Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь. Страница 73

— Прівєт, — потиснув хлопцям руки і взявся в боки. — Ну шо, ше не начали работать, а вже отдихаєм? Как говориться, место встрєчі ізмєніть нельзя. Танюха, — глянув на дівчину, — када єдєм на зйомку? Бо мнє сєводня надо уйті раньше. Так шо давай по-бистрячку там. Да? — він усміхнувся, і Марк помітив у роті золоту фіксу.

— Та поїдемо скоро. А ти каву будеш? — Дівчина палила вже третю цигарку, і, активно жестикулюючи тією рукою, в якій тримала цю цигарку, відстоювала свою позицію і доводила всім, що єдина людина, яка може змінити цю країну, — це Ганна Ріхтер.

— Да не, я токо шо попив вдома. Пойду, нада ше пасматрєть на тую камеру, бо в прошлий раз такое дали, шо она во время синхрона виключилась, і всьо.

— Да-да, — Танюха хрипко засміялася. — А як розсипався штатив під час візиту Путіна в Лавру?

Вони голосно зареготали. Марк допив каву і, поставивши філіжанку на стіл, пройшов повз цю компанію та спустився в метро. До початку прес-конференції залишалося ще понад чотири години, і він хотів устигнути зробити ще одну важливу справу.

— Алло, — Марк чекав потяг, спершись на колону, — я Марк Лютий, моя мама лежить у вас у кардіовідділенні. Так-так. Мені казали, що їй потрібна термінова операція і що я маю знайти сто тисяч. Що? Не чую. Кажу, що я маю гроші. Я зараз приїду. — Він вимкнув телефон і не став слухати, що йому говорила медсестра.

За годину він був у лікарні. До хворих ще не пускали. Він поговорив з адміністратором і пішов у кабінет до лікаря Михайла Голиці. Марк його не бачив раніше, але йому сказали, що саме він зможе сказати Маркові все, що той хоче знати. На третьому поверсі було порожньо. Тільки технічка мила великою ганчіркою підлогу, і ніс забивав ядучий запах хлорки.

— Триста сьома де?

— Оно, — технічка, не підіймаючи голови, махнула рукою в бік вікна і вмочила ганчірку у відро.

Марк постукав і ввійшов. Лікар сидів за столом і саме діставав із дипломата якісь папери. Його здивував такий ранній візит відвідувача. Михайло Голиця зачинив дипломат і заховав його під стіл.

— Михайло Голиця, завідувач кардіовідділення. Що ви хотіли?

— Марк Лютий, журналіст, — підійшов, потиснув йому руку, м'яку, теплу й водночас міцну, як і в будь-якого іншого хірурга.

Лікар підвівся й запитав у Марка, чи той не хоче кави або чаю. Марк відмовився. Лікар увімкнув чайник у розетку, перевірив, чи є там вода, і дістав із шухляди чашку, цукор та бляшанку з кавою «Нескафе». Поки вода закипала, Михайло Голиця уважно розглядав Марка, врешті залив окропом біло-коричневу суміш і довго ще дзеленчав ложкою, бовтаючи каву.

— То ви, кажете, журналіст? — сів у крісло й запросив Марка сісти поряд.

— Так.

— Ви з професійних питань? — сьорбнув і облизався.

— Ні, моя мама лежить у вас. Мені зателефонували кілька днів тому і сказали, що їй потрібна операція. Я знайшов гроші.

— Хто вам телефонував? — кава обпекла йому язик, і він намагався приховати, як йому пече.

— Наталя. Медсестра. Так, її звали саме так. Наталя. Прізвища, на жаль, я не запитав.

— Вона звільнилася, — відкусив печиво і зробив маленький ковточок.

— Ще раз? — нахилився до лікаря.

— Вона вже не працює в нас. А як звуть вашу матір?

— Ганна Люта.

— А ви хіба не знаєте? — лікар змів зі столу крихти й відсунув від себе чашку.

— Що? Що я не знаю? — Марк помітив, як зблід лікар і враз змінився його такий поблажливо-спокійний голос.

— Марку, ваша мати два дні тому померла.

Йому забило віддих, і серце, обірвавшись, покотилося десь униз. У голові загуло, і сльози потекли на щоки, уста й ніс. Він намагався стримати непідвладний йому дріж і звестися на ноги, які відмовлялися його слухатись. Пальці похолонули, відчай і страх, невідомі йому до цього часу, охопили його, і він намагався стримати крик, який бився в зведене судомою горло і, здавалося, от-от вирветься з нього, і тоді він уже не зможе себе контролювати.

— Марку, дати вам води? — лікар схопився на ноги.

Хлопець заперечно хитнув головою і таки встав із крісла.

— Де вона? — обличчя було мокрим від сліз.

— У морзі. Ви маєте її забрати. Коли ви заберете її, Марку?

— Сьогодні, — він відчинив двері і, обернувшись, тихо промовив. — А як мені знайти Наталю, медсестру?

— Та я не знаю, Марку. Не скажу вам, де вона. А що?

— Ні, нічого, — зачинив двері і вийшов у порожній коридор. Ступив кілька кроків. Жодної думки, тільки якесь страшне відчуття самотності та безвиході, наче хтось опустив перед тобою штору, і ти залишився стояти сам у темній маленькій кімнаті, з якої нема виходу. Марк спустився сходами вниз, це забрало в нього двадцять хвилин. Свіже повітря вдарило в обличчя, і йому здалося, що в голові зірвався від того якийсь клапан, він упав на коліна, обхопив голову руками й закричав щосили. Таким гучним і протяжним був той крик, що люди вибігли з лікарні і перехожі відійшли вбік, спостерігаючи, як повзає по землі молодий хлопець, рве на собі волосся, кусає до крові губи і б'є руками об бетон. Він затих хвилин за десять. Лежав, припавши обличчям до долонь, важко дихав і час від часу схлипував. Медсестра стояла над ним із ліками в руках і жестами просила перехожих іти собі далі.

— Випийте!

— Що це? — Марк перевів на неї бездумний погляд.

— Заспокійливе.

— Не треба, — підвівся, втер футболкою обличчя і, похитуючись, пішов вбік дороги ловити таксі. Він напевно знав, куди йому треба їхати зараз і що саме він має робити.

Синій «деу» зупинився, і Марк, навіть не питаючи про ціну, сів на переднє сидіння. Водій не сказав нічого, тільки попросив щільніше зачинити двері та поїхав на розворот.

Розділ 60 (Chapter 60)

У чому сенс нашого життя? Кожен шукає відповіді на це запитання. Я знайшов відповідь. Любов. Саме вона і є сенсом усього нашого життя. Це банально? Не знаю. Якщо ти прочитав це в книзі, то, звісно ж, це буде для тебе просто інформацією, яку можна сприйняти, можна забути за секунду, можна занотувати у власний щоденник, де ти записуєш крилаті фрази й усілякі там корисні речі: рахунки футбольних матчів, столиці різних країн, кухонні рецепти, три способи доведення жінки до оргазму чи метод збільшення статевого члена. Так от, до такого щоденника ти ще можеш записати ще й те, що сенс людського життя — в любові. Може, колись ти подумаєш про те, що в тих словах таки була правда, а може, і сам врешті знайдеш сенс свого життя й посмієшся з того, що записав у своєму старенькому записнику.

Для мене це геть не банально. Абсолютну істину не можна вигадати, вирахувати, довести чи спростувати. Вона просто відкривається тобі, і все. Оця істина стає частиною твого єства, кров'ю, яка змушує битися твоє серце, світлом, що виводить тебе з темряви й вимальовує в цілковитій темряві обриси предметів і тіл, які ти так довго шукав, але ніяк не міг знайти. Втім, одкровення істини не забезпечує її функціонування. Ти мусиш змінитися, і змінитися так, як вимагатиме від тебе оце одкровення, яке в один мент — опівдні чи ввечері, вночі, коли ти саме зібрався займатися сексом зі своєю коханою, чи о шостій ранку, коли встав і, протираючи очі, йшов до ванної чистити зуби і приводити до ладу шкіру обличчя, — прийшло у твоє життя та розділило його на дві частини: до цієї миті й опісля неї. Ти можеш ходити вулицями, просиджувати цілими днями за робочим столом, споживати в ресторані чи на кухні одну страву за іншою, знайомитися з дівчатами, займатися бізнесом чи іще що завгодно ти можеш робити і носити в своєму серці оцю істину, як дитина носить під сорочкою свою улюблену іграшку, аби її не забрали інші, радіти їй, одержувати величезну насолоду від усвідомлення того факту, що ти володієш істиною, про яку ніхто інший навіть не здогадується. Втім, прийде той день, коли ти змушений будеш вирішити: я житиму заради істини, чи істина — заради мене. І якщо ти обереш друге, ти прокинешся наступного дня й відчуєш порожнечу, таку велику і страшну, що тобі захочеться вдавитися, але ти вип'єш чаю, займешся онанізмом у туалеті, підеш на роботу й до вечора забудеш про те, що ще вчора ти був багатшим за увесь світ, бо мав те, що не можна ані купити, ані продати, ані навіть попросити, те, що просто приходить і змінює твоє життя, кидаючи виклик, на який ти мусиш відповісти і або переродитися, або втратити все.