, цього чоловіка. Його називали Оргус, йому було років сорок, і знали про нього хіба те, що він мав ступінь доктора філософії, кілька років провів у монастирі та мав зв'язки зі спецслужбами однієї із західноєвропейських країн. Втім, це був той мінімум, який Оргус дозволяв про себе знати. Більшого не знав ніхто з членів організації «Революція 21», до якої входило понад триста юнаків і дівчат, серед яких був і Андрій. Андрій вірив Оргусу Власне, йому всі вірили. І ще його любили. Так, як люблять батька. Молоді люди, які приходили послухати Оргуса, мали велику потребу в тому, аби відчувати на плечі руку батька.

Оргус знав, що його люблять, і знав про те, що він потрібен цим хлопцям і дівчатам, тому він дуже виважено добирав кожне слово, яке мав сказати молоді, він не хотів її розчарувати. Оргус не знав напевно, які завдання ставитимуть перед членами «Революції 21», але він був переконаний: якими б не були ті завдання, він має навчити їх вірити, любити і не боятися. А ще Оргус хотів зробити їх вільними. Ні, навіть не так, він одного разу їм сказав: «Свобода — це те, до чого мусить іти людина, але йде вона до свободи дорогою, якою можуть пройти одинаки, — це дорога вибору. Вибір робить людину вільною, раб — це той, хто позбавлений вибору. Вибору не може позбавити хтось, вибору кожен позбавляє себе сам. І робить це тому, що боїться тієї відповідальності, яка приходить із вибором, відповідальності за наслідки зробленого тобою». Отак сказав Оргус, і йому повірили. Він не вказав шляху, він тільки сказав — ви маєте обрати те, що вважаєте гідним того, аби бути обраним. Усі обрали свободу, але Оргус про це не знав. Бо кожен прийняв рішення сам і не сказав про нього нікому.

— Оргусе, тебе хочуть бачити люди, — молодий хлопець довго дивився Оргусу в очі, потім відвернувся й пішов на вулицю. Оргус пішов слідом.

У дворі стояла машина, і побіля неї невисокий сивий чоловік палив. Побачивши Оргуса, він відчинив дверцята й кивком запросив його до салону. Оргус сів у машину. Авто рушило.

— Ми зараз поїдемо до нас у гості, там поговоримо, — сивий чоловік дивився просто перед собою.

— У мене вільного часу не більше години, — Оргус сказав це тихо, але дуже твердо.

— Години нам вистачить, розмова недовга. Цікаво, вас насправді як звати?

— Оргус.

— Ні, я маю на увазі справжнє ім'я.

— Оргус. Це моє справжнє ім'я.

— Гм. Дивно.

— Нічого дивного. — Оргус подивився у вікно. Більше вони не розмовляли.

Авто зупинилося біля двоповерхового будинку за містом. Увійшли через парадні двері. Псів на подвір'ї не було.

— Її звуть Анна. Вона не любить, коли її називають якось інакше. Тому кажіть краще просто — Анна, — чоловік глянув на Оргуса й увійшов до кімнати.

— Здрастуйте, Анно, — Оргус поглянув на неї так, ніби бачив її раніше. Вона витримала його погляд і запросила сісти.

— Мені прикро, пане Оргусе, що я змусила вас приїхати сюди, до мене, замість того, аби приїхати до вас. Утім, думаю, що добрий обід якось реабілітує мене.

— Не переймайтеся так, — він підвівся й сів лише тоді, коли вона також присіла на стілець.

— Я більш ніж переконана, що ви, Оргусе, знаєте, навіщо я запросила вас, — вона враз стала дуже зосередженою, і погляд її зробився важким та суворим. Оргус не відводив очей, він умів витримувати й не такі погляди.

— Сказати, що знаю напевно, не наважуся. Здогадуюсь. Ви ж та сама Анна?

— Так, я та сама Анна.

— Вас нещодавно випустили з в'язниці?

— Так. Нещодавно. І я не люблю про це говорити.

— Вибачте.

— Нічого, Оргусе, — опустила очі, потім указала невисокому сивому чоловікові на двері, і, дочекавшись, поки той вийде, встала, підійшла до столу, відкрила шухляду, і, діставши звідти згорток, поглянула на Оргуса. — У цьому пакеті гроші, Оргусе. В мене їх багато. У вас їх нема. Я знаю. І ще я точно знаю, що у вас є те, чого нема в мене, і що мені зараз дуже потрібне.

— Про що ви?

— Молодь. «Революція 21», наскільки мені відомо, — це триста фанатиків, які здатні на подвиги й самопожертви.

— Не зовсім так, Анно. Вони не фанатики. «Революція 21» — це люди, які мають мрію.

— І які готові за неї померти, чи не так? — вона поклала пакет на стіл і дістала з кишені телефон: — Алло, обід принесіть. Так, на дві персони, — посміхнулась.

— Анно, що вам потрібно?

— А скажіть, — пропустивши повз вуха його запитання, — ви довго збирали цих хлопців і дівчат, га? Ви ж мали те, безперечно, ви мали те, що змусило їх прийти до вас і стати вашими учнями. Що це було, Оргусе?

— Вони мені не учні. Вони — люди, такі самі, як і я, ми рівні, ми з ними рівні. Я не знаю, чому вони прийшли до мене. Я сказав їм, що маю мрію, і вони, очевидно, теж її мали.

— Оргусе, ти любиш суп із фрикадельками? — принесли обід, і дві дівчини, мляво посміхаючись, нарізали хліб. Потім вони вийшли. — Прошу до столу.

— Дякую. Я люблю суп із фрикадельками, а ще я люблю рибу та пельмені.

— Ні, пельмені — ні, мені смакують оливки та червона ікра. Смачного!

— Смачного, Анно! Ми вже перейшли на «ти»?

— Я сказала «ти»?

— Так, саме так і сказали.

— Тоді називай мене на «ти». Так нам буде легше зрозуміти одне одного.

— Мабуть.

Вони мовчали хвилин десять. Коли випили вина і втерли губи серветкою, Анна голосно вдихнула повітря й устала з-за столу. Оргус дивився на свої руки, вони були засмаглими і тонкими.

— Восени планується акція у Львові. Ти чув про це, Оргусе?

— Так, я чув.

— Ти знаєш, Оргусе, що президент прибуде до Львова, і ще там будуть ті, хто вже зараз склав детальний план того, як прийти до влади після листопадових виборів?

— Ти знаєш їх, Анно?

— Дуже добре. Вони стоять дуже близько до влади, вони мають навіть доступ до неї, вони можуть відчувати, як це, коли тобі дано право вирішувати долі людей, але ось це і все, що в них є, реальної влади вони не мають.

— А що таке реальна влада, Анно? — Оргус підвівся і підійшов до вікна. Він виглянув надвір, там нікого не було, тільки біля воріт бігали дві вівчарки. — Коли ми приїхали до тебе, собак у дворі не було.

— Вони були в клітці. Ці собаки надто небезпечні, аби випускати їх у двір, коли там є чужі люди. Влада, Оргусе, реальна влада — це можливість робити те, що ти хочеш, за рахунок інших людей, і відповідальність за все, що відбувається, перекладати на оцих інших людей. Отже, Оргусе, всі ми, хто не при владі, ми інші люди, а ота купка осіб, яка має реальну владу, — це люди справжні. Принаймні вони так себе називають.

— Ну, Анно, і навіщо тобі мої хлопці?

— Оргусе, ти, коли приймав їх до своєї організації, навчав, виховував, ти казав їм про самопожертву?

— Про це зайве говорити. Вони самі для себе вирішили, коли прийшли до мене, що готові пожертвувати життям. Питання тільки — заради чого. Ти пропонуєш гроші, Анно. Але вони не були готові жертвувати собою заради грошей.

— Я пропоную гроші тобі, Оргусе, а не їм. Ти маєш сказати їм, заради чого вони ризикуватимуть життям.

— Я можу. Але я не буду.

— Оргусе, ти вже старий, щоби віддавати життя за ідею. Люди після сорока помирають переважно за гроші, а вони юні, вони ще не втратили здатності вірити і мріяти, тому їм легко помирати за якісь ідеали.

— Ти хочеш влади, Анно?

— А ти не хочеш влади, Оргусе?

— У нас різні уявлення про владу.

— Можливо. Мені потрібні люди, — узяла зі столу пачку цигарок, запалила і, глибоко вдихнувши дим, випустила його через ніздрі, — які б могли професійно спровокувати вуличні бійки, закидати камінням міліціонерів і, якщо це буде необхідно, вчинити невеличкий теракт. Мені це потрібно, Оргусе. І…