Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 47
— Мы с тобой подохнем в этой стране. Ты же обещал, что мы уедем, ты клялся мне. А теперь? Куда мы уедем теперь? У тебя нет денег, и ты таскаешься с этой блядью. Ты уже не хочешь никуда уезжать?
— Я хочу, — Кіріл різко розвернувся і ступив кілька кроків їй назустріч, — я очень хочу. Дай мне время. Слышишь? Мы уедем. — Він раптом якось зм'як і опустився перед нею на коліна, в нього було якесь дуже втомлене бліде обличчя, і здавалося, що він утрачає віру в щось найголовніше, в те, що надавало його життю сенсу. — Мне тяжело. Слышишь? Мне очень тяжело. Я заработаю денег, мне эти деньги сами в руки идут, но я не знаю, хочу ли я денег, такой ценой добытых. Понимаешь, я же не подонок, Наташа, слышишь, я же человек, и я же не отдам все человеческое в себе за эти деньги. Понимаешь, я не могу все отдать за эти сраные деньги! — він голосно крикнув і вдарив кулаками по колінах, потім різко підвівся й набрав повні груди повітря. — Дай сигарету.
— Ты бросил. Ты помнишь, ты сказал, что бросил?
— Да, я бросил. У нас нет сигарет?
— Нету, — пішла в кімнату.
— Так купи, я курить хочу.
— Потерпишь. Пусть блядь эта тебе покупает, задрал, — вона сіла на диван і втупилася поглядом у стіну. Він став у дверях і дивився на неї.
— Еще слово про нее — ударю. Кто сказал про блядь? Нету у меня никого. Я мотор купил. Слышишь? Мотор.
— У тебя всегда то мотор, то стекло, то шуба новая, которой я почему-то не вижу, то пацанам долганул, то братана выручил, и так уже третий год. Мы когда-нибудь отсюда уедем, а? Я с ума сойду, — вона перевела погляд на нього і змовкла, в її очах зовсім не було світла, так, ніби його загасили, і тепер там панував морок.
— Я не хочу торговать детскими органами. Слышишь? Не хочу! Да, я протупил, меня подписали на это дело, все там на мне завязалось, тепер выгребать придется, но я выкручусь. Ты же знаешь, я всегда выкручивался.
— А много денег дают? — вона сказала це зовсім беземоційно.
— Сто штук и «бумер» сверху, новый, году нету, черный, со всей начинкой и пузатыми номерами.
— Много, — вона сказала це так само беземоційно, і тільки цього разу в словах учувалася якась абсолютна апатія та байдужість. — Нет, за это детей убивать не стоит. Да их вообще не стоит убивать. Да и не ты же их убивать будешь, ты только товар переправишь, правда, да?
— Да, только переправлю. Но я не буду этого делать.
— А что ты будешь делать? — дістала з кишені халата, який лежав поряд, манікюрні ножички й узялася обрізати нігті.
— Тикать буду, — голосно засміявся та пішов на кухню. Вона чула, як він відчинив холодильник і поставив на плиту чайник. Потім він довго сидів за столом і мовчав. За годину, коли Наташа зайшла до ванної помитися, він вийшов на вулицю. Вона не могла сказати напевно, коли це сталося, але тоді, коли вийшла з ванної, а це було о пів на першу, у квартирі його вже не було.
Світ мінливий. Він непостійний. Усе, що є в цьому світі, — непостійне й нетривке. Світ робить нас непостійними та мінливими, наче погода в березні. Тому нам так важливо і просто вкрай необхідно зберегти свою ідентичність, своє «Я», залишитися самими собою і зробити те, заради чого ми у цей світ прийшли. Звісно, питання, навіщо ми в цей світ прийшли, є чи не найважливішим, і саме на нього більшість людей не може дати чіткої відповіді. Нібито все просто — ми прийшли, щоб жити. Жити так, як кому вдасться: кому краще, кому гірше, причому визначити, що значить жити краще і що значить жити гірше, досить важко, адже в кожного свої уявлення про хороше та погане життя.
1. Хороше життя (загальні уявлення).
Хорошим життям у нашій країні вважають життя, в якому є гроші, достаток, відвідини ресторанів, кінотеатрів, модних магазинів, поїздки до Єгипту, чи на Мальту, чи в Марокко.
а) Люди не вміють цінувати справжні цінності: любов, мир, щастя, дорогу людину поряд, здоров'я.
Отже, люди живуть у світі хибних цінностей і хибних задоволень. Рано чи пізно таке життя приносить розчарування. Втім, розчарованих не так уже й багато, адже більшість жителів моєї країни втрачає здатність оцінювати пережите й набуте, перш ніж оцінить усе, що пережила і що набула. Набуті гроші, коштовності, посада, нерухомість чи ще якась важлива або неважлива річ на довгий час заспокоюють людей, і думки про те, що все це, усе набуте, є тільки видимістю хорошого життя, яку люди самі створюють, їх зовсім не тривожать. У принципі, ці думки можуть так ніколи й не прийти людям до голови, і вони помруть, не зрозумівши, що, проживши оце своє хороше життя з грішми, коштовностями, квартирами, курортними романами, коханками, коханими, автомобілями і всім на те схожим, вони навіть уявлення не мають, що то насправді таке — хороше життя.
2. Хороше життя (власне розуміння).
По-перше, хороше життя — це життя. Це не існування, це не просто о сьомій, чи о восьмій, чи — коли як кому вже вдасться — о дванадцятій чи о першій дня встати, піти на роботу, зайнятися з дружиною, чи чоловіком, чи коханцем, чи випадковою знайомою сексом, повечеряти, подивитися улюблений серіал або футбольний матч і лягти спати, проглянувши свіжий номер «Папараці». Життя — це щось значно більше. Це усвідомлення того, що ти живий, що ти маєш мету і що ти комусь потрібен на цій землі, а навіть якщо таких нема, кому ти дійсно потрібен, не варто розчаровуватися, бо ти потрібен самому собі і з часом обов'язково знайдеш ще когось, кому без тебе буде дуже зле і хто захоче бути поряд із тобою й не розлучатися ніколи. Життя — це коли ти не шкодуєш через те, що зробив щось не так, бо знаєш, що головне в цьому житті — щось зробити. Так чи не так, не важливо, ніколи не скажеш наперед, як саме воно має бути, і тому просто робиш те, що вважаєш за потрібне робити, і йдеш далі, залишаючи позаду і успіхи, і поразки. Бо ж саме життя — це дія. Не розмірковування, не очікування на щось таке, що має неодмінно статися, але так і не стається, а саме вперта праця і прямування до отого очікуваного, яке ти з часом сам створюєш своїми власними руками. Життя — це не боротьба і не муки, це радість творіння й радість сотворения, без цієї радості життя втрачає сенс і перетворюється на таку собі карту-схему, в якій все вказано і за якою йде людина визначеним для неї шляхом. Але життя — це рух уперед і лише вперед, і тільки ти сам знаєш, скільки зумієш пройти того шляху і коли ти перестанеш іти, зрозумівши, що продовжувати шлях нема сенсу, ти зробив саме те, що й мав зробити. І після цього ти йдеш зовсім і не береш із собою нічого. Оце і є життя — піти, не взявши нічого й залишивши все для тих, хто піде слідом.
— Тебя сейчас гаишники тормознут на первом перекрестке, и все, тебе край, Марк. Ты потом мне еще за лобовуху заплатишь. Марк, куда ты гонишь? Тебя остановят. Лучше сам останови и просто иди, куда хочешь. Слышишь? Ну что ты хочешь, Марк? — Стаса непокоїло те, що Марк зовсім не реагує на його слова і вперто тисне на газ.
— Стасе, у тебе було три місяці, рівно три місяці для того, аби зателефонувати мені й розповісти, навіщо ти мене здав ментам. Хто просив тебе це зробити і скільки тобі за це заплатили, ти б теж міг за бажання мені сказати. Але ти цього не зробив. Ти подумав, що мені знати це не потрібно або не цікаво, чи ти просто подумав, що мене вже нема. Так от, ти помилився, Стасе, мені це дуже цікаво знати, і я, як бачиш, живий.
— Я рад.
— Що?
— Говорю, рад, что живой. Очень рад, — сказав Стас і замовк: йому не було що сказати Маркові.
Авто звернуло на проспект Перемоги й набрало швидкості. Стас сподівався, що Марк не вивезе його за місто, і ще він вірив, що Марк не зробить йому нічого поганого. Втім, його надії не виправдалися: через хвилин сорок за вікном уже не було видно багатоповерхівок, і машин на трасі також було дуже мало.