Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 51

М'язи нили й відмовлялися напружуватися і працювати. Десятигодинний сон міг повернути його в звичайний робочий ритм, але Марк знав, що часу на сон у нього немає. Він закрутив краник із гарячою водою й голосно видихнув, коли холодний потік ударив у груди і тіло вкрилося гусячою шкірою. Марк схопив рушник і, вистрибнувши з ванни, почав швидко розтирати голову та груди. Потім надягнув махровий халат і знову взяв до рук телефон. Він вирішив одразу взятися до справи й перевірити перший можливий варіант здобуття 100 тисяч доларів.

— Алло, Сергію, привіт, це Марк Лютий. Ти пам'ятаєш?

— Да, помню, конечно. Что случилось, Марк?

— Ти продовжуєш працювати брокером чи вже змінив професію?

— Нет, нет, не поменял. Где же еще я столько лаве подыму?

— Тоді до тебе таке запитання. — Марк поставив на плиту чайник і ввімкнув газ. — Скільки може коштувати однокімнатна квартира, 32 квадрати, в районі метро?

— А что, Марк, денег совсем нет? Или ты попал на бабки? На фига квартиру продавать-то? Что, мало способов деньги добыть?

— Сергію, я не питаю тебе, де мені взяти грошей, і не збираюся тобі розповідати про свої проблеми. Мене цікавить тільки одне: скільки зараз коштує моя квартира?

— Ну, если ремонт не совсем древний и мебель приличная… — він на якусь секунду задумався, шепочучи щось самими губами, так тихо, що Марк не міг розчути, що саме він шепотів. — А метро рядом?

— Сім хвилин пішки.

— Да? Ну, в таком случае твоя хата потянет штук на сорок баксов. Кстати, — Сергій оживився, — если надумаешь продавать свои квадраты, бери меня брокером, я тебя не кину и найду нормального покупателя. Ты знаешь, сейчас столько барыг развелось, да и чиновники с ментами на пару эту тему крышуют нехило, кидок за кидком. Так что работай с надежными людьми, иначе и бабло потеряешь, и хату.

— Сорок тисяч, кажеш? — Марк замовк. — Ні, мені цього мало.

— Нет, старичок, тебе больше никто не даст. Это цена реальная. Так что не думай всех на блатной козе обскакать, дороже не продашь.

— Я взагалі нічого не продаватиму. Дякую тобі, Сергію. Бувай.

— Да, пока-пока. Не пропадай. Звони, если что, спрашивай. Я ж всегда помогу, ты знаешь.

— Так, я знаю, — Марк натиснув кнопку і потер пальцем чоло.

Сорок тисяч аж ніяк не змінювали справи. Окрім того, не факт, що за сім днів йому вдалося б владнати всі фінансові справи й отримати чисті гроші на руки. Так що цей варіант Марк подумки перекреслив жирною червоною лінією і зняв із плити чайник. З усіх сортів чаю, якими колись була заставлена ціла поличка на кухні, залишилось тільки два маленьких пакетики з білим чаєм.

Марк налив у чашку окропу й пішов до вікна. На вулиці все було як завжди. У двері податкової заходили люди, потім ті ж самі люди звідти виходили. Бігли кудись. Одні сідали в авто, інші ловили маршрутне таксі. У сквері на лавочках відпочивали бабусі з онуками та собачками, під гаражем місцевого інваліда сорокарічні алкоголіки пили пиво. Марк сьорбав чай і спостерігав за тим, як старенький бомж рився у смітті. Він кинув собі до пакета якісь пляшки, подерті брудні речі й кілька зошитів. Марк раптом спіймав себе на думці, що він заздрить цьому бомжу. Заздрить, бо той має те, про що Марк мріяв останні десять років свого життя, але весь час йому бракувало сміливості й цинізму зробити крок у цю мрію, бомж мав безвідповідальну свободу.

— Алло, Толю, привіт, це Марк.

— А, здорово, Марк. Как ты там, боец? — було чути, що Толя не радий Марковому дзвінку, Толя завжди говорить так тоді, коли в нього проблеми.

— Зі мною все гаразд. Як ти?

— Марк, я же знаю, что тебе до самой сраки, как у меня дела. Ты хочешь о чем-то спросить. Так спрашивай давай, потому что у меня совсем нету времени.

— Толю, мені потрібен хороший бій. Бій на сто штук зелених. Не більше і не менше. На сто штук.

— Ха! — Толя голосно розсміявся, і Марк зрозумів, що грошей у Толі нема, таким надривним і страшним був той сміх.

— Я сказав щось смішне, Толю? Мені здається, що я нічого такого не казав. Я просто запитав, чи можеш ти організувати мені бій.

— Марк, — Толя давився сміхом, чи цигарковим димом, чи пивом, сказати було важко, — мы не в Америке живем. Ты хочешь поднять сто штук? Я помогу. Реально. Но такие деньги тебе предложат только за мокрое дело. Тебя свести с людьми, которые платят реальные бабки? Я сведу. Если ты согласен пойти на убийство. Ты согласен, Марк?

— Ні, Толю, я не хочу нікого вбивати. Але гроші мені все одно потрібні. Так ти організуєш бій?

— Ну ты и упертый, Марк. Как бык. Нет, я не смогу подписать тебя на такой бой. Еще вопросы есть?

— Ні, це все, що я хотів у тебе запитати. І все ж таки, як там твої справи? — запитав Марк, витримавши коротку паузу.

— Да плохо дела у меня. Плохо, — Толя довго мовчав, а потім запитав: — А деньги тебе зачем нужны, Марк?

— Мама помирає. Моя мама помирає в лікарні. Їй потрібно робити операцію. І в мене немає на це грошей.

— Да, херово тебе, пацан. Ладно. Раз такое дело… Я подумаю. Если что, позвоню вечером. Есть одна тема.

— Це реально, я можу на тебе покластися?

— Запомни, Марк, чтобы добиться успеха и получить желаемое, ты должен в любом деле полагаться только на себя. А на людей ты можешь разве что рассчитывать и брать их во внимание. Не больше. Иначе ни хера у тебя не выйдет. Понял?

— Да. Бувай.

— Пока, Марк.

Марк стиснув телефон у руці і прочитав латиною відому з дитинства молитву. Ще один варіант відпав. Що він міг придумати? Пограбувати банк? Захопити заручників? Узяти гроші в банку під заставу житла? Все це смішно, наївно й нереально. Марк дістав із кишені піджака гаманець і перевірив, скільки там залишилося грошей. Грошей було небагато. Кілька тисяч гривень і кредитна картка. Марк витягнув із гаманця всі гроші й кинув його на підлогу. Була вже сьома вечора. До мами їхати пізно. Друзів, до яких можна було б зараз піти, у нього не було. Ті, що були, навряд чи змогли б чимось зарадити, окрім хіба випити з ним по чарці горілки, викурити три пачки цигарок і проговорити до ночі ні про що. «Ні, це все не те», — подумав Марк і скинув халат. Він опустив голову й заплющив очі. Це дуже страшно і водночас хвилююче, коли ти раптом розумієш, що залишився сам-один у всьому світі. Є десь людина, якій ти потрібен і якій ти повинен, зобов'язаний, мусиш допомогти, але ти знаєш, ні, відчуваєш, що допомогти не зможеш. Ти лупишся головою в стіну, ти збиваєш до крові кулаки, ти кричиш так, що зриваєш голос, але ніхто не бачить ані твоєї крові, ані твого болю, і ніхто не чує твого крику. Це так, напевно, має бути. Кожен із нас має пережити самотність і безсилля, щоби зрозуміти врешті, що він не один і є той, хто дасть йому силу. Ні, не так. Він зрозуміє, що сила в нім самім, і ця сила має вирватися з нього, аби подолати всі перешкоди і зламати всі стіни, які життя перед ним вибудувало. Мало хто, очевидно, може витримати самотність і зрозуміти, що він геть сам на всю країну, на увесь світ. І є тільки той, хто потребує твоєї допомоги, але нема того, хто зможе тобі допомогти. Це є доля обраних.