Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 57

Анна чекала на нього в будинку, а йому дедалі більше хотілося вийти за ворота цього розкішного обійстя, зловити авто й помчати рятувати Дашу, знаючи, що ніякого будинку на 20-му кілометрі Житомирської траси може не виявитися, і не буде в тому будинку Даші й чотирьох молодиків, які її викрали, і нікого не доведеться рятувати, але Марк, розуміючи це, усе одно хотів поїхати туди, повіривши обкуреній, хтивій Мартіні, якій узагалі вірити ніколи не можна, і, відбивши Дашу в тих хлопців, узяти її на руки, відвезти додому, покласти до ліжка, і, поцілувавши в чоло, накрити ковдрою, вимкнути світло й сидіти біля ліжка, оберігаючи її сон від усієї тієї погані та гидоти, якої вистачає в цьому світі і від якої ніхто, окрім нього, Дашу не врятує.

Марк знав, що робить одну з найбільших помилок у своєму житті, але він не міг збороти оту внутрішню силу, яка наказувала йому робити саме так і не інакше. Він увійшов до будинку. Анна сиділа у вітальні і читала якісь папери. Поряд, на столику, лежало декілька мобільних телефонів, вони вібрували, але Анна не відповідала на дзвінки. Марк чекав, поки Анна зверне на нього увагу.

— Хорошо, что ты пришел. Уже темно. Поужинаем и будем ложиться спать, — вона подивилася на нього уважно і знову взялася читати папери.

— Я не ночуватиму з тобою, Анно, мені треба йти, — Марк не відвів свого погляду, коли вона відклала вбік папери, підвелася, підійшла до нього впритул і, взявши за підборіддя, здавалося, хотіла проникнути йому в саму душу та побачити, яка ж вона насправді, оця загадкова Маркова душа. Марк здогадувався, що це останні хвилини в його житті, коли Анна тримає його за підборіддя, не зводить з нього очей і намагається зрозуміти, чому він вирішив піти. Мине ще максимум секунд сорок, і вона розвернеться, покладе до кишені мобільники, згорне зі столу папери та зникне за дверима спальні. Але Марк не збирався перепрошувати чи змінювати своє рішення, він знав, що поряд із такою жінкою сказати «так» після того, як ти сказав «ні» — ще гірше, ніж одразу сказати «ні», бо, сказавши «ні», ти втратиш любов, а змінивши своє первинне рішення, втратиш ще й повагу. Тому він мовчав і чекав, поки вона досхочу надивиться йому в очі.

— Я так понимаю, ты хорошо подумал прежде, чем сказать мне это?

— Ні, Анно, я геть зовсім про це не думав, я просто відчув, що маю йти, у мене є справи, які виявилися набагато важливішими, ніж ніч у твоєму будинку, і тому я йду.

— Хорошо, — Анна опустила очі, — иди. Наши договоренности остаются в силе. Ты получишь через моих людей эти пленки и обнародуешь их на пресс-конференции. Мое имя не должно фигурировать в твоих заявлениях для прессы, вообще не упоминай обо мне. Тебе не нужно ничего придумывать, все сделают за тебя, ты просто взорви бомбу, и все. Иди, Марк.

— Ти хочеш сказати, що тобі шкода, і ти б не хотіла, аби я ішов?

— Нет, Марк, мне все равно. Хочешь — иди. Меня интересует не само действие, а причины и мотивы. Почему ты уходишь — вот что важно. Ты можешь мне сказать это?

— Ні, Анно. Я не знаю. Я просто відчуваю, що маю йти.

— Чувствуешь? — Анна сіла у крісло й налила собі вина. — Мне жаль тебя, Марк. Очень жаль. Ты скоро умрешь. И поверь, я не провидец и совсем не желаю тебе зла. Просто для того, чтобы выжить в нашей стране, человеку в твоем возрасте, с твоим и талантом и чувством собственного достоинства, нужно жить умом и холодным расчетом, а не чувствами. Чувства приведут тебя в могилу, Марк. И Бог мне свидетель, я хотела тебя спасти и стать тебе надежной опорой в жизни и любви, но ты решил уйти. И я тебе скажу только одно: никогда не сожалей о сделанном выборе, это и есть мужество — твердо держаться того, что ты выбрал, и отстаивать то, во что веришь. Хотя подобное мужество встречается все реже. — Анна ще деякий час дивилася Маркові в очі, потім узяла його за руку. — Тебе нужна моя помощь?

— Ти знаєш, я не люблю нічого просити, і я ніколи нічого не прошу. А все, що беру, віддаю чи плачу повну вартість того, що взяв. Мені потрібна машина. Якщо ти можеш зарадити…

— Да, я могу тебе помочь. Возьми, — вона випустила його руку, підійшла до столика і, відкривши шухляду, дістала ключі, — машина в гараже. Вернешь, когда сможешь. Да, и одежду забери со шкафа. Это мой тебе подарок. Вот карточка, — відкрила портмоне, — код — две тройки, семь, два, на эту карточку тебе сбросят деньги после того, как ты выполнишь задание. Сейчас на счету пару сотен, думаю, тебе хватит. Это все, Марк, что я хотела тебе сказать. И знаешь, что меня больше всего расстроило? Нет? То, что мне придется ночевать одной. — Вона відвернулася, здається, вагалася, потім урешті зробила перший крок і за мить уже була на другому поверсі. Двері зачинилися. Анна пішла до ванної.

Марк забіг до своєї кімнати, кинув у сумку всі ті модні речі, які йому презентувала Анна, подивився на себе в дзеркало, потім ще раз оглянув кімнату, голосно видихнув і вибіг надвір. Гараж був відчинений. Марк сів у авто, повернув ключ, мотор загув тихо й надійно. Виїхавши на дорогу, він ще раз поглянув на вікна її будинку: темно, жодне вікно не світиться. Певно, Анна вже спала. Марк натиснув на педаль газу, і авто зірвалося з місця. Ворота, які Марк старанно зачинив, тихо рипнули й випустили на вулицю маленьку фігурку жінки. На ній були легка кофтинка, джинси та біла бейсболка. Вона натискала кнопки мобільного.

— Алло, да, это я. Все изменилось. Наш друг уехал. Так что можешь давать команду. Как только все будет сделано, он должен уйти.

Анна затиснула в руці мобільний і, поглянувши на чисте зоряне небо, поправила бейсболку та зникла за воротами. За мить у будинку спалахнуло світло. Анна не любила темряви і завжди, коли лягала спати, залишала світло ввімкненим.

Розділ 51 (Chapter 51)

Президент ще з ночі на понеділок почувався погано. Проте він нікому про це не сказав. Кілька разів прокидався. Вставав із ліжка, ходив кімнатою, спускався до туалету, потім пив воду на кухні. Дружина спала, діти теж. Тіло геть ослабло, боліли ноги, і враз почервоніли білки, уста пересохли, і навіть хороша зубна паста не змогла перебити неприємний запах із рота. Уранці — це була сьома чи пів на восьму — діти саме збиралися до школи і охоронець уже чекав під дверима, щоб посадити їх до машини, президент спіймав на собі дещо розгублений погляд дружини. Вона оглядала його руки та шию.

— Що? Щось не так? — він запитав це дуже тихо.

— Твої руки, вони аж занадто рожеві і геть усі вкрилися якимось висипом. І шия також. Може, ти щось з'їв? Скажи, ти вчора нічого не їв такого, що б змогло спричинити подразнення? — Дружина оглянула його руки та шию, розстебнула сорочку і зойкнула: увесь живіт та груди були вкриті маленькими пухирцями. — Я терміново викликаю лікаря, тобі конче необхідно пройти обстеження!

— Але я запевняю тебе — нічого, що б змогло викликати такі ускладнення, я не їв.

Дружина вже встигла зателефонувати лікареві і сказала, що він от-от приїде. Президент викликав секретарку і попросив скасувати заплановані зустрічі та щомісячну прес-конференцію. Та все уважно вислухала й запитала, чим аргументувати таку поведінку президента. Він на мить задумався, а потім відповів: «Скажеш, що я проводжу консультації». Секретарка вийшла, а за три хвилини двері знову відчинилися і до кімнати ввійшов лікар. Йому було років сорок. Високий чоловік, волосся темне, із сивиною, тонкий, із горбинкою, ніс, на верхній губі — шрам, ніжні, як для чоловіка, руки і красиве підборіддя. Це те, що президент одразу помітив, поглянувши на нього.

— Здрастуйте, мене звуть Яким Герцель. Я працював десять років за кордоном, в Африці та США, тепер працюю в Україні. Ваша дружина, — підійшов до президента і, продовжуючи говорити, уважно його оглядав, — сказала, що на тілі висипи. Це може бути алергія, може — якесь захворювання шкіри, може — харчове отруєння. В будь-якому разі я мушу попросити вас роздягтися й лягти на диван, а краще — на лежанку, мені неодмінно потрібно добре вивчити вашу проблему.